Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 6

Задля чого ж тоді я сліп над книжками й оцими щоденниками, коли тепер, як і тоді, не можу знайти виходу, не пам'ятаю жодного з осягнень, які здавалися вічними й неперехідними, такими, що спрямовуватимуть мій шлях і зроблять його якщо не простішим, то принаймні обраним свідомо? Задля чого моя пустопорожня ерудиція, задля чого безкінечні молитви і медитації, навіщо всі безсонні ночі і ті дні, коли я не виходив із кімнати, задихався в цигарковому димі, захлинався літрами міцного, як отрута, чаю або кавою, густою, запашною, безсенсовною, як виявляється тепер. Отже, ані книги, ані щоденники, ані молитви й медитації, ані безсонні ночі, ані прокурені дні. Ключа до свого життя як не було, так і немає; є тільки розпач від блукання околицями того життя, ілюзійні вчинки, беззмістовні слова і вірші, сон, а точніше — жахіття брудної, затьмареної, якоїсь аж не моєї свідомости; а ще — сотні отаких сторінок, які підтверджують, що сон, блукання та ілюзії тривають.

Ось уже і Світланка вклалася, приспавши малого Сашка, позбиравши його іграшки, постеливши мені ліжко, як завжди останнім часом, і пошепки побажавши спокійної ночі. Спасибі тобі, сестричко; я так хочу, щоб ти і твій синочок були щасливими. А ще трохи раніше полягали тато з мамою. Я прийшов від Кашки, а вони сидять поруч, телевізор дивляться, мама насіння лузає; Світланка з Сергієм у кіно пішли, Сашко спить, а вони сидять удвох, одні-однісінькі, такі постарілі, тихі такі, сироти мої, майже нічого доброго і не побачивши в цьому світі, тільки вимучившись і перевтомившись. Це ж старість їхня прийшла, а я сиджу отут і нічого не можу вдіяти, нічогісінько. Сохне білий мамин халат, висить на книжковій шафі батькове пальто, стоять у кутку його чоботи — наші, негарні; лежать на підлозі стоси чистого паперу, стоять у двох багатостраждальних шафах книжки, які супроводжували нас усеньке життя, які я читав найпершими, якими бавився й багато з яких розмалював, ще не вміючи читати; як зуміли, так і прожили ми це життя, не відкупляючись, як інші, ні від армії, ні від усіх тих бід, які щедро сипалися на наші голови; бідно, хворо, незатишно, сором'язливо, ненав'язливо, по-своєму гордо, — як зуміли.

Тихо. Так тихо, аж у вухах шумить. І ніч така чорна, така глупа, січнева, безсніжна ніч стоїть за вікном, з одним-єдиним ліхтарем навпроти сусіднього будинку, там, де колись мене мало не вбили. Жінка, імені якої навіть не знаю, врятувала. А її саму вбили, по-звірячому, через рік-два. Це що — така плата за моє життя?

Напівбожевільний друг; приступи скаженої люті, тремтячі руки, голос, судоми; усе це зробила горілка з дужого, життєрадісного, талановитого хлопця за десять років. Замість автономії — претензії, замість колишньої скромности і небажання навіть говорити про власні вірші — уперте називання їх геніальними, читання до речі і не до речі, кому треба і кому не обов'язково. Але горілка — це вторинне; первинною усе ж, мабуть, була відсутність світогляду, здатного протистояти обставинам або ж не зважати на них завдяки власній самоцінності і самоцільності; а ще — претензійне бажання бути всезнаючим, усерозуміючим, усепрощаючим, вищим за всіх — і, поряд із цим, дріб'язкове роздратування редакційними або всіма іншими співпрацівниками через їхню тупість, обмеженість, небажання визнавати його — вищим і т. д. Брак культури духу, брак виплеканого духу, невміння з ним — тобто з собою — поводитися, невміння працювати духом, а не просто, як у наших щоденниках, спілкуватися і, поспілкувавшися, розходитися кожен у своїх справах. Для того, щоб дух працював, йому необхідно мати власний, ні в кого не запозичений, не вичитаний у книжках світогляд, хоча це приблизне слово уже нав'язло на зубах; такий світогляд — це способи вияву духу в світі, світогляд — це вікна і двері того дому, де живе дух. А він у нас живе доти, доки ми дихаємо; вся біда в тому, що житло його часто без вікон і без дверей, темниця, у якій дух мучиться усе життя — і мучить нас; дух — не прикований за ногу в'язень, він — господар у власному домі, він повинен виходити і приходити, працювати у хаті або на подвір'ї, він хоче діяти, а не відсиджувати строк. Духи також бувають різними: дух спокійний, доброзичливий, мудрий, ясний і толерантний, — це дух етичний, з усіма ознаками доброї культури, шляхетної вищости, — він буває і серед селян, і серед священиків, учителів або письменників; а є дух тривожний, суєтний, заздрісний, безумний, брудний і догматичний — це дух хворий, тяжкий, нещасливий і такий, що приносить нещастя. Його дух захворів через довгострокове ув'язнення; він став анемічним через відсутність свіжого повітря та здорової, справжньої, своєї праці, наслідки якої були би помітними, зримими, — як майстер бачить власноручно збудований дім. Культурний дух — це дух майстра, вироблений, виплеканий, цілісний — а відтак творчий, і речі, які він творить, — скрипки, крісла, сонати чи кораблі, — і його справи, — розмова чи мовчання з ближнім, — усі ці речі так само цілісні, зроблені з любови і з любов'ю, зроблені майстерно. Більше того, вони так само нікомуненалежні, навіть своєму майстрові, — кому належить скрипка Страдіварі? хорал Баха? драма Шекспіра? — вони вже речі самі по собі, і в них також присутній дух.

Добре, — скажемо ти і я, — з усім цим можна погодитися; але де його взяти — світогляд? Перше, що спадає на думку, — дух сам повинен збудувати собі житло, не забуваючи про вікна і двері. Але, як ми вже пересвідчилися, наш дух не є майстром, йому бракує культури, тобто вміння, майстерности. Він ночуватиме під мостами, на вокзалах, піде в прийми і найми, але збудувати житло — світогляд — не зможе. Не зуміє. То нехай вчиться, — скажуть нам. Але він і так вчиться все життя, одначе не помітно, щоб це дало якісь наслідки, крім поверхової ерудиції і, відповідно, — претензійности. Можна сказати навіть, що він уже переобтяжений знаннями, — але вони не викшталтували дух, тільки втомили. Отже, це не ті знання, що треба, — скажуть нам, — або візьміть уже готове християнство, або крішнаїзм, або буддизм, або вчення Альберта Швейцера, або ж непереможний марксизм-ленінізм, — і не морочте голови. А ми скажемо: якщо це не ті знання, то де ж тоді ті? Дуже великою випадковістю було б, якби ми, стільки довідавшись, бодай краєм вуха не почули про ті, справжні знання. А християнство і все інше ми вже не можемо прийняти беззастережно, не покрививши душею, бо там, і там, і он там бачимо хиби та вади, і вчення ці не є очевидними, загальними і вічними, щоб ми могли отак їх прийняти.

Неділя, січень 1991 року, тиша. Сиджу сам на кухні, п'ю чай і курю сигарети. Вночі нестерпно боліла голова, ноги зводила судома; прокинувся від болю, мучився і терпів, потім змусив себе підвестися, шукати якісь таблетки; поглянув тоді у дзеркало і побачив хворе, страдницьке обличчя з напівбожевільними очима, які сльозилися; «це — я», — подумав. Таблетки допомогли, заснув десь через півгодини, снилися важкі, моторошні сни. Це я, така собі єдностка серед мільярдів інших. Вдуматися тільки: серед мільярдів. А вони наче й не існують для мене, сто, двісті тисяч — щонайбільше. Мільярди живих антропоморфних істот вовтузяться цієї неділі, у січні 1991 року, серед тиші, по планеті, яка знаходиться в далекій провінції Всесвіту; мене важко уявити, настільки мізерне, випадкове і минуще це існування. Якщо у Бога тисяча років — один день, то що ж тоді мої дні і роки мого життя у Його — і моїх власних — очах? Мікроскопічна іскорка, кварк — це я. Припустимо, що я можу уявити собі кварк, у якого болить голова, у якого є власні думки, і світогляд, і проблеми; але чим я можу зарадити йому, — і хто може зарадити мені? Щойно майнула ця думка — і її вже немає, блиснула іскорка в очах — і погасла; чи ж не божевіллям було би думати про неї ще, опікуватись її долею, перейматись її проблемами, коли вже ні іскорки, ні проблем її немає цілий день — тобто тисячу років? А два-три дні? А рік Божий — тобто триста шістдесят п'ять тисяч років? А мільярди таких іскорок, міріади, більйони, чи які там іще існують числа? Можна сказати, що всі вкупі вони складають одне велетенське полум'я, і полум'я це — Бог. А можна сказати, що думка ця — лише образ. А можна взагалі промовчати. Сенс буття дещо просторішає, коли припустити, що вчення індусів про переселення душ — істинне, що іскорка — вічна, душа — безсмертна мандрівниця крізь форми усіх існувань — від хробака до Будди, а відтак — до нірвани, до великого згасання у темряві і в нічому. У нічому сенс буття не існує, є тільки сенс не-буття. Але якщо індуси помилялися? Адже і це вчення не є вічним, загальним та очевидним. І що таке вічність, загальність, очевидність із погляду іскорки, однієї або другої в ряду більйонів іскорок, — і з чийогось іншого погляду? Чітких відповідей немає, немає останніх відповідей і готових розв'язань, — зате є свобода волі і свобода вибору. Відтак чи може вибір, зроблений вільно, бути помилковим? І, в той же час, чи справді він вільний, цей вибір, коли є вічна, загальна й очевидна зумовленість істоти багатьма більйонами невідомих і відомих нам причин? Що, у такому разі, помилка, а що — істинне? І те, й інше — є, припускається, відстоюється, відкидається, потім знову повертається і знову є. К'єркеґорові можливість і необхідність, гойдалка, терези, абсурд. Незумовленість і нікомуненалежність властиві Богові, властиві бурхаючому полум'ю, універсуму — але не часткам, не іскоркам, — кажу я, щоб відразу пригадати протилежне, те, що читав у «Ґіті» про незумовлені душі і т. д. Отже, знову: можна так, а можна й отак, гойдалка гойдається, маятник хитається, верх-низ, низ-верх, і минають години, обертаються стрілки, приходить день смерти, а потім день народження, маятник гойдається, не віддаючи переваги нікому і нічому, інакше він зупиниться; відтак буде маятник, який зупинився, буде годинник, який продовжуватиме йти, один поспішаючи, інший відстаючи, і, мабуть, ніколи й ніде не буде годинника, який ітиме точно, — бо щодо чого ця точність і цей час? Просто: все є. Просто: я є. І тоді все розпочинається з початку, а може, з кінця, не пригадую.