Дракула - Стокер Брэм - Страница 32

Як я вже казав, більше він не промовив ані слова, навіть коли ми залишилися самі. Отже, Арті, відтепер тобі відомо те саме, що й мені. Я уважно стежитиму за її станом. Сподіваюся, твій батько одужує. Друже, я розумію, що ти опинився в жахливому становищі, розриваючись між двома дорогими тобі людьми. Я знаю про твій обов’язок перед батьком, і я дуже поважаю тебе за те, що ти дотримуєшся його. Якщо виникне необхідність твого приїзду до Люсі, я негайно повідомлю тобі про це. Отож не бери в голову, обіцяю, що дам тобі знати.

Щоденник доктора Сьюарда

4 вересня

Мій пацієнт-зоофаг досі викликає неабиякий інтерес. За цей час у нього був лише один напад, учора, але якось неждано-негадано. Щойно вибило полудень, як він почав збуджуватися. Санітар, знаючи про ці симптоми, викликав допомогу. На щастя, люди швидко прибігли, саме вчасно, бо щойно пробило дванадцять разів, як він геть сказився, тож знадобилася уся сила санітарів, щоб утримати його. Однак хвилин за п’ять він поволі вгамувався і нарешті опинився у стані, подібному до меланхолії, в якому залишається й досі. Санітар каже, що коли стався напад, Ренфілд волав так, аж мороз біг поза шкурою. Коли я приїхав, на мене чекала купа роботи, бо деякі з інших пацієнтів були налякані через нього. І це не дивно, його зойки збентежили навіть мене, хоча я перебував далеченько. Зараз у нашій лікарні пообідня година, а мій пацієнт і далі сидить у кутку, занурений у роздуми, із таким тупим, похмурим і відчуженим поглядом, що забракне слів, аби описати його, та й значення якого я цілком не розумію.

Згодом

Ще одна переміна в моєму пацієнті. Я прийшов глянути на нього о п’ятій і зауважив, що він щасливий і задоволений, яким був колись. Ренфілд ловив мух і їв їх, зазначаючи нігтем на краю дверей під оббивкою кількість своїх жертв. Побачивши мене, він підійшов і вибачився за свою погану поведінку, і дуже шанобливо й підлесливо попросив відвести його до своєї кімнати й повернути йому записник. Я подумав, що непогано, коли пацієнт у доброму гуморі, тому наказав повернути його до кімнати з відчиненим вікном. Він розсипав цукор, який залишився після чаю, на підвіконні й зібрав цілу колекцію мух. Але зараз він уже не їв їх, а кидав у велику шабатурку, як раніше, і вже обстежував кутки своєї кімнати у пошуках павука. Я намагався випитати в нього щось про події останніх днів, щоб знайти ключ до його думок, який би значно допоміг мені, але марно, він не хотів говорити про це. Один чи два рази він дивився дуже сумно і казав відчуженим голосом, ніби розмовляючи сам із собою, а не зі мною:

— Назавжди! Назавжди! Він покинув мене. Мені нема на кого сподіватися, крім як на себе! — а потім, раптово повернувшись до мене, рішуче кинув: — Докторе, якщо ваша ласка, дозвольте мені отримувати трохи більше цукру? Гадаю, це буде дуже добре для мене.

— І для мух? — запитав я.

— Так! Мухи також полюбляють цукор. А я полюбляю мух, тому полюбляю і цукор.

Як мало знають ті, хто гадає, ніби божевільні не вміють переконувати! Я дав йому подвійну порцію цукру, зробивши, гадаю, найщасливішою людиною у світі. Хотів би я зазирнути в його розум.

Опівночі

Знову переміна в Ренфілді. Я бачив міс Вестенра, яка має значно кращий вигляд. Я щойно повернувся і стояв біля воріт нашого закладу, спостерігаючи за тим, як заходить сонце, і раптом почув крик Ренфілда. Що вікна його кімнати виходять на цей бік, то я чув його крик іще краще, ніж уранці. Мене ніби вдарило електричним струмом — повернутися від дивовижної краси сонця, що сідало над Лондоном, пойнятого млою, із його палаючими вогнями і тінями чорнильної барви, з усіма дивовижними відтінками, які оживлюють і похмурі хмари, і брудну воду, до усвідомлення похмурої суворості мого холодного кам’яного будинку, багатого на страждання, яке він, схоже, випромінює, і до мого розбитого серця, яке має витримати все це. Я опинився біля пацієнта якраз тоді, коли сонце сідало, бо бачив з вікна кімнати Ренфілда, як червоний диск закочується за обрій. Коли сонце сідало, шал пацієнта почав спадати, а коли воно геть сіло, він інертно вислизнув із рук санітарів на підлогу. Дивовижно, яку інтелектуально рекуперативну силу мають божевільні! За кілька хвилин він уже стояв абсолютно спокійний і роззирався. Я подав знак санітарам не тримати його, бо хотів побачити, що ж він діятиме далі. Він попрямував до вікна і струсив із підвіконня дрібочки цукру. Потім узяв свою шабатурку з мухами, спустошив її, витрусивши мух за вікно, і жбурнув подалі від себе. За мить він зачинив вікно і, перетнувши кімнату, всівся на своєму ліжку. Це все здивувало мене, і я запитав:

— Ти більше не збираєшся тримати мух?

— Ні, — відповів він. — Я стомився від цього сміття!

Понад усякий сумнів, він є напрочуд цікавим предметом для вивчення! Мені б хотілося зазирнути у його свідомість або з’ясувати причину такого раптового нападу гніву. Стоп. Я розгадаю цю загадку, якщо зрозумію, чому його сьогоднішні напади сягнули вершка саме ополудні й на заході сонця. Чи може бути так, що сонце в певні періоди справляє негативний вплив на деякі чутливі натури, як на інших людей впливає місяць? Побачимо.

Телеграма Ван Гелсінґу, Амстердам, від Сьюарда, Лондон

4 вересня

Пацієнтці сьогодні значно краще.

Телеграма Ван Гелсінґу, Амстердам, від Сьюарда, Лондон

5 вересня

Пацієнтці значно краще. Апетит добрий, сон нормальний, настрій добрий, рум’янець повертається.

Телеграма Ван Гелсінґу, Амстердам, від Сьюарда, Лондон

6 вересня

Приголомшлива зміна на гірше. Приїздіть негайно. Не втрачайте ані години. Телеграми Голмвуду не відправлятиму, поки не побачусь із вами.

Розділ 10

Лист доктора Сьюарда Артуру Голмвуду

Дорогий Арті,

Сьогодні в мене не дуже добрі новини. Цього ранку Люсі знову трохи погіршало. Але є й хороша новина, яка випливає з цієї поганої. Місіс Вестенра, цілком природно схвильована виглядом Люсі, звернулась до мене по професійну допомогу. Скориставшись такою нагодою, я сказав їй, що до мене приїде мій старий вчитель, Ван Гелсінґ, відомий фахівець, і ми з ним разом проконсультуємо Люсі. Отже, зараз ми можемо приїхати, не завдаючи їй зайвого хвилювання, бо, надто стурбована, вона може раптово померти, а для Люсі, у її теперішньому слабкому стані, це матиме катастрофічні наслідки. Ми всі наштовхнулися на труднощі, кожен із нас, друже мій, і я молю Бога, щоб ми успішно здолали їх. Я напишу тобі в разі необхідності. Якщо ти не матимеш від мене звістки, значить, мені просто немає про що повідомити. Вибач, що пишу таким поспіхом.

Завжди твій

Джон Сьюард.

Щоденник доктора Сьюарда

7 вересня

Щойно ми зустрілись із Ван Гелсінґом на Ліверпуль-стріт, він одразу ж запитав:

— Ти вже щось казав нашому юному другу, її нареченому?

— Ні, — відповів я. — Я вирішив зачекати, поки не побачуся з вами, як і писав у своїй телеграмі. Я лише повідомив йому в листі, що ви приїдете, бо міс Вестенра почувається не надто добре, і що в разі необхідності я дам йому знати.

— Ти все вірно зробив, друже мій, — сказав він, — цілком вірно! Йому поки що ліпше нічого не знати. Можливо, він ніколи не дізнається про це. Сподіваюся, що так і буде, проте якщо буде необхідно, ми розкажемо йому все. Але, мій добрий друже Джон, дозволь мені попередити тебе. Ти маєш справу з божевільними. Всі люди божевільні тією чи іншою мірою, а що зі своїми пацієнтами ти поводишся стримано, то так само маєш поводитися й з іншими Божими людьми, навіть із найгіршим із них. Ти ж не розповідаєш своїм пацієнтам, що ти робиш і чому ти це робиш. Ти не розповідаєш їм про свої міркування. Отже, ти маєш тримати свої знання там, де їм належить бути, де вони збираються докупи і примножуються. Все, що тобі відомо, слід тримати тут і тут, — і він торкнувся мого серця і чола, а потім так само торкнувся свого серця і чола. — Я маю деякі міркування. Пізніше я розкрию їх тобі.