Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 5

Багато хто з нас лише від Ді Снайдера вперше довідався про те, що дошлюбні статеві стосунки в багатьох країнах вважаються нормальними, а в деяких навіть необхідними, але далеко не всіх це переконало, що так і повинно бути. Ми поділилися на дві категорично не згодні між собою в цьому питанні групи, одна з яких була «за», а інша, відповідно, «проти».

Я відразу ж і без жодних сумнівів приєдналася до групи «проти», що, не останньою чергою, призвело до описаних нижче подій.

Що краще: філолог чи програміст? Місіс Xі Містер У. Потаємне листування

Грамотність у чоловікові — не основне

Історія наших із Вітею стосунків, як і належиться кожному першому юнацькому коханню, починалася дуже романтично.

Одного весняного вечора, коли мій батько був переконаний, що я сиджу вдома і готуюся до випускних іспитів, а я була певна, що батько перебуває на уроданах і повернеться додому пізно, ми несподівано зустрілися на вулиці, причому батько зовсім не виявляв ознак характерного для постуродинного стану сп'яніння чи хоча б легкої розслабленості, а я перебувала в товаристві хлопця в пошарпаній шкірянці, з довгим хаєром і надписом METALLICA на чорній футболці. Більше від того: батько був помітно роздратований, бо невідкладні справи завадили йому піти на забаву, за що на нього образилися не лише друзі, а й моя мама, яка швидше пішла з роботи і встигла зайти в перукарню. А я не просто ішла поруч із особою чоловічої статі, а ця особа мала не лише підозрілий як на смак мого батька вигляд, ми, крім усього решта, ще й дозволили собі нахабно триматися за руки. І це — під час першого ж побачення, у неповні 17, безпосередньо перед завершенням процесу здобування середньої й початком підготовки до здобуття вищі освіти.

Самі розумієте — ситуація не з приємних, особливо враховуючи запальну вдачу мого батька, його мрію про зятя з інженерським дипломом і глибоку переконаність, що перша особа протилежної статі, яка переступить поріг нашої чотирикімнатної квартири, рано чи пізно якраз і стане цим зятем. А святий обов'язок батьків — відтягнути цей момент принаймні до закінчення середньої школи.

Незадовго до випускного вечора батьки вирішили подбати про моє професійне майбутнє. Дискусії на тему, ким мені стати, точилися в нашій сім'ї й раніше, але їхня інтенсивність і гострота зростали поволі, відповідно до наближення моменту видачі атестату про середню освіту. Думки наші, як і повинно бути в кожній порядній сім'ї, розділилися. Батьки вважали, що найперспективніша на сьогоднішній день професія програміста, і намагалися переконати мене вступати до політехнічного інституту. Я абсолютно погоджувалася з ними щодо перспективності, але сумнівалася, чи може людина, в якої при користуванні газовою плиткою, електричною праскою, а подекуди часом навіть і простим холодильником уже виникають серйозні проблеми, стати хорошим програмістом. Уже не кажучи про трійку за рік з інформатики, яку вчителька потім таки виправила на п'ятірку, аби не псувати відмінний атестат. Але висловити хоча б деякі з власних сумнівів чи побажань із цього приводу я наважилася далеко не відразу. Знаючи своїх батьків, я добре розуміла, що переконати їх буде нелегко.

«Якщо ти хочеш досягти успіху в житті, припиняй читати нікому не потрібну художню літературу. Треба жити в реальному, а не придуманому світі. Краще піди допоможи мамі на кухні», — радив мені батько, застаючи за читанням.

Розуміючи, що армійські правила № 1 (командир завжди має рацію) і № 2 (якщо командир випадково не має рації, див. пункт № 1) поширюються й на батьків, я рідко сперечалася з ними і вдавалася до дієвіших методів захисту, демонструючи батькам власноручно складені плани позакласного читання такого обсягу, який приємно вразив би нашу вчительку української, якби вона випадково про це довідалася.

Моєю давньою й потаємною мрією було навчання на філологічному факультеті університету. Давньою, бо з'явилася вона, коли дискусії на тему мого професійного майбутнього в нас у сім’ї ще не велися, як не велися і взагалі майже жодні дискусії. Усі функції були чітко розподілені: функцією батьків було вирішувати і вважати за потрібне, моєю — виконувати те, що вони вирішили чи вважали за потрібне. А всім, із чим я погоджувалася чи не погоджувалася, я могла поділитися з плюшевим ведмедиком Панасом, який у ті благословенні часи виконував роль мого домашнього психоаналітика.

А не бути потаємною ця мрія не могла, бо ж зрозуміло, що діти батьків-інженерів повинні здобувати собі порядні професії, а не мріяти про всілякі дурниці.

«Філолог — це не професія. Витрачати п’ять років на те, щоб вивчити рідну мову, може хіба що повний ідіот», — уважав мій батько, а батько, як відомо з обидвох основних армійських правил, завжди має рацію.

Протягом дуже довгого періоду існування моєї потаємної мрії я не знала, яку саме філологію обрати. У школі я вивчала іспанську мову, потрапивши до числа останніх жертв радянсько-кубинської дружби, які таким чином демонстрували свою солідарність із гаслом: «Patrіa o muerte! Venceremos!» Саме цей вислів прикрашав стіни всіх шкільних кабінетів іноземної мови. Незважаючи на нашу систему освіти і завдяки своєму близькому знайомству з донькою нашої «іспанки», а також завдяки її дитинству, проведеному в Арґентині, мені вдалося оволодіти мовою в достатньому обсязі, щоб зрозуміти, що вона мені подобається, як подобається і процес вивчення іноземних мов узагалі. Але з огляду на далеку перспективу робити викладання іспанської мови своєю основною професією у Львові, та ще й у період інтенсивного розвалу всього радянського, з любов’ю до Фіделя включно, навряд чи було би дуже розумно.

Альтернативою міг стати факультет слов’янських мов, але він, як і українська філологія, в ті маловиїзні часи був, на думку знайомих моїх батьків, недостатньо престижним. Про філологію російську на той час, певна річ, уже не могло бути й мови.

У тому, що батьки навіть чути не захочуть про жоден із цих варіантів, сумніватися не доводилось. Але на той момент, коли от-от мала відбутися видача омріяного атестата про середню освіту, а незабаром після неї — і вирішальна розмова-дискусія з батьками, під час якої мені доведеться оприлюднити власну мою мрію (невідомо, яку саме), тобто зруйнувати мрії батьків про доньку-програміста, а крім того ще і спробувати незважаючи ні на що здійснити власні плани, і сталося непередбачене зіткнення мого батька зі мною в супроводі хлопця з МЕТАLLІСою на футболці, хаєром на голові й привітною посмішкою на обличчі. Я думаю, посмішка ця була би не такою привітною або принаймні не такою самовпевненою, якби мій супутник знав, що мій батько мріє про зятя з вищою освітою, що вибір моєї майбутньої професії став у нашій сім'ї неабиякою дилемою, чи про те, як суворо виховуються дівчата з порядних сімей. Але, на жаль (чи на щастя), мій супутник, як я підозрюю, не зовсім знав навіть, що означає слово «факультет», не кажучи вже про все решта. І це допомогло йому зберегти душевний спокій, чого аж ніяк не можна було сказати про мене.

«Хороший учитель починає кожну нову тему з таблички множення», — часто повторювала наша математичка й намагалася бути послідовною у виконанні цього. Можливо, тому пояснити нову тему вона ніколи не встигала.

Але історія наших із Вітею стосунків починалася зовсім не з таблички множення. Вона починалася з листів.

Душевна травма, якої я зазнала під час спроби освідчитися Толі, не стала для мене перешкодою спробувати провести такий експеримент ще раз. Одна із моїх однокласниць, почуття якої до Майкла Джексона на той час саме втратили свою актуальність, запитала, чи не хотіла б я «придумати якусь кайфову розвагу». Недовго думаючи, я запропонувала їй підкинути комусь анонімного листа і поспостерігати за реакцією.

Ідея однокласниці сподобалася, і цього разу «жертвою» було обрано мого сусіда Вітю, того самого хлопця з хаєром, шкірянкою і МЕТАLLІСою на футболці. Ми знайшли недалеко від школи потаємний сховок, старанно розробили опис до нього і навіть намалювали план у масштабі 1:10, аби новий «Містер У» нічого не переплутав, а потім відіслали першого листа з шестирічною сусідською дівчинкою, яка була потай закохана в хлопця з довгим волоссям і обвішаною залізом курткою.