Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 39

— А ти удачлива сучка, Скнаро, — приказував він.

— А ти невдачливий сучий син, — відповідала вона. І додавала із задавленим гиготінням. — От такий невдачливий, чорний сучий син.

Якщо комусь із них трапляється бути зупиненим через перевищення швидкості або якесь інше незначне порушення дорожніх правил — хай зрідка, але ж таке стається — коп не знаходить нічого, окрім законно виданих водійських прав, дійсних страхових полісів і решти паперів у зразковому порядку. Ніхто й голосу не подасть, поки коп там стоїть зі своїм квитанційним блокнотом, навіть якщо з його боку відбувається очевидне ошуканство. Звинувачення ніколи не заперечуються, і всі штрафи сплачуються невідкладно. Америка — це живий організм, автодороги — її артерії, і Правдивий Вузол прослизає ними, наче кишковий вірус.

Проте нема жодних собак.

Звичайні люди подорожують у своїх автодомах разом у чималому собачому товаристві, зазвичай це такі сральні машинки з білим хутром, розцяцькованими нашийниками і нестерпними характерами. Ви знаєте цю породу; вони такі гавкотливі, що вухам боляче, а їхні пацючі оченята сповнені лячно розумного виразу. Ви бачите, як вони нюшать щось у траві обабіч призначених для вигулювання тварин стежок у відпочинкових зонах при платних дорогах, їхні хазяї тягнуться слідом, з совочками для лайна напоготові. На додаток до звичайних постерів і наліпок, на автодомах цих звичайних мандрівних людей нормально побачити ромбоподібні знаки з написами: ПОМЕРАНЕЦЬ НА БОРТУ або Я ¦ МОГО ПУДЕЛЯ.

Тільки не Правдивий Вузол. Вони не люблять собак, а собаки не люблять їх. Ви могли б сказати, що собаки їх бачать наскрізь. Аж до тих їх гострих, сторожких очей поза купленими на розпродажі темними окулярами. Аж до тих міцних, з довгими м’язами ловецьких ніг під поліестеровими слаксами з «Волмарту». До тих їхніх гострих зубів під коронками, що тільки й чекають вистромитися.

Вони не люблять собак, але вони люблять певних дітей.

О так, вони люблять певних дітей дуже сильно.

2

У травні 2011 року, невдовзі після того, як Абра Стоун відсвяткувала своє десятиліття, а Ден Торренс десятий рік свого членства в АА і тверезості, у двері «ЕрфКрузера» Рози Циліндр постукав Татко Крук. На той час Правдиві зупинилися в кемпінгу «Затишок» на окраїні Лексингтона в Кентуккі. Їхали вони в Колорадо, де проводили зазвичай більшу частину літа в одному зі своїх знаменних містечок, і було воно саме тим, яке Ден інколи відвідував у своїх снах. Зазвичай, їдучи будь-куди, вони не поспішали, але цього літа виникла певна терміновість. Всі з них знали причину, але ніхто про неї не говорив.

Роза все владнає. Як вона завжди це робила.

— Заходь, — мовила вона, і Татко Крук ступив через поріг.

У бізнесові справи він завжди вирушав у добрих костюмах і дорогих, відполірованих до дзеркального блиску туфлях. А інколи, почуваючись консервативним снобом, міг навіть виступати з ціпком. Цього ранку на ньому були мішкуваті штани, що трималися на підтяжках, обстріпана майка, на якій була зображена яблуня (а під нею напис ПОЦІЛУЙ МІЙ САД) та пласка робітницька кепка, яку він, прикриваючи за собою двері, разом змів з голови. Він був Розиним спорадичним коханцем, а також заступником у командуванні, але ніколи не забував виказати до неї свою повагу. Це була одна з багатьох чеснот, які їй у ньому подобалися. Роза не сумнівалася, що Правдиві продовжать діяти під його проводом, якщо вона помре. Якийсь час принаймні. Але впродовж наступних ста років? Мабуть, ні. Ймовірно, ні. Він мав срібного язика і добре все ладнав, коли мусив мати справи з мугирями, але в Татка були лише зародкові здібності до планування і не було справжнього бачення.

Цього ранку він мав занепокоєний вигляд.

Роза сиділа на дивані в штанах-капрі й простому білому ліфчику, вона курила сигарету і дивилася третю годину «Сьогодні» по своєму великому, припасованому до стіни телевізору[156]. Наразі йшла «м’яка» година, в якій гостями були знамениті шеф-кухарі й актори з рекламою своїх нових фільмів. Розин циліндр сидів набакир в неї на голові. Татко Крук знав її більше років, аніж живуть мугирі, але, як і перше, він не знав, якою магією той тримається там під таким заперечливим щодо гравітації кутом.

Вона підібрала пульт і стишила звук.

— Ого, сам Генрі Ротмен, бодай мені так дихати й жити. І на вигляд сповнений смаку, хоча маю сумніви, що ти прийшов, аби тобою посмакували. Не за чверть до десятої ранку і не з таким виразом на обличчі. Хто вмер?

Вона промовила це як жарт, але те, як він здригнувся, нахмуривши лоба, підказало їй, що жарт вийшов невдалий. Роза вимкнула телевізор і взялася гасити сигарету, не бажаючи, аби він помітив ту тривогу, що її охопила. Колись Правдиві були понад двосотенною силою. На вчорашній день їх число становило сорок один. Якщо вона не помилилася щодо його здригання, сьогодні їх стало на одного менше.

— Томмі Ваговоз, — промовив він. — Уві сні. Раз тільки зациклився, а тоді бум. Зовсім не страждав. А це страх яка збіса рідкість, як тобі відомо.

— А Горіх його дивився? — спитала Роза. «Поки там іще було ще щось бачити», — подумала, проте не вимовила вона. Волоський Горіх, чиї мугирські водійські права та інші різноманітні мугирські посвідчення особи подавали його як Пітера Волліса з міста Літл-Рок у штаті Арканзас, був костоправом Правдивих.

— Ні, все трапилося так швидко. Важка Мері була з ним. Томмі її розбудив своїм тіпанням. Вона двигонула його ліктем… тільки на той момент там уже не було чого двигати, окрім його піжами. Правдоподібно, що інфаркт. У Томмі була сильна застуда. Горіх думає, це могло зіграти як додатковий чинник. Ну, ти ж сама знаєш, сучий син ще й курив, як той димогон.

— У нас не буває інфарктів. — А після, неохоче: — Певна річ, звичайно, у нас не буває також застуд. Він і справді сильно хрипів останні кілька днів, чи не так? Бідний старий ТВ.

— Йо, бідний старий ТВ. Горіх каже, що неможливо щось сказати напевне без розтину.

Якого відбутися ніяк не могло. Наразі уже не залишилося самого трупа, який можна було б різати.

— Як Мері це сприйняла?

— А ти як гадаєш? Вона убита нахрін горем. Вони ж разом ще відтоді, як Томмі Ваговоз був Томмі Возом. Саме вона ним і опікувалася, коли він Навернувся. Дала йому перший дух, коли він прокинувся наступного дня. Тепер вона каже, що хоче себе вбити.

Розу рідко щось шокувало, але це подіяло. Ніхто серед Правдивих ніколи не вбивав себе. Життя було, якщо так можна висловитися, єдиним сенсом їхнього життя.

— Можливо, просто балачка, — сказав Татко Крук. — От тільки…

— Що «тільки»?

— Ти права, що ми зазвичай не застуджуємося, але останнім часом було вже кілька випадків. Здебільшого просто нежить, і ті шмарклі як прийшли, так і пішли. Горіх каже, це може бути від неповноцінного харчування. Звісно, це лише його припущення.

Роза сиділа в задумі, барабанячи пальцями собі по голій діафрагмі, дивлячись на темний чотирикутник телеекрана. Нарешті вона промовила:

— Гаразд, я погоджуюся з тим, що харчування останнім часом було дещо незадовільним, але ми лише місяць тому приймали дух у Делавері, і тоді Томмі був здоровим. Товстунцем фактично.

— Йо, але Розі… той хлопець у Делавері був не так щоб сильно поживним. Більше чуттяголовим, аніж духоголовим.

Вона ніколи не думала про це в такому аспекті, але це було правдою. Крім того, йому було вже дев’ятнадцять, судячи з його водійських прав. Далеко після того піку, який він міг мати перед своїм статевим дозріванням. А ще років через десять він став би звичайнісіньким мугирем. А може, навіть і через п’ять. З нього поганенький був харч, закид прийнято. Але ж не можна завжди їсти стейки. Інколи задовольняєшся паростками квасолі й сиром тофу. Це принаймні допомагає душі триматися в тілі до того, як заріжеш наступну корову.