Зуби дракона - Дашкиев Николай Александрович - Страница 3

З часом баньян розростається так, що під ним може отаборитися полк солдатів.

До чуйного вуха Джоші ще здалеку долетіло сопіння й хропіння багатьох зморених людей, в ніс ударив нудотний сморід гнилого м’яса.

— Е, не гаразд, не гаразд! — промимрив чоукидар. Він зайшов під крону баньяна і торкнув одного з сплячих прикладом рушниці: — Агов, сіромахо! Коли не хочеш погомоніти з сагібами із садару — не хропи!

Це було сказано зовсім неголосно, та в ту ж мить люди, яких під деревом аж кишіло, почали схоплюватися з місць. Деякі подалися навтіки.

— Поліція!.. Поліція!.. Сагіби з садару!.. — почувся звідусіль тихий гомін.

— Тихо! — гримнув старий Джоші. — Ані руш! Он чуєте — машина! Я не знаю, хто їде, але сидіть собі мовчки. Можете навіть спати, аби не харчали, як свині в багні.

— Джоші… — почувся чийсь несміливий шепіт. — А може, то раджа Сатіапал?

— Раджа Сатіапал приїде сюди завтра, точно о восьмій ранку! — урочисто відповів Джоші.

— А він таки приїде? — зашепотів хтось гаряче.

— Приїде.

— А коли в мене руки й ноги цілі, а ось рани не гояться?

Джоші одвернувся й пішов мовчки. На допитливого зацитькали з усіх боків, та він посунувся услід за чоукидаром, ловив його руку і тикав у неї монету:

— Сагіб, ви закинете слівце за мене?.. Сагіб, я дам ще дві рупії…

Джоші відштовхнув його й попростував на дорогу.

Добре, що було темно. Під баньяном зібралося кількасот таких людей, що на них вдень страшно й глянути. Безногі, безрукі, вкриті ранами й виразками, сліпі й глухі,— вони поодинці викликали жалість, а в масі — жах і огиду.

Їх пригнало сюди сподівання на порятунок, невгамовна жадоба життя.

Раз на рік, у перший день Азарха, — тобто першого червня, коли починається період дощів, — точно о восьмій ранку до цього дерева приїздив раджа Сатіапал. Він вибирав з кількох сот калік лише чотирьох: сліпого, безрукого, безногого та з невигойними ранами. І це було порятунком для бідолах. Вони поверталися на час збирання “хариф” — першого врожаю, тобто, в жовтні, зовсім здоровими. Сліпі прозрівали. У калік виростали руки й ноги. У пошматованих рани загоювалися так, що не лишалося й знака.

Даремно було розпитувати у зцілених, як лікував їх раджа Сатіапал. Скуті найстрашнішими обітницями, вони тільки й повторювали: “Хай боги дадуть йому тисячу років життя!”.

Всі зцілені одразу ж виїздили в інші місця, — Сатіапал давав їм трохи грошей на нове хазяйство. їхні сліди губилися назавжди. Та лишалася гучна слава знаменитого лікаря і якнайсуворіший наказ: жоден з європейців не повинен знати про ліки Сатіапала, бо вони одразу ж втратять свою силу. І люди мовчали. Хто знає, чи не доведеться й собі повзти під баньянове дерево одного із найближчих років?

Мовчить і старий Джоші. Лише він — перший з пацієнтів раджі Сатіапала — нікуди не виїхав із свого села. йому це ні до чого. Сатіапал йому вірить. Вірить і він Сатіапалові. Навіть не вірить, ні,— обожнює! Коли б Сатіапал зажадав його крові — він би виточив її до останньої краплини. Це ж раджа повернув йому життя, зшив його, пошматованого тигром, повернув зір згаслим очам.

Багато побачив Джоші в маєтку раджі. Було навіть таке, про що не слід і згадувати. Старий і силкується це зробити, але не вдається. Все перед очима стоїть довга металева скриня, яку несли четверо похмурих служників Сатіапала. Один із служників спіткнувся, скриня впала, розчинилась. З неї хлюпнула синя рідина і вивалився мрець. Так, мрець! Не спалений до заходу сонця, як то велить закон, а втоплений в якійсь смердючій рідині. Хвалити бога, то був не індієць, а європеєць з світлим, аж рудим, волоссям.

Згадав про це старий Джоші, і в нього мурашки по спині пробігли. Та хоча б уже ота машина під’їздила, чи що!

А вона, як на те, повільно повзла через гать, обминаючи баюри. Джоші поспішив їй назустріч.

— Хто? — закричав він, надаючи голосові суворості, гідної сільського чоукидара.

— Джоші, це я, — почувся знайомий голос. — А кинь-но, друже, отой оцупалок в канаву, а то коли б я отут не застряв.

— Рамі?!.. Що трапилось?!

То був давній приятель старого — шофер раджі Сатіапала. його поява такої пізньої години могла свідчити лише про те, що скоїлось щось дуже прикре.

— Лихо, Джоші. Вмирає рані.

— Рані Марія?.. Ти жартуєш, Рамі!.. У людини, яка від самого Шіви забрала право на життя та смерть, вмирає дружина?!

— Так, Джоші. Покажи-но, будь ласка, де табір російських лікарів. Раджа наказав привести найкращого лікаря.

— Гаразд, Рамі, гаразд… — вкрай спантеличений старий став на підніжку автомобіля. — Ліворуч… Он туди, за пагорок.

Машина рухалася дуже повільно. Дороги в Індії кепські взагалі, а біля Навабганджа — зовсім погані. Старенький фордик аж рипів, переповзаючи через вибої.

— Чи ще далеко, Джоші?

— Та ні. Зразу ж за греблею.

— Ходімо пішки. Вказуй, куди йти.

Рамі заглушив мотор і попростував за чоукидаром. Пішки й справді можна було дістатися швидше. Незабаром перед ними забіліли намети радянської епідеміологічної експедиції.

— Стій! — почувся вигук англійською мовою. Клацнув затвор гвинтівки.

— Не стріляйте, сагіб! — Джоші так перелякався, що мало не впав. — Це я, чоукидар… Нам треба найголовнішого начальника. Дуже треба!

Вартовий — невисокий молодий хлопчина в білому комбінезоні — знизав плечима:

— Не розумію.

— На-чалі-нік! — втрутився Рамі, дістаючи з кишені якийсь пакет.

— Начальника?.. — вартовий розгублено озирнувся і додав щось незрозуміле.

— Сер, нам потрібний начальник! — вперто повторив Рамі. — Помирає дружина раджі Сатіапала.

Вартовий похитав головою:

— Не розумію. Завтра. Спати.

Видно було, що росіянин вичерпав свій запас англійських слів.

— Бо-лі-ной! — сказав Рамі, показуючи пальцем убік. — Умірай.

Вартовий наче аж зрадів:

— Сюди! Тут! Хутко!.. Лики. Лікар.

— Нема сюди. Там. Є ліки. Є лікар.

Росіянин ще щось почав говорити, але в цю хвилину з намету вийшов високий сивобородий мужчина.

— Що сталося? — запитав він англійською мовою.

Джоші впізнав начальника одразу, а Рамі, певне, догадався, бо, склавши руки долонями перед грудьми, вклонився майже до землі.

— Сагіб, вмирає рані Марія, дружина раджі Сатіапала.

— Чекайте, як ви сказали? — перепитав сивобородий здивовано. — Сатіапала?

— Так, сагіб. Раджа хоче, щоб йому надіслали найкращого лікаря.

— Гм, хоче… Ну що ж — ходімо.

Начальник і Рамі попрямували до намету. Джоші на мить завагався, але таки пішов слідом. Цікавість перемогла страх.

Росіяни приїхали до Навабганджа позавчора. Сивобородий начальник разом з перекладачем приходив до селища найняти на роботу кілька чоловік і жінок. Він обіцяв добре платити, — по вісім анна, тобто піврупії, на день. Однак ніхто не спокусився на ці гроші. Ще тиждень тому жерці попередили про приїзд експедиції і заборонили навіть наближатися до росіян. То — страшні люди. Мало того, що вони їдять м’ясо священних корів. Росіяни приїхали сюди, щоб посіяти хворобу, винищити всіх індусів і захопити Індію. Як тільки почнеться пора дощів — спалахне епідемія чуми…

Не те, що Джоші вірив оцим пліткам повністю, але він таки ніколи в світі не зайшов би до палатки росіян уночі, коли б не Рамі. Старий і зараз тремтів і стояв біля входу, ладний в першу-ліпшу мить чкурнути звідси.

— Сідайте, прошу! — російський начальник показав на розкладні стільці й сів до столу, розпечатуючи лист раджі Сатіапала. — Та сідайте ж! — повторив він, бачачи, що індійці мов прикипіли до місця.

Рамі сів. Джоші теж примостився на ріжок стільця, ледве тамуючи тоскний неспокій на серці. Він сподівався чого завгодно — байки, штурханів чи може й ще чогось страшнішого: адже це не жарт — збудити серед ночі великого начальника.

Але той поводився дуже дивно, — зовсім не так, як поводяться звичайно англійці. Прочитав листа, підвівся, втомлено потер очі і запитав:

— А це далеко?