Дракула - Стокер Брэм - Страница 75

Санітар увірвався до мого кабінету і повідомив, що з Ренфілдом хтозна-чому сталося нещастя. Хлопець почув його пронизливий крик, і коли забіг до нього, побачив, що той лежить на підлозі долілиць, весь у крові. Мушу негайно йти…

Розділ 21

Щоденник доктора Сьюарда

3 жовтня

Записую все, що сталося, настільки точно, наскільки пригадую з моменту останнього свого запису. Записую аж до подробиць, які пам’ятаю, щоб не забути їх потім. Мушу продовжувати з усім спокоєм, на який здатний.

Коли я забіг до кімнати Ренфілда, то побачив, що він лежить зліва на підлозі у калюжі яскравої крові. Коли я підійшов до нього, щоб підняти, то одразу ж стало очевидно, що хтось завдав йому важких ран. Тіло на перший погляд здавалося неушкодженим. Оскільки обличчя не було прикрито, я побачив, що воно було страшенно розбите, ніби хтось вдарив його об підлогу. Стало зрозуміло, що калюжа крові натекла з ран на обличчі.

Санітар, який стояв на колінах біля тіла, сказав мені, коли ми його перевернули:

— Гадаю, сер, у нього зламана спина. Подивіться, його права рука, права нога і весь правий бік обличчя паралізовані.

Санітар був неймовірно здивований, як таке могло статися. Він здавався цілком спантеличеним; насупивши брови, хлопець мовив:

— Я не можу зрозуміти двох речей. Він міг так розквасити собі обличчя, якби бився головою об підлогу. Я бачив одного разу, як це робила одна молода жінка у психіатричній лікарні в Еверсфілді, перш ніж її схопили. Гадаю, що, падаючи з ліжка, Ренфілд звернув собі в’язи, бо його тіло неприродно вигнуте. Але в голові мені не вкладається, як те й те могло статися одночасно. Якщо в нього зламана спина, то він не міг битися головою, а якщо його обличчя має такий вигляд, значить, хтось розквасив йому обличчя, перш ніж бідолаха впав із ліжка.

Я звелів йому:

— Йдіть до професора Ван Гелсінґа і попросіть його негайно прийти сюди. Я хочу, щоб він не затримувався ані на мить.

Черговий помчав до професора, і за кілька хвилин з’явився Ван Гелсінґ у своєму халаті й домашніх капцях. Уздрівши Ренфілда на підлозі, він уважно подивився на нього, а потім обернувся до мене. Я зрозумів, що він прочитав мої думки по очах, бо він спокійнісінько сказав (вочевидь, це призначалося для вух санітарів):

— О, яка халепа! Пацієнту потрібен дуже ретельний догляд і багато уваги. Я залишуся з вами, але спочатку одягнуся. Якщо ви зачекаєте, я приєднаюся до вас за кілька хвилин.

Пацієнт почав важко дихати, і було очевидно, що він страждає від жахливих ушкоджень.

Ван Гелсінґ обернувся миттю, принісши із собою валізу з хірургічними інструментами. Він, вочевидь, обдумав ситуацію і дійшов певного висновку, бо, майже не глянувши на пацієнта, прошепотів мені:

— Вишліть із кімнати санітарів. Ми маємо залишитися з ним самі, коли він отямиться після операції.

Я сказав:

— Саймонсе, поки що досить. Гадаю, що ми зробили все, що могли на даний момент. Краще йдіть на свій обхід, а доктор Ван Гелсінґ зробить операцію. Негайно повідомте мені, якщо знову трапиться щось незвичайне.

Санітар вийшов, і ми розпочали ретельний огляд пацієнта. Рани на обличчі були неглибокими. Тяжким ушкодженням вважався хіба небезпечний пролам черепа з правого боку в районі рухової зони кори головного мозку.

Професор на мить замислився і сказав:

— Треба зменшити тиск кісток на мозок і нормалізувати його, наскільки це можливо. Швидкість кровотечі свідчить про страшенно небезпечний характер ушкодження. Вся рухова зона, здається, вражена. Крововилив у мозок швидко посилюється, тому ми маємо зробити трепанацію черепа негайно, коли ж ні, можна запізнитися.

Поки він говорив, у двері хтось легенько постукав. Я підійшов до дверей і відчинив їх. В коридорі стояли Артур і Квінсі. Вони були в піжамах і домашніх капцях. Заговорив Артур:

— Я чув, як ваша людина підняла доктора Ван Гелсінґа і сказала, що стався нещасний випадок, тому я розбудив Квінсі, точніше, покликав його, бо він не спав. Останнім часом події розгортаються надто швидко і надто дивно, щоб ми могли дозволити собі міцний сон. Я подумав, що завтрашня ніч позбавить нас усього, що не дає нам спокою. Ми маємо дивитися назад і вперед трохи уважніше, ніж досі. Можна нам увійти?

Я кивнув і тримав двері відчиненими, поки вони проходили, потім знову зачинив їх. Коли Квінсі побачив стан нашого пацієнта і помітив жахливу калюжу на підлозі, то тихенько скрикнув:

— Боже мій! Що з ним сталося? От дідько!

Я стисло розповів йому і додав, що ми сподіваємося, він прийде до тями незабаром після операції. Квінсі одразу ж присів на край ліжка, Артур всівся поруч із ним, і ми заходилися терпляче чекати.

— Доведеться почекати, — сказав Ван Гелсінґ, — і досить довго, щоб визначити найкращу ділянку для трепанації, щоб ми могли якнайшвидше і якнайкраще видалити кров’яний згусток, бо очевидно, що крововилив посилюється.

Хвилини очікування, що минали, здавалися страшенно повільними. У мене серце замирало, і я бачив по обличчю Ван Гелсінґа, що він побоюється чи має погане передчуття стосовно результату. Я боявся тих слів, які міг вимовити Ренфілд. Я навіть боявся про це думати. Але я не мав сумніву в тому, що сталося. Бідолашний Ренфілд почав тяжко дихати. Щомиті здавалося, що він розплющить очі й заговорить, але знову лунав тривалий хриплий вдих, а потім видих, і він іще більше непритомнів. Я був звиклий до хвороби і смерті, але ця невідомість чимраз виразніше пригнічувала мене. Я майже чув власне серцебиття, а кров, яка вдарила у скроні, пульсувала так, ніби у мене в голові лунали удари молота. Мовчання ставало болючим. Я подивився на своїх товаришів, на кожного з них по черзі, й за їхніми розпашілими обличчями і вологими чолами побачив, що вони відчували такі ж самі муки, що й я. Ми були в такому нервовому очікуванні, ніби згори мав голосно пролунати страшний погребальний подзвін як вінець наших очікувань.

Нарешті нам стало зрозуміло, що пацієнт швидко слабне. Він міг померти щохвилини. Я звів очі на професора і вловив його погляд, зосереджений на мені. Із суворим виразом обличчя він мовив:

— Не можна втрачати ані хвилини. Від його слів залежить життя багатьох людей. Я думав про це, поки стояв тут. Ставкою у цій грі може бути душа! Оперуватимемо на ділянці над вухом.

І більше не промовивши ані слова, професор зробив операцію. Кілька хвилин Ренфілд і далі хрипко дихав. Потім він зробив такий довгий вдих, що, здалося, той ось-ось розірве йому груди. Раптом його очі розплющилися, і в них застиг дикий безпомічний погляд. Це тривало кілька хвилин, потім вираз його очей пом’якшав, змінившись на приємне здивування, а з губ зірвався віддих полегкості. Він зробив конвульсивний порух і сказав:

— Я триматимуся, мов те ягнятко, лікарю. Скажіть їм, щоб забрали гамівну сорочку. Мені наснився страшний сон, і через нього я зробився таким слабким, що навіть не можу поворухнутися. Що сталося з моїм обличчям? Таке відчуття, ніби воно спухло і страшенно болить.

Він спробував повернути голову, але за цієї спроби його очі, здалося, знову почали скляніти, тому я м’яко поклав її у попереднє положення. Потому Ван Гелсінґ сказав суворим тоном:

— Розкажіть нам про свій сон, містере Ренфілд.

Варто було йому почути цей голос, як обличчя його пожвавішало, незважаючи на ушкодження, і він мовив:

— Це доктор Ван Гелсінґ. Як добре, що ви тут. Дайте мені води, в мене губи пересохли. Я спробую розказати вам. Мені наснилося…

Він замовк і, здалося, знепритомнів. Я тихо покликав Квінсі:

— Бренді, воно у мене в кабінеті, хутчіше!

Квінсі вилетів із кімнати і повернувся зі склянкою, пляшкою бренді й карафою води. Ми змочили стиснені губи, і пацієнт швидко прийшов до тями.

Складалося враження, що його бідолашний мозок у цей проміжок часу працював, бо коли він цілком опритомнів, то подивився на мене з нестерпним зніяковінням, якого я ніколи не забуду, і мовив: