Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Батурин Сергій - Меч королів Меч королів

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Меч королів - Батурин Сергій - Страница 15


15
Изменить размер шрифта:

— Я гідний того, щоб мене забрали на Небо!

Приголомшена Рада затвердила ці слова як закон, а король, зібравши найкращих гранувальників кришталю, наказав зробити вісім тузенів копій Небесного каменя. Довірені ченці розвезли їх по всіх соборах планети і таємно підмінили підробками справжні кристали, які ще півроку звозили до Люнни. Король і Верховний монах заносили їх до якоїсь потаємної схованки.

Я, хроніст Тал Правдивий, на власні очі бачив, як ґвардійці Першого Залізного легіону схопили всіх майстрів кришталевих справ, причетних до копій, вивезли на середину Перламутрової затоки і живцем утопили, прив’язавши до ніг кожному величезне гарматне ядро. Коли повернувся останній гінець і був схований останній кристал, усі ченці, що їздили по соборах, померли від раптової хвороби, яка миттєво вбиває людину, спалюючи нутрощі страшним жаром.

По соборах у провінціях і баронствах ніхто не помітив підміни, ні про що не здогадався. А якщо і здогадався… Не було на Ядрані сили, яка могла би встояти проти Залізних леґіонів. Король Гасхурн пив чорне вино без міри, а коли напивався, кричав, що скоро піде на Небо.

Король дедалі рідше відвідував своїх дружин, занурений у думки про своє вознесіння.

Одного дня вісім вогняних птахів впали на Західний Ядран неподалік від Люнни, їхні черева розкрилися, породивши небесних варварів, зовні так схожих на жителів Ядрану.

Велике посольство направив до них король Гасхурн, сподіваючися, що це прилетіли по нього.

Посли повернулися і розповіли про ганьбу: їх ніхто не став слухати, а нагнали, пустивши кілька блискавок і вбивши барона Заба. Посли з жахом розповідали про страшну зброю та могутні машини прибульців. Того ж дня король стратив Верховного монаха, зарядивши ним величезну мортиру і особисто піднісши гніт зі словами:

— Ти — справді вознесешся на небо! Я тобі покажу, як тлумачити видіння!

Після того Король королів, правитель двох континентів король Гасхурн І особисто очолив Залізні легіони і вийшов зустрічати непроханих гостей. Він загинув у перші ж миті страшної битви під Люнною, так і не довідавшись про свою єдину поразку та облогу столиці.

А на другий день небесні варвари шаленим штурмом взяли Люнну, блискавками та вогняними кулями долаючи опір стійкої та мужньої залоги. Я бачив це зі східного берега Перламутрової затоки, куди встиг переправитися на невеличкому вітрильнику, довідавшись про смерть короля. А вночі, коли полум’я пожежі встало над Люнною аж до небес, я наважився і, прихопивши деякий запас харчів і прісної води, вирушив на маленькому своєму судні подалі звідси — на Східну землю.

Що бачив король Гасхурн у своїх видіннях — не дізнатись уже нікому, бо ніхто не мав права пити священну кров, крім королів, а підроблені кристали не показують нічого, хоч скільки священної крови пий…

Я довго думав: куди він сховав святині цілої планети і навіщо він це зробив?

Я вже старий і не мав права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя знати».

Вражений, відклав Гирей рукопис. Спати йому не хотілося.

…Зульфікар прокинувся, відчув поряд тепле жіноче тіло і все згадав. Це тривало цілу ніч, незбагненно, виснажливо, неповторно. Не було сил ворушитися, навіть відкрити очі.

— Я знаю, що ти не спиш, любий! — прошелестіла на вухо принцеві Оло. — Піднімайся, бо вже час!

— Я не в змозі, — простогнав принц.

— Твої сили може відновити тільки мате, — потягла його за руку княжна.

— А що це — мате?

— Це листя гірського дерева, заварене за особливим рецептом.

— Давай своє мате, — погодився принц.

— В усьому Гасхурні мате дають лише в одному місці — таверні «Жовта троянда».

— Це ще кудись іти? — жахнувся принц.

— У сусідній будинок, — заспокоїла Оло.

Вони вислизнули з палацу через чорний хід, помічені лише вчорашнім метисом-лакизою, що мовчки схилився в поклоні.

З першим же ковтком Зульфікар відчув, як злетіла з нього втома. «Мабуть, ще і враження від авдієнції втомили, та й перепив трішечки…», — подумав він, глянув на ядранку і вирішив: «Ні, таки вона збуджувала та виснажувала».

Вони лежали на великому ложі, сьорбали, чергуючись, мате з колебаси — глечика, зробленого з висушеного невеликого дикого гарбуза.

До зали увійшов чоловік із красивими, але дещо різкими рисами обличчя, вусиками та манірною тонкою борідкою навколо виголеного підборіддя. На шиї було пов’язано різнобарвну хустинку з тонкого місцевого шовку. Він чемно й гідно вклонився княжні, кивнув принцові («Який вихований», — подумав Зульфікар) і пройшов до вільного ложа. До нього прожогом кинувся служник.

— Хто це? — спитав зацікавлений принц.

— Це — Покль, наш знаменитий поет. Його вірші вивчають навіть у школі…

— Добрі вірші?

— Послухай, — і вона заговорила, як заспівала.

Спливають сірі дні —
        холодні та байдужі,
І через океан не наведеш мости…
А туга — чорний кат, що розтинає душу,
Бо в серці тільки ти,
        бо в серці — тільки ти.
Кохання небеса
        лиш обраним дарують,
Любов’ю небеса карають без жалю…
А серце і душа — і вірують й вирують,
Бо я одну тебе,
        як небеса, люблю.

Покль почув, підвівся на лікті, глянув і продовжив:

— Між нами і літа, і океанські хвилі:
Безжальні та гіркі — убрід не перейти.
Спливають сірі дні —
        бездарні та безкрилі.
А в серці — тільки ти.
        І — тільки в серці ти.

Коли вщухли оплески, зітхнув і гірко сказав:

— І ти, Оло, пізнала любов Небесних. Знай же, що це — назавжди, і тепер тобі не звільнитися.

Поет узяв в офіціянта велику колебасу, ковтнув і впав на ложе.

— Батько каже, що в ядранській літературі Покль — найяскравіша постать сучасности, — зашепотіла на вухо Зульфікарові княжна.

— Очевидно, твій батько знає, що каже. А у прангів інша поезія: про океани, вітрила, хвилі, течії… Пранги майже всі моряки. Нас не шукатимуть там, у палаці?

— Мабуть, уже шукають, — засміялася княжна.

Коли Зульфікар та Оло, взявшися за руки, підійшли до Палацу гостей короля, на порозі, схрестивши на грудях руки, важко сопучи, стояв капітан Кер Гирей:

— Тут уже здійнявся справжній рейвах! — І додав: — Ваша небесна високосте!

— Ми ж на ти, Гирею! — здивувався принц.

Гирей глянув на принца, зазирнувши у його сяючі очі, потім — на княжну і пом’якшав:

— Звісно, на ти…

Закохані пішли до палацу, а моряк засмучено подивився їм услід:

— Звісно, на ти. Ти ще не читав свідчення Тала Правдивого…

Глава 12

— А це — барон Покль, радник Короля десяти королів його величности Раала П’ятого з питань мистецтва і культури, — представив принцові вельможного пана князь Олол.

— А ми вже трішки знайомі, — подарував братові короля усмішку Зульфікар. — Доброго дня, пане бароне!

Увійшовши до зали, барон одразу зрозумів, хто був вранішнім супутником княжни Оло… Як міг знати тоді стомлений Покль, що цей юнак із гордим лицем — Небесний принц? Зульфікар усміхнувся поетові приязно й тепло і стиха спитав у князя Олола:

— Ви не знаходите, що Покль — одна з найяскравіших постатей у ядранській літературі?

Олол витріщився на принца, а той продовжував:

— У нього епітети яскравіші, ніж в Ондра, і метафори виразніші й точніші, ніж, скажімо, в Акси Зе…

Принц вивалив Ололові все, що встиг передбачливо, почувши від Оло про слабкість князя до поезій Покля, довідатись у консула Реджа про ядранську поезію.