Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 10

Беккі підскочила і схопила свій ковпак. Вона відчула, що він збився набакир, і тепер гарячково намагалася виправити ситуацію. Ох, оце так вона влипла в халепу! Вона про це неодмінно пошкодує! Це ж треба — заснути в кріслі панночки! Та її виженуть з роботи, оком не встигне змигнути, ще й нічого не заплатять.

У Беккі вирвався згук, схожий на здавлене ридання.

— Міс, міс! — почала пояснювати вона, затинаючись. — Пробачте, міс! Я не хотіла, правда, міс!

Сара зіскочила зі столу і підійшла поближче.

— Не бійся! — сказала вона, так само, як сказала би будь-якій маленькій дівчинці. — Це дрібниці, не варті уваги.

— Я не збиралася цього робити, міс, — промовляла Беккі. — Просто від вогню йшло тепло, а я так натомилася. Я не навмисно!

Сара дружньо засміялася і поклала свою руку на плече служниці.

— Ти просто стомилася, — мовила вона, — і не могла зарадити своїй утомі. Ти ще й досі повністю не прокинулась.

Як же бідолашна Беккі дивилась на неї! Якщо по правді, вона ще ніколи не чула, аби з нею так привітно, мило розмовляли. Їй увесь час наказували або повчали, чи ж примушувати дотримуватися певних правил. А ця дівчинка — така чудова в рожевій танцювальній сукні — дивилася на неї, ніби зовсім не звинувачуючи її. Так, наче Беккі й справді мала право стомитися і навіть заснути! А дотик ніжної ручки до її плеча був найдивовижнішим з усього, що вона будь-коли відчувала.

— А ви, міс, ви не… Ви не сердитесь на мене? — зітхнула Беккі. — Ви не розкажете хазяйці?

— Ні! — вигукнула Сара. — Звісно, не розкажу.

Вираз гіркоти й страху на перемащеному вугіллям обличчі пробудив у Сариному серці невимовне співчуття. У її голівці закрутилися химерні думки. Вона торкнулася ручкою щоки Беккі.

— Знаєш, — сказала Сара, — ми однаковісінькі. Я така ж маленька дівчинка, як і ти. Це просто нещасливий збіг обставин, що я не опинилась на твоєму місці, а ти — на моєму.

Беккі не зрозуміла ані словечка. Її розум не міг осягнути таких чудернацьких думок, і фраза «нещасливий збіг обставин» означала для неї лихо, що могло статися, коли хтось перебігав дорогу або впав із драбини, і тому його завезли до лікарні.

— Збіг обставин, міс, — із повагою пробелькотіла служниця. — Правильно?

— Саме так, — підтвердила Сара і поглянула на Беккі замріяним поглядом. Але наступної миті вона заговорила зовсім іншим тоном. Сара зрозуміла, що Беккі не втямила, що вона має на увазі.

— Ти вже зробила свою роботу? — запитала вона. — Можеш затриматися тут на кілька хвилин?

Беккі знову перехопило подих.

— Тут, міс? Я?

Сара підбігла до дверей, відчинила їх, визирнула і прислухалась.

— Нікого не видно, — пояснила вона. — Якщо ти вже закінчила прибирати спальні, може, залишся тут на трошки? Може, ти би хотіла посмакувати шматочок торта?

Протягом наступних десяти хвилин Беккі здавалося, ніби вона потрапила у світ, створений фантазією. Сара відчинила буфет і дала їй великий шматок торта. Вона дуже раділа, коли бачила, як голодна дівчинка жадібно відкушувала і ковтала смаколик. Сара щось розповідала, запитувала, весело сміялася, доки страхи Беккі не розвіялись остаточно. Зрештою вона набралася сміливості, щоб і самій запитати.

— А це… — ризикнула вона, із захватом вдивляючись у рожеву сукню. Запитувала Беккі майже пошепки: — А це ваша найкраща?

— Це одна з моїх танцювальних суконь, — відповіла Сара. — Тобі подобається?

На кілька секунд Беккі майже втратила дар мови від захоплення. Зрештою вона промовила голосом, у якому бриніло обожнювання:

— Одного разу я бачила принцесу. Я стояла на вулиці в натовпі. Люди зібралися, щоб подивитись, як вищий світ іде в оперу. А на одну леді всі дивилися більше, ніж на інших. Люди казали, що то принцеса. Вона була вже доросла панночка, але вбрана геть в усе рожеве — з голови до п’ят, і навіть квіти були рожеві. Я її одразу згадала, коли побачила, як ви сидите там, на столі. Ви виглядали точнісінько як вона.

— Я часто думала, — сказала Сара задумливим голосом, — що мені сподобалось би бути принцесою. Цікаво, як би я почувалася? Думаю, якось я спробую вдати, ніби я — принцеса.

Беккі дивилась на неї із захопленням, але нічогісінько не зрозуміла. У погляді відчувалось обожнення. Згодом Сара виринула із задуми і повернулася до співрозмовниці з новим запитанням.

— Беккі, — спитала вона, — ти ж слухала ту історію?

— Так, міс, — зізналася Беккі, знову стривожившись. — Я знала, що мені не можна. Але казка була така гарна! Мені дуже хотілося послухати!

— Мені приємно, що тобі сподобалося слухати, — мовила Сара. — Коли ти розповідаєш історії, найприємніше — це коли знаходяться вдячні слухачі. Не знаю, чому так. А ти би хотіла почути, що було далі?

Беккі знову перехопило подих.

— Я? Послухати? — перепитала вона. — Страшенно, міс! Послухати казку про Принца і про маленьких русалоньок із зірками у волоссі, які плавають і сміються?

Сара кивнула.

— Боюсь, у нас уже зараз нема часу, щоб розказувати історії, — відповіла вона. — Та якщо ти мені скажеш, коли ти знову збираєшся прийти до моєї кімнати, я спробую теж бути тут. Так я розповідатиму казку потрошку кожного разу — аж до кінця. Це гарна, довга казка, а ще я весь час вигадую її продовження.

— Тоді, — з гідністю мовила Беккі, — я не зважатиму на те, який важкий ящик із вугіллям. І як мене лаятиме кухарка. Я весь час буду думати про казку.

— Добре, — сказала Сара. — А я тобі розкажу її всю, аж до кінця.

Коли Беккі спустилася сходами вниз, вона була вже зовсім іншою Беккі, аніж та, котра нещодавно піднімалася, зігнута під вагою вугілля. У неї був ще один шматок торта в кишені, вона почувалася ситою і зігрітою, не лише від їжі та вогню. Найбільше зігріло й наситило її інше — увага, яку їй приділила Сара.

Коли Беккі пішла, Сара сиділа на своєму улюбленому місці — на краю стола. Її ноги стояли на кріслі, лікті вона вмостила на колінах, а підборіддя сперла на долоні.

— Якби я була принцесою — справжньою принцесою, — бурмотіла вона, — я би роздавала людям щедрі пожертви. Та навіть якщо я лише вдаватиму, ніби я — принцеса, все одно в моїх силах вигадувати щось маленьке для інших людей. Наприклад, щось таке, як для Беккі. Вона була б така щаслива, ніби отримала від мене щось цінне. Буду вдавати, ніби робити щось для людей — це як дарувати їм подарунки. Щойно я так і зробила.

Розділ 6

Діамантові копальні

Незабаром після цього надійшла захоплива новина. Захопливою її вважала не лише Сара, а й уся школа. Новина стала головним предметом обговорення на кілька тижнів. В одному зі своїх листів капітан Кру розповів дивовижну історію. Його шкільний приятель неочікувано при їхав до Індії, щоб відвідати капітана. Він був власником великої земельної ділянки, де знайшли діаманти, і зараз займався організуванням видобутку коштовностей. Якщо справа піде так, як задумано, незабаром він неймовірно розбагатіє. А з доброї пам’яті про шкільні роки він вирішив надати своєму другові можливість випробувати удачу — словом, запропонував капітанові Кру стати партнером у справі видобутку діамантів. Принаймні це зрозуміла Сара з батькових листів. Звісно, жодні справи, навіть вагоміші, не могли би по-справжньому зацікавити дівчинку або її шкільних подруг. Та фраза «діамантові копальні» звучала так схоже на історії з арабських казок, що ніхто не міг лишитися байдужим. Сара вважала, що це дуже захопливо, й описувала для Ерменґарди й Лотті картини, де звивисті, заплутані переходи снувалися під землею, їхні стіни й стеля були всипані сяючими каменями, а дивні темношкірі люди видобували їх важкими кирками. Ерменґарді історія дуже сподобалась, а Лотті просила, щоб тепер Сара переповідала її щовечора. Лавінія дуже розізлилася, коли почула про діамантові копальні, і сказала Джессі, що взагалі не вірить у те, що вони існують.