Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. - Страница 16

З моменту, коли Орест отримав напівлегальний диплом музичної школи, про який, в обхід усіх офіційних процедур, поклопоталася особисто пані Ядзя, він жодного разу не брав до рук скрипки, як не ходив на концерти класичної музики. Та й на інші концерти Орест ходив украй рідко, нелюбов до музики він зберіг на все життя.

З такою ж затятістю, з якою наполягали на музичній освіті, батьки Ореста відмовлялися віддати його до художньої школи. Орест не раз просив їх про це сам, а потім це рекомендував і шкільний вчитель малювання, а також усі знайомі, яким після прослуховування музичних вправ випадково потрапляли на очі малюнки Ореста. Його хист до малювання був настільки ж очевидним, як відсутність здібностей до музики. Очевидно це було всім, окрім батьків. Хоча, можливо, батьки теж це розуміли, але якісь приховані незбагненні мотиви спонукали їх віддати перевагу таки музичній школі.

Одного разу Орест випадково почув у розмові батька з кимось на цю тему, що «мазюкання – не чоловіча справа», і довго думав, чому не чоловіча і чим чоловічіша скрипка, але так і не прийшов ні до якого висновку. Поступово Орест збагнув, що віддати його вчитися малювати батькам чомусь страшно. Він не міг зрозуміти, що саме їх лякає, можливо, близькість припущення, що син обере це своїм фахом замість «займатися чимось поважним», тобто стоматологією (на цю тему у батьків практично не було сумнівів), можливо, вони боялися чогось іншого. Орест волів саме це друге, розмите і загадкове пояснення. Він узагалі любив усе загадкове, а особливо відчувати, що ця загадковість якимось чином стосується його.

Але з якогось настільки ж напівсвідомого, як і у батьків, спротиву, він обрав своїм фахом саме малювання. На факультеті ткацтва декоративно-прикладної академії він і справді був єдиним чоловіком. Йому порадили вступати саме сюди, бо на інших факультетах конкурс був вищим і однієї лише обдарованості та чоловічої статі було замало, усі решта абітурієнти займалися в художніх школах, із приватними репетиторами ще з раннього дитинства, і змагатися з ними Орестові було б за-складно. Фах ілюстратора дитячих книг у Поліграфічному він опановував уже згодом, заочно, як другу вищу освіту. Це найкраще з усього можливого пов’язувалося з його захопленням казками, захопленням, яке він не втратив і у дорослому віці.

Його колекція казок зберігалася в особняку, купленому їм із Оленою батьками Ореста, в потаємній кімнаті, куди заходити заборонялося навіть Олені. Він ніколи не водив туди гостей і нікому не показував сотні назбираних за роки колекціонування книг – стародруків, видань незнайомими йому мовами, поцуплених у публічних бібліотеках і навіть у бібліотеках знайомих та друзів книг. Побачивши книгу казок, Орест не міг стриматися, долоні в нього починали нестерпно свербіти, і він не заспокоювався доти, доки книга не ставала його власністю. Він не міг би пояснити, навіщо йому всі ці казки. Більшість із них він ніколи не читав і не читатиме, а навіть ті, які прочитав, далеко не завжди міг упорядкувати для себе у якусь цілісну картину. Сюжети повторювалися з країни в країну, злегка видозмінюючись, і він часто ловив себе на думці, читаючи ту чи іншу казку, що не пригадує, скільки разів і в яких варіаціях він уже читав про це. Бідні перетворювалися на багатих, лицарі вирушали на пошуки принцес, королі несправедливо страчували претендентів на руки їхніх дочок, якщо ті не виконували поставлених завдань, жаби ставали красунями, а красуні перетворювалися на чудовиська, пурпурові квіти зацвітали у непрохідних хащах у єдину ніч у році, обіцяючи здійснення ще не загаданих бажань.

Імовірно, йому подобалася саме ця повторюваність, нуднувата передбачуваність селянської фантазії, яка рідко пропонувала вихід поза межі усталених схем і сюжетів. Нехитрі мрії про чудесне збагачення і вдале одруження мандрували з країни в країну, з книги в книгу, оздоблені здебільшого такими ж невибагливими ілюстраціями. Лише зрідка Орестові траплялися книги, ілюстровані незвично і справді гарно. У глибоко радянські роки, коли минала його юність і зрілість, побачити таке було непросто. Орест навіть знався свого часу із колом посвячених, які отримували книги з-за кордону, а потім ці книги, здебільшого у польських перекладах, передавалися з рук в руки, читалися, обговорювалися. Вибірковість смаків того, хто замовляв або перевозив книги, а таких було лише кілька осіб, творила певний канон. Таким чином уся богемна публіка у певний час зачитувалася літературою магічного реалізму, а потім захопилася постмодернізмом, обговорювала «Гру в бісер» і «Степового вовка» Гессе ще задовго до появи українських перекладів. Але при цьому до їхнього поля зору зовсім не потрапив, скажімо, французький «новий роман». Посвячені у кращому разі знали про його існування, але самих текстів ніхто не читав. Ця химерність у виборі дуже дивувала закордонних знайомих Ореста, коли згодом, через багато років після цього, він оповідав про життя богеми за радянських часів. Йому важко було зрозуміти, чому, наприклад, знайомий німець раптом починав реготати, почувши, як Орест дві доби поспіль дискутував із другом-поетом про те, які риси Гаррі Галлера знайшов у собі. Ображений, Орест питав німця, у чому справа, і здивовано вислуховував про те, що така дискусія у такому віці аж ніяк не може бути поважною, мабуть, це такий веселий стьобний перформенс, адже проблеми Гаррі Галлера можуть серйозно обговорювати хіба тринадцятирічні підлітки, але аж ніяк не тридцятирічні митці.

– Уяви собі, – казав йому німець, виявляючи нетипову для представників своєї нації обізнаність, – що ти на повному серйозі дві доби обговорюєш із другом-поетом образ Чіпки і свою подібність до нього.

Тут уже Орест починав реготати, уявляючи собі це як веселий перформенс.

– Але якщо такий перформенс привезти, скажімо, до Берліна, – продовжував ерудований німець, – то глядачі сприйматимуть це як абсолютно герметичне дійство у стилі театру абсурду і прикриватимуть власне нерозуміння цитатами з Бодріяра чи Бенедикта Андерсона.

Така ж хаотичність у виборі стосувалася і малярства. Альбоми з репродукціями імпресіоністів, експресіоністів та інших модерністів початку ХХ ст. користувалися величезною популярністю, натомість із подальшого малярства до закритої богемної тусівки доходили хіба що середньої якості репродукції Далі, а потім все заполонила культура гепенінгів та перформансів, мода на які протрималася у мистецькому середовищі міста надзвичайно довго. Це створювало цікавий наслідувальний ефект – коли якась із досі невідомих течій сучасного чи не так давно актуального у світі мистецтва потрапляла нарешті у поле зору богемної тусівки, наслідувати її починали практично усі, ясна річ, із різним успіхом. І, ясна річ, неофіційно, адже на виставки допускалося лише офіційно лояльне мистецтво. Художники зустрічалися у майстернях і показували одне одному нові роботи, захоплювалися власною посвяченістю в останні світові тренди і за пляшкою портвейну чи сухого вина мріяли про часи, коли все це дозволено буде виставляти і весь світ нарешті дізнається про геніальних галицьких художників, захопиться шедеврами з їхніх потаємних колекцій, почне скуповувати все це за шалені суми і в світі запанує справжній бум на українське мистецтво.

Це трохи нагадувало наївні віруванння галицьких хасидів часів першої світової, які жили у страшенних злиднях малесеньких містечок і вірили в те, що, коли прийде месія, поблизу залізного мосту у їхньому містечку, через який можна перейти на той бік річки, з’явиться інший міст, із цигаркового паперу. Невірні засумніваються і підуть на залізний міст, який завалиться під ними і понесе їх просто до пекла, а ті, хто вірить, підуть на паперовий міст, він їх витримає і доправить до раю. Єдиним джерелом заробітку у містечках, де утворювалися такі міфи, здебільшого була цигаркова фабрика.

Орест належав до покоління тих, хто так і не переставав ніколи вірити у майбутній бум довкола всього українського, і в його житті навіть був момент, коли ілюстровані ним книги справді мали неймовірний успіх і видавалися велетенськими як на той час накладами, їх сотнями везли за кордон гості з діаспори, іноді купували й іноземці, щоб продемонструвати вдома, що така країна справді існує і вона не настільки дика і пропаща, як про це прийнято думати. Але вже тоді, вперше потрапивши до західних музеїв і галерей, він зіткнувся з неприємним відчуттям, яке довший час намагався відігнати від себе, адже воно загрожувало руйнуванням одного з найважливіших переконань. Неприємне відчуття полягало у враженні вторинності переважної більшості робіт, яким пророчили долю шедеврів. Те саме стосувалося літературних текстів. Виявилося, що сотні, тисячі митців у всьому світі мислять дуже схоже і так само схоже виглядає їхнє мистецтво. Коли йому доводилося порівнювати картини або тексти своїх знайомих із тими кількома привезеними у подвійному дні чиєїсь валізи альбомами репродукцій чи романами західних авторів, ці картини і книги видавалися геніальними. Особливо на тлі сірого офіційного мистецтва. Але щойно стало можливим порівнювати їх із більшою кількістю схожих картин чи текстів, як сюжети, прийоми, стилістика починали нагадувати казки. Тільки у казках повторюваність і шаблонність дозволялися, а для художників і літераторів це означало поразку.