Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 11


11
Изменить размер шрифта:

— Моя мама має діамантовий перстень, який коштує сорок фунтів, — казала вона. — І цей камінь не такий уже й великий, скажу я вам. Якби існували копальні, напхані діамантами, їхні власники були би сміховинно багатими.

— Може, Сара незабаром стане сміховинно багатою, — хихотіла Джессі.

— Вона і зараз сміховинна, без цього багатства, — пхикнула Лавінія.

— Схоже, ти її ненавидиш, — сказала Джессі.

— Нічого такого, — буркнула Лавінія, — але я не вірю в те, що бувають діамантові копальні.

— Проте люди звідкись мусять брати діаманти, — парирувала Джессі й знову захихотіла. — Лавініє, а як ти думаєш, що сказала Гертруда?

— Навіть не знаю. Але якщо це знову щось про нашу неповторну Сару, то повір — мені все одно.

— Справді, про Сару. Знаєш, про що одна з її вигадок? Сара вдає, ніби вона принцеса. Бавиться весь час, навіть у школі. Вона каже, що це допомагає їй краще вчитися. А ще вона хотіла, щоб Ерменґарда теж стала принцесою, але та відмовилась — сказала, що вона для цього занадто гладка.

— Ну, це правда, — кивнула Лавінія. — Вона занадто гладка. А Сара — занадто худа.

Джессі знову захихотіла.

— Сара каже, що немає значення, як ти виглядаєш або чим володієш. Важливо тільки, що ти думаєш і що робиш.

— Думаю, вона вважає, що жебрачка може перетворитись на принцесу, — насмішкувато відповіла Лавінія. — Давай відтепер називати її Ваша Королівська Високість.

Того дня уроки вже скінчилися, і учениці сиділи перед коминком у класній кімнаті, насолоджуючись часом, який любили більш за все. Це був час, коли міс Мінчін разом із міс Амелією пили свій чай у вітальні, дотримуючись непорушного ритуалу. О цій порі про все вже було перебалакано, всі секрети розказано, надто як молодші учениці поводилися добре й не лаялись та не ганяли довкола галасуючи, що насправді відбувалося досить часто. Якщо ж молодші чинили галас, старші дівчатка вгамовували їх суворим слівцем і прочуханом. Порядку треба було дотримуватися, в іншому разі могли з’явитися міс Мінчін та міс Амелія, і веселощам настав би кінець. Саме тоді, коли Лавінія про щось розповідала, відчинилися двері й увійшла Сара. За нею чеберяла Лотті — дівчинка всюди ходила за названою мамою хвостиком.

— Ось вона, з цією набридливою малечею! — невдоволено прошепотіла Лавінія. — Якщо вона їй так подобається, чому вона не поселить її з собою? Закладаюсь, це дівчисько почне пхинькати, не мине й п’яти хвилин.

Вийшло так, що Лотті раптово закортіло погратись у класній кімнаті, і вона почала благати свою названу маму піти з нею. Лотті одразу ж приєдналася до гурту менших учениць, які бавились у кутку. Сара присіла на лавку у віконній ніші, взяла книжку й читала. Це була книжка про Французьку революцію, і дівчинка незабаром спинилась на малюнку, де були зображені в’язні у Бастилії — чоловіки, які провели стільки років за ґратами, що коли їх визволили, довге сиве волосся і бороди майже повністю сховали їхні обличчя, а бідолашні вже й забули про світ за стінами в’язниці й існували, наче уві сні.

Сара думками була так далеко від класної кімнати, що повернення до реальності стало для неї не надто приємним — раптово завищала Лотті. Ще ніколи їй не було так важко не втрачати витримки, як тоді, коли її відривали від книги в найбільш неслушний момент. Люди, які люблять читання, знають те роздратування, що охоплює їх у подібну мить. Спокуса бути нестриманим і сказати щось під гарячу руку буває така велика, що з нею важко боротися.

— У мене з’являється таке відчуття, наче мене хтось ударив, — якось по секрету розповіла Сара Ерменґарді. — І мені страшенно хочеться вдарити у відповідь. Я мушу стримуватися, щоб не сказати щось неприємне.

Ось і зараз Сара була змушена тримати себе в руках, коли відклала книжку на лавку і й вийшла зі свого затишного закутка.

Лотті ганяла по класній кімнаті й галасувала, чим неабияк роздратувала Лавінію та Джессі, аж поки не впала та не розбила своє пухкеньке колінце. Тепер вона кричала й підстрибувала посеред невеликого гурта друзів та ворогів, які по черзі втішали й лаяли її.

— Негайно припини, нюня! Зараз же припини! — наказувала Лавінія.

— Я не нюня… Не нюня! — верещала Лотті. — Саро, Са-ро!

— Якщо вона не спиниться, її почує міс Мінчін, — непокоїлася Джессі. — Лотті, дорогенька, я дам тобі пенні!

— Не треба мені твій пенні, — схлипнула Лотті. Поглянувши вниз на своє колінце й побачивши там краплину крові, вона розридалася ще дужче.

Сара підбігла через усю кімнату й, опустившись на коліна, обняла дівчинку.

— Заспокойся, Лотті, — сказала вона. — Заспокойся. Лотті, ти обіцяла Сарі.

— Вона мене обізвала нюнею, — ридала Лотті.

Сара заспокійливо поплескала її, але далі говорила твердим голосом, який Лотті добре знала:

— Але якщо ти плакатимеш, то й справді станеш нюнею. Ти обіцяла.

Лотті пам’ятала, що вона обіцяла, але вирішила підвищити голос.

— У мене немає мамусі, — голосила вона. — У мене зовсім немає ма-мусі-і-і!

— Чому ж, — бадьоро відказала Сара, — хіба ти забула? Хіба ж не Сара — твоя мамуся? Ти не хочеш, щоб Сара була твоєю мамусею?

Лотті кинулась їй в обійми, заспокоєно сопучи.

— Ходімо зі мною, сядемо на лаві біля вікна, — вела далі Сара, — і я пошепки розкажу тобі якусь історію.

— Розкажеш? — запхинькала Лотті. — А ти розкажеш мені про діамантові копальні?

— Діамантові копальні? — перебила Лавінія. — Ах ти розбалуване, шкодливе дівчисько, я би тебе зараз відлупцювала!

Сара мерщій звелася на ноги. Треба пам’ятати, що вона дуже глибоко поринула в читання книги про Бастилію і ледве стримувала гнів, коли зрозуміла, що доведеться піти й подбати про свою названу доньку. Вона не була янголом, і їй зовсім не подобалась Лавінія.

— Що ж, — палко мовила Сара. — Мені би теж хотілося тебе відлупцювати. Та я цього не робитиму! — стримала вона свій характер. — Хоч би як мені кортіло тебе відшмагати, і з якою радістю я б це зробила, — я стримаюсь. Ми не маленькі невиховані діти. Ми обидві вже досить дорослі, щоб знати, що можна робити, а що ні.

Тепер Лавінії випала нагода відігратись.

— О так, ваша королівська високосте, — сказала вона. — Ми ж принцеси, як не гляди. Принаймні одна з нас точно. Тепер школа мусить пишатися тим, що міс Мінчін вдалося прийняти в учениці саму принцесу!

Сара заклякла на місці. Вона виглядала так, ніби збирається дати ляпаса. Може, так і було. Вигадка, ніби вона — принцеса, незмірно тішила її. Сара ніколи не розповідала про неї дівчаткам, до яких не відчувала приязні. Нова розвага вдавати із себе принцесу була дуже великим секретом, тож Сара сприймала все, пов’язане з нею, дуже близько до серця. Вона би хотіла, щоб це лишилось у таємниці, але ось Лавінія висміяла її захоплення майже перед усією школою. Сара відчула, як кров прилила до обличчя, а у вухах задзвеніло. Вона ледве стрималася. Принцеси не шаленіють від люті. Тож опустила руку й постояла якусь хвильку нерухомо. Коли Сара зрештою заговорила, її голос був твердий і спокійний. Вона високо тримала голову, і всі довкола слухали її.

— Це правда, — сказала вона. — Інколи я вдаю, ніби я принцеса. І це дає мені снагу поводитися, як принцеса.

Лавінія розгубилась — не знала, що відповісти. Уже кілька разів таке бувало, що вона не могла придумати задовільної відповіді в суперечці із Сарою. Причина в тому, що симпатії решти дівчаток, здавалося, невиразно схилялись на сторону її суперниці. Ось і зараз Лавінія бачила, як вони зацікавлено нашорошили вуха. І справді, всім дівчатам подобалися принцеси, й вони очікували почути більше про цю історію, тож підійшли ближче до Сари.

Лавінія спромоглася вигадати лише одну репліку, і то не надто дотепну:

— Боже мій, — сказала вона, — будемо сподіватися, коли тебе коронують, ти про нас не забудеш!

— Не забуду, — відповіла Сара й після цього більше не мовила ані слова. Просто мовчки стояла і пильно дивилась на Лавінію, доки та не взяла Джессі за руку й не повернулася, щоб іти.