Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 15

Познайомився з ним Дмитро Іванович на засіданні, де Візир виступав із співдоповіддю, виступав невдало, там і розбалакались. Марченко сам колись працював з алкалоїдами, з якими не міг упоратись у своїй дисертації Візир.

Щось тоді Дмитро Іванович підказав, чи й не підказував, Михайло Гнатович ухопився за якийсь штурпачок під час розмови, почав його тягнути, витягувати. Другого дня він несміливо подзвонив Марченкові. Далі Дмитро Іванович кілька разів запрошував Візира до себе, почав підштовхувати в роботі, тягнув, підколював, не допускав до чарки. Михайло загорівся, почав перекроювати дисертацію. Дмитро Іванович не давав послабки. Дзвонив йому на роботу, додому, говорив без викрутів, по — товариськи суворо, а то й нещадно:

— Ну що, слабак? Не хочеться сидіти?

— Та оце…

— Ніяких «оце». Сиди.

— …Сьогодні захищається колега…

— На банкет запрошував! Втратиш кінчик — не знайдеш. Це непросто.

Він шукав йому й опонентів, і сам виступив на захисті. Разом того літа пішли у відпустку, отаборилися з сім'ями в селі над Десною. Далі Михайло почав приходити до них щодня. Вони ніколи не почували один від одного втоми, мережка їхніх розмов не мала кінця. Вони мовби пройшли вдвох, і зовсім по — новому, ті дороги, які сходили нарізно, й дороги багатьох близьких людей, світ вузький — науковий, і світ широкий. Дмитро Іванович, знайшовши вдячного слухача, знайшовши те, за чим нудьгував стільки років, і сам розкрився, в чомусь ніби аж народився, переглядав, перевівав те, що стільки років прикоплював у тиші кабінету.

— Звідки ти це все знаєш? — часто питав Візир. Тепер на книжки накинувся з пожадливістю. По якомусь часі вони вже йшли нога в ногу. Навіть Михайло ледь — ледь надержував ходу. Дмитро Іванович це вгадував і не вгадував. Та й що те важило? Він любив у ньому все — оту його неврівноваженість, непослідовність, навіть хитрість, бо Михайло не приховував її. Михайло міг дивним чином розпалитися й тоді говорив, що вигідно йому, й це не була брехня, він у той час вірив у те, що казав, чи майже вірив. Дмитро Іванович цінував у Михайлові Гнатовичу тонкість натури, уміння перевтілитися, увійти своїм настроєм у настрій товариша, та так, що це був ніби один настрій.

Але помилялися ті, котрі думали, що од тієї дружби брав тільки Візир. Сам Дмитро Іванович, хоч про те, звичайно, не думав, мав од неї теж чимало. Вона сповнювала його якоюсь новою, не відомою йому раніше силою, Михайло був потрібний йому для вираження себе, своєї натури, він ніби вивіряв себе в ньому. Марченко тепер мав можливість вибалакатись, виважити свої думки, довідатись, варті вони чогось чи це черговий самообман. Уже тільки починав розповідати, ще навіть Михайло нічого не казав, але щось од нього переакумульовувалось у Марченка, і він сам відчував фальш, нетривкість, невмотивованість того, що вчора здавалося відкриттям. А потім тактовно на те натякав і Візир.

Щодалі свої судження з приводу Марченкових думок Михайло Гнатович висловлював категоричніше й безком — промісніше. Мабуть, це випливало не тільки з того, що всі останні роки той провів у безнастанній роботі, а й з того, що у житті утвердився міцно. Він у своєму інституті чоловік авторитетний, його думки пильно дослухаються колеги.

Зараз цей авторитетний чоловік, розпочавши гру лише з двома слонами й конем, ганебно програвав восьмирічній супротивниці, розчервонівся, розколошкав волосся і, врешті, підніс догори обидві руки:

— Здаюся на волю переможця.

Маринці цього видалося мало, й вона закричала:

— На коліна. Щоб не хвастався, щоб знав, як нахвалятися.

— Ах ти ж трибіда. Такі тепер нещадимі переможці. — Й кинувся на Маринку.

Вони борюкалися завзято, лоскоталися, Маринка верещала, аж, сполохана, заглянула з кухні Ірина Михайлівна. Михайло теж розпустувався, як хлопчик. Він умів оддаватися грі весь до решти, розчинятися настроєм у настрої; незважаючи на повних п'ятдесят, у його вдачі було щось безтурботне, хлопчаче. Та й не тільки у вдачі. Він навіть статурою скидався на хлопчака — легкий, як хрущ, тонкий, в'юнкий… Хлопчик з обличчям дорослої, розумної людини — хитрими голубими очима, зморшками в міжбрів'ї, неслухняним, без жодної сивої волосини чубом.

— Зараз, Маринко, ми доб'ємо цього хвастуна й піжона до кінця, — розставив на шахівниці фігури Дмитро Іванович.

Вони грали неуважно, бо водночас дивилися матч, який добігав кінця при нульовому рахунку. У футболістів київського «Динамо» сьогодні не клеїлася гра, нападаючі «Арарату» весь час крутилися з м'ячем біля їхнього штрафного майданчика, раз по раз били по воротях.

— Назріває гол, — вже вкотре казав футбольний коментатор.

— Тіпун тобі на язик, — кинув Михайло, одним оком пасучи футбольне поле, а другим — шахове.

Вони програли майже воднораз — київське «Динамо» й Михайло. Візир перемішав фігури, а тоді згріб їх і знову почав гарячкове розставляти. Проте увійшла Ірина Михайлівна — час було вкладати спати Маринку, — вони забрали шахівницю й перейшли у кабінет.

Але більше не грали.

— Що у вас сталося? — зручно підігнувши під себе ліву ногу, вмощуючись на канапі, запитав Михайло. — Чого Ірина надулася? Заскочила тебе в гречці?

— З чого ти здогадався? — здивувався Дмитро Іванович. — Майже.

І розказав Візирові про сьогоднішній день, Світлану, Іринині підозри. Вони давно одкривалися один одному в усьому — доброму й лихому: у лихому, може, не зовсім до кінця — у давніх невдачах, у знайомствах з жінками чи навіть помислах на них, Михайло, як почував Дмитро Іванович, міг би розкритися до дна, але тут відчував спротив Марченка. О, вони розуміли, коли б обійшли розмовами жіноцтво, не змогли включити тієї сфери в сферу своєї щирості, — обікрали б себе наполовину. У тій захоплюючій Михайловій одвертості, у тій нескінченності пікантних оповідей Дмитро Іванович соромився признатися, що майже не мав усього того, що тільки двічі за життя сходився з жінками. Ні, йому теж шумувала в жилах кров і сполохано стріпувалось од випадково впійманого в трамваї погляду гарної жінки серце. Він довго, дуже довго чогось чекав — якоїсь зустрічі, якогось безуму, чекав і боявся. Він так і не дочекався його. А просто, як тепер кажуть, «зі спортивного інтересу», кинутися на ту кладку не міг. Та й, звичайно, вже не міг чогось чекати, на щось сподіватися. Він почував, як втрачає оту непогамованість, неспитість чуттів. Тепер його життя — розміреність, навіть одноманітність. Він дужче й дужче впевнявся, що справжнє життя і є чекання. Спрагле бажання склянки чистої води дужче, ніж спиття самої води. Спогадував і дивувався: колись був ніким і почував налитість життям, а зараз — член — кореспондент академії, відомий учений, що знав про світ, як кілька десятків юнаків… Ті слова — академік, членкор — чарували тільки інших, — в світі взагалі є люди, зачаровані словами, вони для них ніби поклик оркестру, — для нього ж високий щабель, на який став, — нескінченні думки, головні болі, постійне невдоволення. Щастя — це зовсім не те, це — іскри по тілу, відчуття легкості, безмежності, це безпричинно веселий настрій, радість, це чекання, жагуче чекання чогось, і насамперед близького й сподіваного кохання.

Звичайно, його думка прямувала так не завжди, а тільки в хвилини самоспоглядання, оглядання назад. Бо хіба він не жив сподіваннями — знайти, відкрити; хіба він не мав утіхи в роботі — в енергії своїх помічників, щирій відданості йому, а отже, й справі, аспірантів та молодих науковців і, зрештою, всієї лабораторії? Не мав утіхи в радості власних дітеи? У книгах, у музиці?

Так, то теж було щастя. Правда, трохи інше — тихе, спокійне.

Там же, про що допіру розповідав Михайлові, за логікою мала лежати хоч часточка, хоч іскра того марева, яке по — справжньому гріє людське серце, якого стільки чекав і рознадіявся чекати.

Може, то вже була й не жарина, а світлячок. Того до кінця відгадати не міг. Тільки ж гріло воно хоч трохи його кілька років тому!..

— Дурний ти, Дмитре, як кілометровий стовп, — нахилившись, змовницьки шепотів Михайло. — Ну що, як разом працюєте?.. Ну що, як в одній лабораторії? Коли вона сама в'язне…