Дракула - Стокер Брэм - Страница 74

Здається, дещо зі сказаного вплинуло на його уяву, бо він заткнув пальцями вуха і заплющив повіки, міцно замруживши їх, як це робить маленький хлопчик, коли йому в очі потрапляє мило. В цьому було щось жалюгідне, і я був зворушений. Мені здалося, що переді мною дитина, всього-на-всього дитина, попри те, що риси обличчя були зістарені життям, а на підборідді сивіла щетина. Вочевидь, у нього зараз була порушена психіка, тож знаючи, як він раніше під впливом перемінного настрою інтерпретував речі, нібито чужі для нього, я подумав, що слід поставити себе на його місце, наскільки це можливо, і спробувати дослідити хід його думок.

Першим кроком було відновити довіру, тому я спитав його голосно, щоб він почув мене скрізь затулені вуха:

— Може, вам потрібен цукор, щоб знову підманювати ваших мух?

Здалося, що він на якусь мить отямився, похитав головою і зі сміхом відповів:

— Небагато! Мухи — бідолашні створіння!

Трохи помовчавши, він докинув:

— Але я все одно не хочу, щоб їхні душі дзижчали навколо мене.

— А павуки? — продовжував я.

— Бісові павуки! Який із них зиск? З них ні поїсти, ні… — він раптом замовк, ніби згадавши заборонену тему.

«Оце так! — подумав я. — Це вже вдруге він замовкає на слові „пити“. Що це значить?»

Здається, сам Ренфілд боявся зробити помилку, бо миттю сказав, ніби прагнучи збити мене на манівці:

— Я не роблю жодних запасів. «Миші й щури — от пожива»,[29] як сказав Шекспір. Ці нісенітниці для мене вже в минулому. Намагатися зацікавити мене цими комахами — це все одно, що попросити людину їсти молекули китайськими паличками, адже я знаю, що переді мною.

— Розумію, — відповів я. — Ви хочете отримати більші істоти, такі, щоб можна було вгризтися в них зубами. Ви хотіли би отримати на сніданок слона?

— Що за нісенітниці ви верзете? — він цілком прийшов до тями, тому я вирішив натиснути на нього.

— Уявляю, на що схожа душа слона! — мовив я задумливо.

Я досяг ефекту, якого прагнув, бо він покинув свою зверхність і знову перетворився на дитину.

— Я не хочу душі слона, і взагалі не хочу жодної душі! — вигукнув він. Кілька секунд він сидів сумний. Раптом він скочив на ноги з палаючими очима, виказуючи усі ознаки серйозного розумового збудження.

— Йдіть до біса ви і ваші душі! — закричав він. — Якої болячки ви мене мучите своїми душами? Хіба я мало пережив хвилювань і болю, щоб роздирати мені душу цими розмовами про душі?

Він мав такий ворожий вигляд, що я подумав: він відчуває черговий потяг до вбивства, тому свиснув у свисток. Однак миттю він почав заспокоюватися і зніяковіло мовив:

— Вибачте мене, докторе. Я забувся. Вам не потрібна жодна допомога. Я так хвилювався, що поводився нестримано. Якби ви тільки знали, на яку проблему я наразився і який я виснажений, ви б пожаліли мене, були б толерантнішим до мене і вибачили мене. Благаю, не вдягайте на мене гамівної сорочки. Я хочу подумати, але не здатен вільно мислити, коли моє тіло скуте. Певний, ви зрозумієте.

Було очевидно, що він контролює себе, тому коли прибігли санітари, я сказав їм, що немає потреби втихомирювати його, і вони вийшли. Ренфілд спостерігав, як вони йдуть. Коли двері по них зачинилися, він сказав, виразно повнячись гідністю і сумирністю:

— Докторе Сьюард, ви поставилися дуже делікатно до мене. Запевняю вас, що я дуже, дуже вам вдячний!

Я зміркував: це добре, що залишаю його в такому настрої, і вийшов із кімнати. Понад усякий сумнів, мені є над чим поміркувати, коли йдеться про стан цієї людини. Отже, я маю кілька пунктів, з яких можна скласти те, що американський інтерв’юер називає «зв’язна розповідь», тільки треба розташувати їх у вірному порядку. Ось вони:

— він уникає слова «пити»;

— його лякає думка про те, що він може бути навантажений чиїмись «душами»;

— він не боїться, що йому забракне «життя» у майбутньому;

— він зневажає будь-які середні форми життя, хоча боїться, що їхні душі супроводжуватимуть його.

Логічно всі ці речі вказують на одне: він упевнений, що якимось чином отримає вищу форму життя. Він боїться наслідку — тягаря душі. Отже, виходить, він розраховує на людське життя! А його впевненість вказує на… Милосердний Боже! До нього приходив граф, і з’явився якийсь новий план терору в дії!

Згодом

Після обходу я зайшов до Ван Гелсінґа і розповів йому про свої підозри. Він спохмурнів і, трохи поміркувавши, попросив мене відвести його до Ренфілда. Я так і вчинив. Підходячи до його дверей, ми почули, що божевільний співає, як робив це в ті часи, які здаються тепер дуже давніми.

Зайшовши до кімнати, ми з подивом побачили, що він розсипає по підвіконню цукор, як у давні часи. Мухи, які з приходом осені зробилися млявими, задзижчали у кімнаті. Ми спробували перевести мову на тему, що була предметом нашої попередньої розмови, але Ренфілд не приставав на наші вмовляння. Він і далі співав, ніби нас узагалі не було в кімнаті. Він узяв шматок паперу і зігнув його у вигляді записника. Зрозумівши, що він нас ігнорує, ми вийшли з кімнати.

Цей випадок справді дуже цікавий. Я повинен оглянути його сьогодні ввечері.

Лист від «Мітчелл, сини і Кенді» до лорда Годалмінґа

1 жовтня

Вельмишановний пане!

Ми дуже щасливі у будь-який час піти на зустріч вашим бажанням. Ми повідомляємо вашій світлості, виконуючи ваше бажання, яке нам передав містер Гаркер, інформацію про продаж і купівлю будинку номер 347 на Пікадиллі. Продавцями були повірені у справах містера Арчібальда Вінтер-С’юфілда. Покупець — іноземець шляхетного роду граф де Вілль, який зробив покупку особисто, заплативши всю суму готівкою, прошу вибачення у вашої світлості за такий вульгарний вираз. Ось і все, що нам відомо.

Ваші покірні слуги

Мітчелл і Кенді.

Щоденник доктора Сьюарда

2 жовтня

Минулої ночі я поставив у коридорі санітара, якому наказав пильно стежити за кожним звуком із кімнати Ренфілда і негайно послати по мене, якщо коїтиметься щось дивне. По обіді, коли ми всі зібралися біля коминка у моєму кабінеті, а місіс Гаркер лягла спати, ми довго обговорювали наші дії і зроблені вдень відкриття. Щось нове дізнався лише Гаркер, і ми покладали великі надії на те, що це виявиться важливим.

Перш ніж лягти спати, я пішов до кімнати пацієнта і зазирнув усередину через спостережне віконце. Ренфілд міцно спав, його груди рівно піднімались і опускалися.

Цього ранку черговий доповів мені, що тільки-но перейшло за північ, як Ренфілд розбурхався, він уголос промовляв якісь молитви. Я уточнив, чи це все, що сталося за ніч. Черговий відповів: це все, що він чув. Його поведінка здалася мені підозрілою, тому я прямо запитав у нього, чи спав він на чергуванні. Спочатку він заперечував, але потім зізнався, що трохи задрімав. Це дуже погано, коли людям не можна довіряти, якщо за ними нема постійного нагляду.

Сьогодні Гаркер подався залагоджувати справи, а Арті та Квінсі займаються кіньми. Годалмінґ вважає, що добре завжди мати коней напоготові і що коли ми отримаємо інформацію, на яку чекаємо, не можна буде втрачати ані хвилини. Ми маємо «стерилізувати» всю завезену землю між сходом і заходом сонця. Тоді ми зможемо схопити графа у момент його слабкості й позбавити можливості сховатися у своєму лігві. Ван Гелсінґ поїхав у Британський музей у пошуках авторитетних джерел із давньої медицини. Давні ескулапи вірили у речі, які їхні нащадки не сприймають, і професор вивчає відомості про засоби проти відьом і демонів, які можуть нам згодом знадобитися.

Іноді я думаю, що всі ми збожеволіли і що отямимося хіба у гамівних сорочках.

Згодом

Ми знову зустрілися. Здається, ми натрапили на слід і наша завтрашня робота буде початком кінця. Хотів би я знати, чи відіб’ється це якось на спокої Ренфілда. Його настрій так підпадає під вплив графа, що знищення монстра може позитивно позначитися на ньому. Якби ми мали бодай якусь гадку про те, що відбувалося у нього в голові в проміжок часу між нашим спілкуванням сьогодні й поверненням його пристрасті до полювання на мух, це могло би прояснити для нас деякі важливі питання. Зараз він на вигляд спокійний… Чи це так? Цей дикий пронизливий зойк, схоже, пролунав із його кімнати…