Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 6

Час, що минув до моменту одержання відповіді, ми просиділи на моєму балконі, звідки було добре видно вікна нашого обранця, сподіваючись, що після прочитання листа він визирне на вулицю, вийде на балкон, піде перейтися в очікуванні натхнення для відповіді чи проявить себе якось інакше. Зрештою, не щодня ж йому приходять такі листи. Але сусід виявився хлопцем діловим і навіть не намагався витрачати час на пошуки детально описаного нами сховку за ретельно вималюваною схемою, а відразу передав нашкрябану на шматку газети відповідь із тою ж закоханою сусідською дівчинкою. Написати лаконічніше було важко: «Извини, спешу на тринировку. Если хочеш иметь са мной дела то давай встретимса не хочеш не нада а на глупасти у меня времени нету. Жду завтра в полвасьмова ва дворе».

Дочитавши, ми побачили нашого обранця, який виводив із дверей під'їзду свій розкішний спортивний велосипед. Спочатку таке нахабство мене обурило, і я запропонувала відіслати листа назад із виправленими червоним помилками. Але однокласниця провела зі мною довгу виховну бесіду, під час якої я повинна була усвідомити, як треба поводитися з чоловіками, що грамотність — в них далеко не основне і що перш ніж скласти собі про когось думку, варто принаймні один раз із ним зустрітися, що ми хотіли пригод і відмовлятися від них тепер просто нелогічно, про те, що при зустрічі кожен чоловік може виявитися не таким уже й дебілом, що негативний результат — це теж результат і под. Найбільше вразило мене в тодішній нашій розмові глибоке переконання моєї подруги в тому, що жінка, яка хоче сподобатися чоловікові, повинна поводити себе як справжнісінька ідіотка. «Чим дурніша, тим краще. У розумних не закохуються», — категорично заявила моя подруга, чим мало не підірвала свій авторитет у моїх очах. Ми довго сперечалися, я намагалася переконати її, що видавати себе за дурнішу, ніж ти є насправді, — це самоприниження, а вона перекреслювала всі мої складні й логічні аргументи безжальним: «Фігня це все. Основне, щоб клюнув». Напевно, бажання довести моїй подрузі, що вона помиляється, і спонукало мене тоді піти на призначене побачення. Хоча, можливо, не менш вагомими аргументами стали розкішний гаєр і спортивна фігура нашого адресата, якому надзвичайно личили спортивні труси, які тісно обтягували м'язи на ногах, й еластична майка. Я дала себе вмовити й так потрапила на побачення, з якого тато привів мене додому за руку й суворо попередив: «Ще раз побачу щось подібне — відшмагаю».

Мама провела зі мною відверту й тривалу розмову, з якої я довідалася, що мені ще тільки 17, а я вже дозволяю хлопцеві тримати себе за руку. І це дуже погано, тим паче під час першого побачення з цим хлопцем, й особливо враховуючи, що це взагалі моє перше в житті побачення, наскільки мамі відомо. Це дуже погано навіть під час другого побачення, як і взагалі погано починати будь-які стосунки з чоловіками в моєму віці. Я навіть не уявляю, чим зазвичай закінчуються такі речі. У мої 17 цього завжди ще не уявляють, а потім, коли починають уявляти, вже пізно. А не уявляю я того, що всі стосунки завжди розвиваються за однією й тією ж схемою, коли чоловік крок за кроком намагається завоювати жінку, а вона повинна цьому опиратися. Якщо ж я відразу даю йому тримати себе за руку, то йому здається, ніби і всього решта він теж досягне так само швидко. Спочатку він тримає мене за руку, потім спробує обійняти, далі запросить на морозиво, після цього — в кіно, там полізе цілуватися, далі з'являться діти, і вважай, що життя закінчилося. Я просто не усвідомлюю, з ким маю справу. У нього немає закінченої середньої освіти, вже не кажучи про освіту вищу чи пристойну роботу. Він вчиться у вечірній школі, носить довге волосся, захоплюється рок-музикою. Батьки в нього розлучені, хоча й продовжують жити в одній квартирі, бабця — єврейка за національністю, житлова площа вдвічі менша за нашу, мама працює на пошті і життя там не буде. Я, напевно, думаю, що його цікавить моя інтелігентність, а всі чоловіки хочуть тільки одного, за що потім доводиться розплачуватися жінці. Я повинна добре подумати і вирішити раз і назавжди, чого мені більше хочеться: вищої освіти чи одруження.

Я згадала Ді Снайдера і те, що «кожного року з'являється 2 мільйони нових хворих на гонорею, 500 000 хворих на герпес геніталій, 80 000 хворих на сифіліс, і половина з цих випадків трапляється з людьми у віці від 15 до 24 років», і втішилася, що моя мама не вживає таких аргументів, щоб мене переконати. Тобто думає про мене не так уже й погано.

Я пообіцяла батькам подумати, щоправда, за умови, що не буду вчитися на програміста, а вступатиму на філологію. Про те, яку саме філологію обрати, ми ще можемо порадитися. Батьки спочатку обурилися, мама спробувала пояснити мені, яка невдячна праця шкільної вчительки і наскільки зручніше бути інженером. На її думку, я просто не уявляла собі, як важко витримувати уроки в переповненому ледачими й байдужими учнями класі, я ніколи не бачила тонни зошитів, над якими доводиться сліпати вечорами, не знаю, що таке зірвані голосові зв'язки, хвора нервова система, проблеми з працевлаштуванням і приреченість на жіночий і переважно істеричний колектив. І зовсім не усвідомлювала, наскільки приємнішою є спокійна діяльність у якомусь конструкторському бюро, переважно пов'язана із приготуванням чаю, плетенням светрів та шкарпеток, переписуванням кулінарних рецептів і пліткуванням зі співробітниками. За це отримується непогана зарплатня, відрядження з добовими, профспілкові путівки на бази відпочинку, відгули, зрештою, можливість запізнюватися, провести робочий день за пошуками дефіцитних продуктів харчування, предметів першої, другої та інших необхідностей, можливість зникати з роботи відразу після обідньої перерви, необмежено користуватися службовим телефоном і ні за що не відповідати. Я ще зрозумію все це, коли в мене з'являться власні діти. Жінці потрібна спокійна робота, на якій можна відпочити від домашніх клопотів. А вчительська праця — це важкий хліб. На думку тата, філологія взагалі не належала до серйозних професій, а сам він сподівався, що його донька буде здатна на більше. Зрозумівши, що переконати мене не вдасться, батьки вирішили, що несерйозна професія — все одно краще, ніж несерйозний шлюб, і змирилися.

Таким чином, моя потаємна мрія не лише стала відомою батькам, а й отримала всі шанси на здійснення. Іспанська філологія на той час якраз припинила своє існування, тож подальший вибір здійснився сам по собі.

«Давай, давай, вступай куди хочеш. Добре, як хоч прибиральницею влаштуєшся після своєї філології», — здався тато і примусив мене пообіцяти, що більше з цим патлатим не побачить.

Ситуація змушувала нас перейти в підпілля й дотримуватися суворої конспірації. Ніхто з моїх домашніх не мав права дізнатися про наші посиденьки в точкаріку, не кажучи вже про теми, які ми там обговорювали.

Основною небезпекою була невтомна пильність моєї бабці. Як я вже сказала, точкарік знаходився під дахом сусіднього будинку. Тобто вхід до потрібного мені під'їзду був якраз навпроти наших вікон, а улюблена розвага всіх бабць, як відомо, — сидіти біля теплої батареї й дивитися у вікно. Тому процедура потрапляння до точкаріка супроводжувалася серією складних приготувань, метою яких було відволікти увагу бабці.

Ця операція складалася з трьох етапів:

Етап 1.

Хтось зі «своїх» дзвонить у двері нашої квартири і швидко зникає.

Етап 2.

Інший посвячений у механізм конспірації спостерігає за вікном із вулиці і подає знак, коли бабця відходить до дверей. Я в цей момент перебуваю в місці, звідки можу бачити знак, але бабця не може бачити мене.

Етап 3.

Я швидко зникаю у дверях під'їзду. Бабця, нікого не побачивши за дверима, розлючена, повертається назад до вікна. Після закінчення побачення вся операція повторюється.

Система конспірації була детально продуманою і спрацьовувала безвідмовно. Крім того, завдяки цій системі бабця завжди мала про що поговорити з сусідками.