Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. - Страница 18

Про життя тети Амалії було відомо небагато. Точніше, відомо було майже все, але тільки те, що стосувалося зовнішнього боку її існування – у що вбиралася, чим займалася, де і з ким провела своє життя. Натомість найцікавіше з її незвичної біографії – роздуми, формування світогляду та переконань, зміни, які відбувалися у її поглядах, сни, мрії і випадкові рефлексії, так само як і дивні перепади її настрою, моменти, коли вона завмирала і на кілька хвилин переставала чути і бачити що-небудь довкола себе, – усе це залишилося поза кадром, зафіксоване у дивний, не надто детальний спосіб, лише у її щоденниках.

Ці щоденники, ймовірно, не всі, а лише деякі, Орест знайшов на горищі їхнього будинку ще у дитинстві. І тоді мати розповіла йому, що її тета Амалія – це названа сестра матері. Ще у дитинстві вона була несхожою на інших дівчат, дивною і відлюдькуватою. Потім, коли підросла, стала дуже вродливою, з тугою чорною косою і пронизливо-голубими очима під густими темними віями. Взимку її очі темнішали, набували горіхового відтінку, а на літо знову ставали пронизливо-голубими. Батько не дуже любив Амалію, але, як це не дивно, напівсироту полюбила мачуха. Декому навіть здавалося, що мачуха любить Амалію більше за власну доньку. Чомусь усі були переконані, що попри надзвичайну вроду Амалія ніколи не вийде заміж. Тетою її почали називати ще задовго до того, як народилася мати Ореста, для якої вона і стала тетою. І справді, заміж Амалія не вийшла. Погляд її пронизливих очей, здатних міняти колір із карого на голубий, відлякував потенційних наречених, а тим, хто не лякався і наважувався посвататися, вона відмовляла сама. Їхня родина була заможна, батькові належала невеличка паперова фабрика, славна особливими, вишуканими сортами паперу для листів і для малювання, незвичної форми конвертами, печатками на замовлення, дорогими вітальними листівками та іншими аристократичними аксесуарами, без яких у ту епістолярну епоху не міг обійтися жоден письменний міщанин. Цей паперовий заводик, який перейшов батькові Амалії у спадок від його власного батька, мав дуже добру славу не лише в околиці, а і далеко поза її межами. Амалія могла би прожити з самих лише туристів, які купували канцелярські вироби її фабрики як сувеніри з Галичини і спеціально приїздили сюди, аби подивитися на виготовлення знаменитого канцелярського приладдя зблизька. Їх не зупиняла ні необхідність кілька годинної подорожі по звичному в цих околицях бездоріжжю, ні те, що офіційних екскурсій по фабриці не проводилося, і, аби потрапити всередину, слід було запитати дозволу особисто в батька Амалії, а згодом у неї самої. І далеко не кожен отримував такий дозвіл. Мабуть, саме ця вибірковість, ексклюзивність, яка супроводжувала можливість потрапити на територію заводу, і приваблювала більшість відвідувачів, які навряд чи їхали б сюди, якби оглядини були загальнодоступними.

Амалія отримала непогану домашню освіту, а потім кілька років провела за кордоном, відвідуючи лекції у різних європейських університетах. Повернувшись додому, стала коханкою одного з сусідських поміщиків. Точніше, зробила його своїм коханцем, вибравши серед багатьох, на думку матері Ореста, значно достойніших. Разом із коханцем вони почали видавати літературний часопис, це було модним на той час у колах хуторянської інтелігенції. Для цього часопису тета Амалія перекладала вірші і прозу з привезених із-за кордону книг, перекладала з французької, англійської та німецької, якими досконало володіла. Часопис називався «Галичанка» і здобув популярність у колах начитаної публіки. Кажуть, ніби для нього писала статті сама Ольга Кобилянська, з якою тета Амалія іноді листувалася.

Коло інтересів тети Амалії було значно ширшим за саму лише літературу, музику і малярство. Вона активно цікавилася політикою і сміливо висловлювала небезпечні за польської влади українофільські погляди.

На момент, коли у Галичині почали створюватися перші осередки Січових стрільців, у селищі, де жила тета Амалія, теж виник такий осередок. Його члени називали себе «руханковим товариством», не надто афішуючи справжню мету своїх зібрань. У роки Першої світової тета Амалія зібрала своє «руханкове товариство» і оголосила, що всім свідомим його членам слід зголоситися добровольцями до армії, адже ця війна – шанс для Галичини та і цілої України здобути нарешті незалежність. Її промова виявилася достатньо переконливою для багатьох. Зголосилася до стрілецького війська і сама тета Амалія. Віденські газети неодноразово писали захоплені репортажі про сміливу галичанку, яка прославилася своїми подвигами. Згодом військова слава тети Амалії поширилася по всій Європі, адже після російського полону вона поверталася додому через Фінляндію, Швецію, Норвегію і всюди на залізничних станціях, якими проїздив потяг із колишніми полоненими, вишиковувалися черги юних санітарок і звичайних жінок, які мріяли взяти автограф або хоча би зблизька роздивитися прославлену українку. Мати розповідала Орестові, що слава тети Амалії була навіть більшою, ніж популярність Олени Степанівни, але, повернувшись із війни, тета відмовилася як від подальшої політичної, так і від наукової діяльності, тож про неї досить швидко забули. А після захоплення Галичини совєтами Амалія емігрувала до Франції, де і жила до кінця своїх днів.

Мати розповідала Орестові про те, як одного разу, ще на початку військової діяльності тети на збори руханкового товариства приїздив маршал Пілсудський, який тоді ще не був ні маршалом, ні начальником держави, і намагався агітувати українців виступити проти Росії разом із поляками. Його блискучі ораторські дані захопили присутніх, і аргументи та мета здавалися правильними і прозорими, аж поки у дискусію не вступила тета Амалія. Кількома переконливими фразами вона звела нанівець усі старання Пілсудського продемонструвати спільну мету українців та поляків і не менш переконливо довела, що попри єдиного ворога – Росію українці і поляки не можуть бути спільниками у цій боротьбі, адже метою українців є незалежність, а полякам ідеться про українців у складі Польської держави. Тож ні про які спільні інтереси мова йти не може. І хоча Пілсудський намагався переконати присутніх, що він як представник польських соціалістів не підтримує консервативні партії, які справді мріють про включення українських земель до складу Польщі, тета Амалія не повірила у правдивість цих запевнень. І, як показало майбутнє, слушно. Через декілька років, коли Пілсудський розпочав пацифікацію галицьких земель, багато хто згадував прозірливість тети Амалії.

Після повернення з полону тета Амалія несподівано для всіх зацікавилася модою.

Не можу бачити спокійно тих жахливих тортур, яким добровільно піддають себе жінки у свому страшному одязі, – писала вона у своєму щоденнику, – корсети, які гірше лещат у ката, потворні велетенські капелюхи, для носіння яких треба би мати щонайменше дві голови, стрічки, мережива і незліченні нижні спідниці та білля. У всьому цьому не лише неможливо рухатися, неможливо хоч на мить подумати про щось инше, бо слід не втрачати пильности і стежити, чи в пор’ядку всі деталі туалету, в такому вбранні навіть дихати ледь вдається. Чиста авантура!

Дизайнерська манера тети Амалії була такою ж кардинальною, як і всі інші її погляди та смаки. Насамперед вона викинула і пороздавала усі свої корсети, потім сукні, і відтоді на усіх вечірках та зібраннях з’являлася лише в зручному одязі чоловічого крою, який конструювала самостійно і під який демонстративно не вбирала корсета. У такому ж вбранні вона любила заходити і до знаменитої львівської кав’ярні «Європейська», куди здебільшого ходили самі чоловіки. Цей подвійний виклик настільки шокував як відвідувачів, так і персонал кав’ярень, що викликав лише заніміння і заціпеніння. Ніхто не наважувався відреагувати, відверто заатакувавши тету Амалію, лише іноді хтось із поважних панів-відвідувачів різко вставав зі свого місця і обурено виходив з кав’ярні, демонструючи таким чином свій протест проти нахабного ламання світських приписів. У жіночих кав’ярнях, особливо у «Штуці», що у пасажі Андріоллі, куди тета Амалія теж любила зайти у своєму провокаційному вбранні, реагували бурхливіше – жінки починали збуджено перешіптуватися одна з одною, кидали на тету Амалію нажахані і водночас цікаві погляди, ще довго потім обговорювали кожну деталь її туалету. Але у таких справах важливою є наполегливість, поволі обурення і шок переросли у звичку, на одяг тети перестали реагувати так бурхливо, і ось сталося неминуче: через якийсь час її манера одягатися стала популярною і поступово все більше львівських модниць вбирали скроєні за чоловічими зразками костюми, спершу лише на пікніки і костюмовані вечірки, а далі – до театру і для звичайних прогулянок містом. Одна тогочасна львівська газета писала: