Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 14

Зачувши розмову, вона вибігла в коридор, розбила льодок напруження. У червоненькому платтячку, з білим бантиком вона скидалася на веселого метелика. Маринці вісім років. Син — студент — третьокурсник, дочка — першокласниця; так сталося — жінка довгий час хворіла, вже й не сподівалися на другу дитину, й тоді народилася Маринка. Либонь, це й спричинилося, що линула до доньки надмірною любов'ю. А може, тут крилася й інша причина. За сином вони мало спізнали батьківства, були ще молоді самі, захоплені собою, своєю працею, друзями; з роками те мовби почало відмирати, натомість розм'якшувались душі, непогамована ніжність пролилася на білявоголове прудке створіння. До того ж те створіння вдалося ласкаве — прелас — каве й хитре — прехитре. «Тату, ходімо в кіно». — «Мама не хоче». — «Не хоче? Я зараз до неї пристану — не одчепиться». Вже по дорозі він дізнається, що цю операцію мале бісеня проробило з ними обома.

Дмитро Іванович просто?таки чавив у собі напади ніжності до доньки, насталювався на строгість. Тільки те не завжди вдавалося.

Маринка подивилася на батькові порожні руки, обшукала кишені, розчаровано пхукнула губенятами, проте потяглася до нього на пальчиках, і він був змушений пригнутися, щоб поцілувати доньку. Вона смішно, як кошеня, зморщила носика, замахала рученятами:

— Пхе… Татку, та ти сьогодні п'яниця. — Й побігла назад у кімнату.

— Устами дитини… — Ірина багатозначно піднесла пальця й собі пішла на кухню, бо там щось шкварчало, аж захлиналося. Він пішов слідом. Кухня, як у більшості старих будинків, простора.

Підвечерював Дмитро Іванович сам. І не тому, що сьогодні припізнився, так уже в них повелося, що майже завжди їли нарізно. Оце й був, як він переконався, один із струмінців, що розносили в різні боки течію їхнього життя. Виховне батькове слово найвагоміше за столом, біля заробленого ним хліба.

Ірина Михайлівна мила посуд. Брязкотіла каструлями, гриміла чайником: «Знов немає гарячої води. Коли вже у нас буде, як у людей…» Вона направляла гнів проти чогось стороннього, але він знав, що насправді то гнів проти нього. «Сидить же там якийсь ідіот…» І той «ідіот» знову ж сидів теж не десь, а ось тут.

Дмитро Іванович поїв супу, налив міцного чаю — гречаної каші й котлет не захотів, сьорбав чай стоячи, дивлячись у вікно крізь негустий листяний намет на вулицю, де білими та чорними тінями мелькали автомобілі. По той бік вулиці, чи то в сквері, чи то на балконі, невидимий тенор співав про те, як він полине вгору, зірве найяскравішу зірку й подарує коханій. Дмитро Іванович посміхнувся, в лад своєму настрою подумав про те, що, може, ті тенорові старання зовсім даремні. Для чого стільки зусиль? Для чого дарувати? Той власний дотеп підняв у ньому настрій, додав мажору. Він допив чай, поставив на стіл чашку й сказав бадьорим, як йому здавалося, голосом:

— Ірино, ти завтра вільна? Хороли запрошують нас у ліс.

Він бачив, як її струснули його слова, вона повернулася од плити, — готувала обід на завтра, мить дивилася трохи насмішкуватим поглядом, сказала:

— Яка конкретно половина Хоролів запрошувала тебе?

— І тебе, й мене. Ти ж знаєш, вони запрошували багато разів. І я завжди відмовлявся. — Він дивився вбік, подумав, що цим накликає підозру, поспішив підвести очі. — Поїдемо по сон.

— Хіба ти ще не спав з нею?

Таких грубощів він од Ірини не сподівався. Ще вчора вона, знаючи про тіні, які згустились над ним, — він не сказав їй до кінця лікарської підозри, але не зміг стриматися, сказав достатньо, щоб вона занепокоїлась, — думала: нехай би воно сказилося, якщо минеться, забуду, прощатиму всі його малі й великі гріхи, а сьогодні, коли все склалося щасливо, а їй за ці три тижні зібралося чимало гіркоти, та ще оця несподівана пропозиція, — вона спалахнула гнівом.

— Як тобі не соромно — вчителька, — ледве стримався Марченко.

— А тобі не соромно? — кипіла вона.

— Яка дурниця, — витиснув він з напівсправжнім, напівудаваним сарказмом. — Я вже сто разів відмовлявся. Мені просто незручно…

— Погляньте — йому незручно!

Хтозна — чого б ще наговорили вони одне одному, якби в ту мить у коридорі не задзеленькав дзвінок. Дмитро Іванович пішов одчиняти.

Це був Михайло. Михайло Візир, давній Дмитрів товариш, він приходив майже щодня й звичайно — без попереджень. Михайло вніс із собою запах весняного вечора, свіжості, настрій оптимізму й безтурботності.

— Ти що, не дивишся матчу? — здивувався він. — Можна сказати — битва сезону. Виграють наші — заберуть два очки в основного суперника. Чи тебе Ірина до плити поставила? Ірино, юнацький привіт. Ти одпускаєш чоловіка? У вас що, борщ не вдався? Ще зварите…

— Каша, — сказав Марченко.

— Гречана, — докинула Ірина Михайлівна.

— Каша? Ну, це важче… Ми з своєю тільки почнемо варити, так і полаємося. Скільки вже тих горшків розбилося на моїй голові.

Михайло прибріхував. Він крутився у сім'ї, як човник у верстаті. Вмів усе дістати, скрізь залагодити, може, через це з маленької заздрості Ірина Михайлівна трошки його не долюблювала, але й вона не могла встояти перед навалою лестощів, похвал, дотепів, ділових порад, якими обсипав її Михайло.

Проте сьогодні на його безтурботні баляндраси (насправді в одну мить вловив серйозність суперечки, невидимий пвл якої ще, здавалось, висів у повітрі) Ірина Михайлівна тільки міцніше стиснула губи й нижче схилилася над кухонним столиком.

— Я тільки що прийшов… — поспішив Дмитро Іванович. — Зовсім забув про матч. Ходімо… А потім, Іро, я допоможу тобі. — Він запобігав перед дружиною, адже знав, що вона може викинути якогось коника при гостеві. Знаючи його соромливість, вона їх найчастіше при гостях і викидала.

Але зараз вона промовчала.

Поклавши руку Михайлові на плече, Дмитро Іванович довів його до дверей вітальні й ураз зупинився. В одну мить йому в голові зринули три минулі тижні, й встало за ними щось більше: куди й на що витрачаємо життя, — й щось пекуче пройшло червоною змійкою в свідомості. Йому стало жаль дружини, совісно перед нею.

— Включай, — підштовхнув Михайла. — Я зараз.

Він вернувся на кухню, доторкнувся до оголеної по лікоть жінчиної руки.

— Іро… От їй — богу, мені не хочеться їхати. Так вийшло. Буває… Якась дурниця…

У його голосі звучала така щирість, таке здушене бажання порозумітися, що його не можна було не відчути. Й уже не було запобігання, ані лестивості чи хитрості.

— Я завтра працюю, — сказала вона хоч і не поступливо, але примирливо.

— В тебе ж у суботу немає уроків.

— Веду дітей у музей. Після четвертого уроку.

— Ну, тоді й я не поїду.

— Їдь. Щасливих снів.

Це вже було сказано без злості, з легким кпином. Дмитро Іванович зітхнув і пішов до кімнати. Там уже Маринка розставляла перед Михайлом Гнатовичем на шахівниці шахи. Дмитро Іванович нещодавно навчив її перших премудрощів гри, і тепер вона в'язнула з шахівницею до всіх.

— Ходи, — смикала Маринка Візира за рукав піджака. Вона зверталася до нього на «ти», називала Михайлом, так, як звикла одмалечку, коли почала говорити, й тепер Марченки все не могли переключити її на ввічливе «ви», тим більше, що Михайликові, у якого двоє дітей були майже дорослі, це подобалося, і він просив Маринку не зважати на настанови батьків.

— Не можеш виграти в батька, хочеш одігратися на дочці, — підштрикнув Візира Марченко.

Дмитро Іванович справді начисто перегравав товариша, навіть вигадав дотеп: у того, мовляв, є в житті мета— виграти в нього в шахи. І в усьому іншому — в рибальстві, поінформованості, на крутих стежках науки йшов попереду, про що завжди нагадував сам Візир. Вони заприязнилися в лихий для Михайла час. В того не клеїлося з дисертацією — ще з кандидатською дисертацією, нині Михайло вже теж доктор, од дисертації пішло навкіс і все інше. Він був нестримний, не вмів а чи й не хотів накласти на душу якісь шенкелі. Зійшовшись з ним долею випадку, Дмитро Іванович вловив у Михайлові природну допитливість, вміння правильно, одним поглядом проштрикнути життєву товщу й враз оцінити те, чого інший не поцінує ніколи.