Меч королів - Батурин Сергій - Страница 14

Птиця, риба, овочі… Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сильбертальський ром і місцеве біле вино — от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.

— Не встоїть, — почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.

— Не встоїть, — погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. — Бо це неможливо.

Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.

— Можливо, — засопів. — Цього не треба, красуне.

Вона здивовано подивилася туди, де непереможно піднялася під одягом чоловіча плоть:

— Ти ж хочеш мене?

— Хочу. Бо я чоловік. Але…

— Ти відмовляєшся, бо я — ядранка, — намагалася здогадатися вона.

— Ні. Тому, що там, — Гирей пальцем указав кудись собі за спину, — там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!

— Ви також не позбавилися цього пережитку? — зацікавилася жінка.

— Ти про що? — остовпів капітан.

— Про любов, — засяяла жінка. — І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко…

— І в нас рідко! — весело загорлав принц. — Я, наприклад, уперше бачу! Оце вже Ханні пощастило!

— Значить, її звуть Ханна, — зняла, нарешті, руку з його ноги діва.

— Саме так її звуть, — підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася — невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:

— Добре, капітане!

Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст… Мить, друга — моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла й ніжна, і — відірвав від себе:

— Я не залізний, жінко, і не кам’яний. Кажу — не треба!

— Прощавай, Гирею! — ніжно глянула ядранка і пішла, не озираючись.

— Хто вона? — спитав у лакея-метиса схвильований капітан.

— Дочка князя Олола, брата короля, княжна Олма, — поштиво прошепотів лакей.

— А та, що пішла з принцом?

— Її сестра, княжна Оло.

Гирей помовчав, не знаючи, що сказати: урешті-решт, кожен народ має свої уявлення про мораль.

— Де моя кімната? — спитав нарешті.

— Я проведу вашу милість, — лакей узяв свічку і пішов уперед, показуючи шлях… Гирей простував за ним, іще відчуваючи солодкий, лоскотний, пряний, оманливий, терпкий, прозорий запах княжни Олми. Правду казав старий король: особи протилежної статі небесного та ядранського племені аж надто привабливі одні для одних. «Ханна краща», — переконував себе моряк. Він не бачив, як у закритому візку, запряженому білими муфлонами, ридала молодша дочка брата правителя Ядрану.

Принц Зульфікар не помітив, як чужинка заволоділа ініціативою: він просто йшов, куди вона вела — далі від великої зали, де грали ядранські сопілки. Він тримав її руку, на дотик геть таку, як у жінок Небесного роду. Крадькома глянув: її долоня ані формою, ані розміром не відрізнялася від долоні фатійки чи сильбертальки. Вона йшла, іноді рухом голови відкидаючи з чола волосся: темно-русяве, летюче.

Вони пройшли коридором, піднялися ґвинтовими сходами і пірнули у невеличкі двері з темного міцного дерева з дрібним невиразним візерунком деревини. Світличка з вузьким вікном, грубими простими меблями й голими кам’яними стінами здалася крихітною та вбогою після розкоші великої зали. Княжна Оло швидким рухом закрила великий засув і повернулася до пранга, з викликом дивлячись на нього великими розкосими бурштиновими очима. Принц уже помітив: у молодих ядранців очі кольору вохри, бурштину чи бронзи, а у літніх — безжально розведеного водою пива. Принц так і тримав її за руку — таку саму, як в звичайних жінок, до яких він уже ходив у Квінізорайї. Рука княжни випромінювала тепло. Суха та м’яка, вона покірно лежала в його долоні — гарячій та жорсткій.

— Ну? — засміявся принц. — Нащо ти мене сюди привела?

— Ну? — ніздрі її затріпотіли. — Нащо ти сюди прийшов?

Зульфікар схопив її за плечі і почав цілувати: в лице, шию, волосся. Княжна заплющила очі і здалася. Дедалі сильніше відчував принц її чарівний аромат: лоскотно-солодкий, пряно-оманливий, прозоро-терпкий. Її волосся пахло молодим листям у весняному гірському лісі, — принц колись був у горах весною, — свіжою водою, якою бавивсь у тому лісі ручай, маленькими квітами, що росли біля тієї води, — чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який пристрасно хоче цю жінку! Він відчував тілом пружні півкулі її грудей, живіт, теплий та ніжний…

— Як тебе звуть? — прошепотів.

— Оло…

— Так зветься ріка, на якій стоять руттійські фортеці, — пригадав він.

— У нас всі ріки звуться жіночими іменами: Оло, Олма, Матта…

— Олол, — посміхнувся принц.

— Єдина ріка зветься чоловічим іменем — Олол, і це ім’я, яке може носити тільки брат короля.

Її живіт, дотикаючись до Зульфікарового, випромінював гарячий, нечувано могутній поклик.

— Я тебе хочу, — промовив юнак.

— То не стій, як стовп, — майже благаючи, голосно сказала ядранка.

Він заволодів нею, як літня ніч заволодіває Квінізорайєю: впевнено і невідворотно.

Глава 11

Гирей увійшов до своєї кімнати — невеличкої, з шерехуватими простими меблями та високим вузьким вікном. «Могли б знайти для капітана флагмана Небесної ескадри щось пристойніше», — вирішив він, хоча, якщо чесно, йому було байдуже, чи є позолота — був би спокій.

Моряк покрутив у руці отриманий від принца на збереження тубус із манускриптом, подарованим королем Раалом. «Подивитися, чи що…», — вирішив Гирей.

Літери єдиної для всієї планети хробакової абетки легко складались у знайомі ядранські слова:

«Я, придворний хроніст володаря Ядрану, короля королів, повелителя двох континентів, його величности Гасхурна Першого, хай Небо прийме його душу, — я, охоронець бібліотек, товмач манускриптів, радник наук Тал на прізвисько Правдивий, не маю права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя бачити.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, коли ще світ здавався непохитним, а народ Ядрану був щасливим, хоч і не розумів цього…

Король королів Гасхурн правив планетою Ядран зі своєї столиці — прекрасної Люнни, що, велична й розкішна, розкинулася на березі Перламутрової затоки.

Суворий та мудрий, король Гасхурн правив своїм народом, не допускаючи війн, бунтів та усобиць.

Всюди панували мир і лад, тільки десь на островах Південних Морів ховалася жменька невдоволених — божевільні були в усі часи, і король дав їм спокій. Правителі вправно сплачували дані та податки, і барони, якщо й не забули недавніх вільностей і привілеїв, мусили скоритися: ніхто не міг встояти проти сили Залізних Леґіонів, нічого було протиставити і могутнім ескадрам, що охороняли морські торгові шляхи в океанах. Принишкли пірати, причаїлися розбійники: мало кому таланило приховати провину від гострого проникливого ока короля та уникнути караючої правиці.

Розквітли ремесла, стала на ноги торгівля. Багатіли міста й баронства, провінції та королівства. Повнилася скарбниця короля королів, величезною кам’яною трояндою розквітла Люнна.

Могутній чоловічою силою, король Гасхурн дозволив кожному чоловікові мати стільки дружин, скільки він міг утримувати, і стільки дітей, скільки здатний вивести гідно у життя.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, що привезли небесних варварів з їхньою страшною зброєю та могутніми машинами. Король Гасхурн, напившись священної крови кугуара, майже весь день провів біля Небесного каменя. Що показав йому кристал, не знає ніхто, але зранку він зібрав Королівську Раду й оголосив: