Дракула - Стокер Брэм - Страница 31

Однак, тільки-но двері зачинилися, як маска веселості спала з її обличчя і вона знесилено відкинулася на спинку фотеля, зітхнувши з полегкістю і затуливши очі руками. Коли я побачив, що її веселий гумор пропав, я скористався цією нагодою, щоб оглянути її.

Вона сказала мені м’яко:

— Якби ви тільки знали, як я ненавиджу говорити про себе.

Я нагадав їй, що лікарська таємниця є непорушною і що ти надзвичайно занепокоєний її станом. Вона одразу ж зрозуміла, що я мав на увазі, й відповіла:

— Повідомте Артурові все, що вважатимете за потрібне. Я не про себе піклуюся, а про нього!

Отже, я отримав її згоду. Я одразу ж відзначив, що вона страждає на недокрів’я, але не побачив звичних ознак анемії. У мене з’явилася можливість перевірити склад її крові, коли вона, відчиняючи вікно, яке тримала туго натягнута мотузка, не втримала його, і те розбилося, а вона порізалася склом. Поріз був поверхневий, але мені, однак, вдалося зібрати пару крапель крові та проаналізувати її. Якісний аналіз показав цілком нормальний результат, з чого я зробив висновок, що її здоров’я у чудовому стані. Також я був цілком задоволений й іншими фізичними показниками. Отже, підстав для хвилювання з приводу цього немає. Таким чином, я дійшов висновку, що причина її занедужання — ментального характеру.

Вона жаліється на те, що іноді у неї виникають труднощі з диханням, а також на важкий летаргічний сон із видіннями, що лякають її, але що саме їй сниться, вона не пригадує. Вона каже, що у дитинстві страждала на лунатизм, і у Вітбі її звичка ходити уві сні повернулася, і що одного разу вночі вона опинилася на Іст-Кліф, де міс Мюррей і знайшла її. Але вона запевняє мене, що останнім часом уже не страждає на лунатизм.

Не дійшовши жодного певного висновку, я зробив найкраще з того, що міг, — написав своєму давньому другу і вчителю, професору Ван Гелсінґу з Амстердама, який знає про латентні хвороби більше, ніж будь-хто у світі. Я попросив його приїхати, а оскільки ти сказав, що всі клопоти береш на себе, то я розказав йому про тебе і твої стосунки з міс Вестенра. Таким чином, любий друже, я підкорився твоїм бажанням, бо сам пишався б і був би дуже щасливий зробити заради неї все, що мені до снаги.

Я знаю, що Ван Гелсінґ для мене зробить будь-що через особисті причини. Але незалежно від підстави, через яку він погодиться приїхати сюди, нам доведеться прийняти всі його вимоги. Він справляє враження людини, схильної до диктату, але це тому, що він знає, що вважається найкращим спеціалістом у цій сфері. Він філософ і метафізик, один із найпрогресивніших учених нашого часу і, гадаю, цілком неупереджена людина. Залізні нерви, холодна стриманість, неприборкана рішучість, самовладання, толерантність і шляхетність у всьому — і в силі, і в благодіянні, а також найдобріше і найчесніше серце з усіх, що б’ються в цьому світі. Все це і є його спорядження, яке він використовує у своїй шляхетній праці на благо людства, як у теорії, так і на практиці, бо погляди його настільки ж широкі, як і його всеосяжна чарівливість. Я розповідаю тобі про це для того, щоб ти міг зрозуміти, чому я настільки довіряю йому. Я повинен був одразу попросити його приїхати. Я завтра знову побачусь із міс Вестенра. Вона зустріне мене на станції, отже, я не розбуджу її матір вдосвіта своїм дзвінком.

Завжди твій

Джон Сьюард.

Лист доктора медицини, доктора філософії, доктора літератури і т. д. і т. п. Абрагама Ван Гелсінґа доктору Сьюарду

2 вересня

Мій дорогий друже,

Я готовий був вирушати до тебе, щойно отримав твого листа. На щастя, я можу виїхати негайно, і мій від’їзд не зашкодить тим, хто довірився мені. Коли ж ні, і він міг зашкодити тим, хто мені довірився, я все одно приїхав би до свого друга, якщо йому чи тим, хто йому дорогий, потрібна моя допомога. Розкажи своєму другу, що ти колись не розгубився і негайно висмоктав отруту з моєї рани, яка могла спричинити гангрену через удар ножем від нашого надто нервового спільного приятеля, що дав маху. Твоєму другу неабияк пощастило, що це саме ти просиш в мене допомоги для нього, бо тобі я завжди піду назустріч. Будь під рукою, коли я приїду, і будь ласка, організуй усе таким чином, щоб ми побачили юну леді завтра не надто пізно, бо ймовірно, мені доведеться вертатися назад тієї ж ночі. Але в разі необхідності я приїду знову на три дні, або більше, якщо виникне така потреба. Невдовзі побачимося, мій друже Джон.

Ван Гелсінґ.

Лист доктора Сьюарда Артурові Голмвуду

3 вересня

Дорогий Арті,

Ван Гелсінґ приїздив і поїхав. Він прибув до Гілінґема зі мною. Завдяки завбачливості Люсі її мати снідала поза домом, отож ми залишилися з нею наодинці.

Ван Гелсінґ дуже уважно її оглянув. Він про все мені повідомив, а я переказую тобі, бо не весь час був на огляді. Він мав стурбований вигляд і сказав, що йому треба поміркувати. Коли я сказав йому про нашу дружбу і що ти покладаєшся на мене, він відповів:

— Ти можеш викласти йому свої думки. Коли хочеш, ти можеш викласти йому і мої думки, якщо здогадуєшся про них. Я не жартую. Це не жарт, а боротьба між життям і смертю, якщо не більше.

Я запитав, що він саме думає, бо він був дуже серйозним. Це було тоді, коли ми повернулися в місто і він пив чай, перш ніж сісти у потяг до Амстердама. Але він так і не дав мені ключа до розгадки. Не сердься на мене, Арті, бо така потайливість свідчить про те, що його мозок напружено працює над проблемою Люсі. Я впевнений, що він заговорить відвертіше, коли настане час. Отже я сказав йому, що просто напишу звіт про наш візит, так ніби пишу нарисову статтю для «Дейлі Телеґраф». Він, здається, не звернув уваги на ці слова, але зауважив, що тепер у Лондоні поменшало сажі порівняно з тими часами, коли він студіював тут. Я отримаю його висновки завтра, якщо, звісно, він їх зробить. У будь-якому разі, я отримаю від нього листа.

Що стосується нашого візиту, то Люсі була веселішою, ніж тоді, коли я вперше побачив її, і напевно мала кращий вигляд. Вона позбулася того примарного вигляду, який так засмучує тебе, а дихання нормалізувалося. Вона дуже мило трималася з професором (проте вона завжди така) і намагалася зробити все, щоб він почувався комфортно, але я бачив, що бідолашній дівчині задля цього доводиться докладати чималих зусиль.

Впевнений, що Ван Гелсінґ також помітив це. Я побачив його швидкий погляд із-під кущистих брів, який був мені вже давно знайомий. Потім він заходився балакати про все на світі, крім нас і хвороби, причому з такою неймовірною щирістю, що я помітив, як удавана жвавість бідолашної Люсі перетворилася на справжню. Пізніше, якось непомітно, він підвів розмову до мети нашого візиту, вкрадливо мовивши:

— Моя люба юна міс, надзвичайно радий за вас, одже вас так палко кохають. Так сильно, моя дорога, що я зроду не бачив нічого такого. Мені розповідали, що ви перебували в кепському гуморі й мали блідий вигляд, мов якась примара. Але я відповів їм: «Не може бути!» — і, клацнувши пальцями у мій бік, правив далі: — І ми з вами продемонструємо їм, як вони помилялись. І що вони взагалі можуть знати про юних леді? — сказав він, указавши на мене тим самим поглядом і жестом, як робив це на своїх лекціях, бо він ніколи не втрачає нагоди нагадати мені про те, що я його учень. — У нього є його божевільні, щоб перейматися ними і повертати щастя їм і тим, хто їх любить. З ними багато роботи, але за свою працю він отримує винагороду, зробивши їх щасливими. Але він зовсім не розуміється на юних леді! Він не має ані дружини, ані дочки. І не личить молоді судити молодь. Це наша справа, таких старих, як я, бо ми бачили життя. Отже, моя люба, ми відправимо його в сад викурити цигарку, поки ми з вами поведемо мову про дещо дуже особисте.

Я зрозумів натяк і вийшов. Незабаром професор покликав мене через вікно. Вигляд він мав похмурий. Він сказав:

— Я провів ретельне обстеження і не виявив жодного функціонального розладу. Я погоджуюся в тобою, що мала місце значна втрата крові, але тепер усе гаразд. Я не виявив жодних ознак анемії. Я попросив її прислати до мене свою покоївку або двох, я маю поставити їм пару запитань, бо маю впевнитися в усьому, щоб нічого не проґавити. Хоча я наперед знаю, що мені скажуть. Але ж має бути якесь пояснення тому, що відбувається з Люсі. Пояснення завжди є. Я повинен поїхати додому і поміркувати, а ти щодня надсилатимеш мені телеграму, і якщо виникне потреба, я знову приїду. Ця хвороба… хоча ні, цей стан не можна назвати хворобою… це зацікавило мене, і, мій дорогий юний друже, сама дівчина теж зацікавила мене. Вона причарувала мене, тому я приїду, як не через хворобу чи через тебе, то задля того, щоб іще раз її побачити.