Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 103

Хтось їх наздоганяв, Самсон з півоберту гримнув одного з переслідувачів гудендагом. Рейневан штрикнув другого знизу, у слабину, поранений завив, згорнувся на бруківці, третій спіткнувся об нього; перш ніж він упав, Рейневан розпанахав йому обличчя.

Вони втікали, діставши трохи фори. Помітили Шарлея, який показував їм дорогу — у вузький провулок. Побігли. Перед ними був Бісклавре. Трутвейн зник.

— Бігом! Тепер ліворуч!

Звуки погоні дещо стихли, видно, їм на якийсь момент вдалося збити зі сліду переслідувачів, яких затримали ще й люди, що бігли з відрами на пожежу. Але Рейневан і Самсон не сповільнювали бігу, бігли далі без передиху. Під ногами зачвакало болото, захлюпала вода, в ніздрі вдарив сморід, нестерпна задуха сечі та фекалій. Бісклавре й Шарлей з тріском виламували якісь дошки.

— Влізайте! Далі, швидко!

До Рейневана не зразу дійшло, що француз наказує йому спуститися в нужник, прямо в діру, у яму клоаки, з якої несло страшним смородом. У цій ямі саме зникав з хлюпотом Шарлей. “Краще гівно, ніж катівня”, - подумав Рейневан. Він глибоко вдихнув. Гноївка внизу зустріла його приємним теплом. І великою хвилею, коли в яму вскочив Самсон. Сморід душив.

— Сюдою, тьху… — Бісклавре виплюнув те, що з хвилею потрапило йому до рота. — В канал. Голови високо. Тільки спочатку погано. Потім буде більший просвіт.

Звуки переслідування почали наближатися. Рейневан затиснув пальцями ніс і пірнув.

Дорогу навкарачки цемброваним каналом він волів не пам’ятати, стер її з пам’яті. Просвіт під мурованим склепінням був то більший, то менший, рот був то над, то під рідким лайном. Руки й коліна загрузали в тому, що грубим шаром покривало дно, тобто в гівні з консистенцією гончарної глини, що осіло тут за шістдесят років, оскільки, як Рейневан пізніше дізнався, початки клодзької каналізації було датовано 1368 роком.

Скільки тривала ця геєна, важко було сказати. Здавалося, що цілий еон. Але раптом була сліпуча радість свіжого повітря і мила до сліз насолода чистої води — прямо зі стоку вони потрапили в Млинівку. Звідси вже недалеко було до Ниси у швидшій течії якої можна було краще сполоснутися. Вони кинулися у воду, перепливли на правий берег. Поверхню ріки золотим і червоним освітлювала пожежа: великим вогнем горіли шопи і буди на Рибаках і Вигоні. Мигтіли силуети вершників.

— Холера… — озвався змученим голосом Шарлей. — Я мав у кишені дріжджову булку… Певно, випала. Пропав сніданок…

— Хто нас виказав? Трутвейн?

— Не думаю, — Рейневан усівся в мілкій воді, насолоджуючись течією, що його обмивала. — Бомба, яку я підірвав, була в мене саме завдяки ньому… Він доставив мені трошечки олії… Поцупив у костелі…

— Олія в костелі?

— Для останнього помазання.

На прибережному піску глухо затупотіли копита коней.

— Фогельзанг! Добре бачити вас живими, сучі сини!

— Жехорс! О! І Бразда з Клінштейна?

— Ти живий, Рейневане! Привіт, Шарлею! Здрастуй, Самсоне!

— Беренгар Таулер? Ти тут?

— Власною особою. З Табора я перейшов до Сиріток. Але й далі вважаю, що воячка-річ без майбутнього… Але ж ви, холера, тхнете гівном…

— По конях, — обірвав розмову Бразда з Клінштейна. — Краловець і Прокоп Малий хочуть вас бачити. Чекають.

Штаб Сиріток розташовувався на передмісті Нойленде, у корчмі. Коли Рейневан у супроводі Жехорса і Бразди ввійшов, запала тиша.

Він знав головнокомандувача сирітських польових військ, гейтмана Яна Краловця з Градця, чоловіка похмурого і в’їдливого, але який заслужено користувався репутацією здібного командира і якого вояки любили майже так само, як колись Жижку. Він знав також Їру із Ржечиці, гейтмана зі старої жижківської гвардії. Знав, ясна річ, і проповідника Прокупека, який не відходив від гейтманів. Знав завжди усміхненого і незмінно в доброму гуморі лицаря Яна Колду з Жампаха. Він не знав молодого шляхтича в повному обладунку, з гербовим щитом, двічі поділеним на чорні, срібні й червоні поля; його повідомили, що це Матей Салава з Ліпи, гейтман Полічки. Він не бачив ніде Петра з Ліхвіна, якого називали Петром Поляком, теж лише пізніше довідався, що той залишився із залогою у здобутій фортеці Гомоле.

Звістку про те, що диверсія в місті не вдалася, жодна з брам Клодзька не буде відчинена і не буде викликано ніяких пожеж, Краловець прийняв спокійно.

— Що ж, таке життя, — він знизав плечима. — Зрештою, я завжди вважав, що Прокоп і Флютик занадто високо тебе цінують, Рейневане з Беляви. Ти просто-напросто перерекламований. До того ж, вибач, ти страшенно смердиш.

— Я вибрався з Клодзька стічним каналом.

— Словом, — Краловець далі був спокійний, — місто тебе висрало. Як це символічно. Йди, помийся і перевдягнися. На нас тут чекає чимала праця і серйозне завдання. Треба самим, без чужої допомоги, здобути це місто.

— На мою думку, — буркнув Рейневан, — Клодзько слід би було оминути. Захист дуже сильний, командири відважні, бойовий дух залоги високий… Чи не краще піти на Кам’янець? На монастир цистерціанців? Дуже багатий монастир?

Їра з Ржечиці пирснув, Колда покрутив головою. Краловець мовчав, скрививши губи, дивився на Рейневана довго і вперто.

— Якщо я захочу знати твою думку з військових питань, — нарешті сказав він, — то дам тобі знати. Іди.

Над монастирським садом витав сивий дим, здіймався запах палених бур’янів. Старий монах-літописець вмочив перо в каламар.

“Anno Domini МССССХХVIII feria IV ante palmarum Viclefiste de secta Orphanorum cum pixidibus et machinis castrum dictum Cladzco circumvallaverunt, in quo castro errant capitanei dominus Puotha de Czastolowicz et Nicolaus dictus Mosco, et ibi dictis pixidibus et machinis sagittantes et per sturm et aliis diversis modis ipsum castrum conabantur aquirere et lucrare; ipsi vero se viriliter defenderunt {43}…”

Перо скрипіло. Пахло чорнилом.

— Уперед! — ревів, перекрикуючи грім і вереск, Ян Колда з Жампаха. — Уперед, Божі воїни! На стіни! На стіни!

Випущений, мабуть, з катапульти або балісти камінь гримнув у тарас із такою силою, що мало його не повалив разом зі схованими за ним Рейневаном і рештою залоги. На щастя, з ними був Самсон. Велет похитнувся під ударом, але встояв на ногах і підпори тарасу не пустив. На щастя, бо зі стін безперервно летів град куль і стріл. На очах Рейневана стрілець, що виглянув з-за сусідньої павези, дістав прямо в чоло, куля розтрощила йому череп на друзки.

З-під Чеської брами долинав дикий вереск, Сиріткам вдалося приставити там драбини та остереви, тепер вони п’ялися по них, проріджувані вогнем згори. На них лили смолу та окріп, скидали камені й наїжачені цвяхами колоди. Не краще вдавалося й ротам їри з Ржечиці, які атакували відтинок між Зеленою брамою і Лазневими воротами: вони вже двічі приставляли драбини, і двічі-таки їх відбивали.

Таулер і Самсон знову посунули тарас уперед. Жехорс матюкався, бо не міг упоратися з корбою арбалету, яку заїло. Шарлей і Бісклавре, набивши гаківниці, виставили люфи з-за заслони й випалили, тієї ж миті з-за сусіднього тарасу гримнула дванадцятифунтова гармата, яку перевозили на візку. Усе затягло димом, а Рейневан на хвилю повністю оглух. Він не чув нічого: ні грому, ні криків, ні блюзнірських прокльонів, ні завивання поранених. Поки не дістав ручкою гарапника по плечі, не чув навіть гейтмана Яна Краловця, який під’їхав на коні, демонструючи шалену зневагу до стріл, що свистіли навколо нього.

— …у-у-урва! — дійшло нарешті до Рейневана. — Не чуєш, чума на твою мать? Тобі було заборонено йти до штурму! Ми заборонили тобі бавитися у війну! Ти нам потрібен для іншого! Геть, назад! Усі назад! Відходимо!