Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 5

Завтра від'їжджаю. Всі мої сплять, пізня година. Сиджу в батьковому кабінеті, кружляє секундна стрілка циферблатом, а далі, за вікном, горить один-єдиний ліхтар. Наростає і затихає гуркіт нічних поїздів, знову тиша, знову, як і завжди. Скільки разів сидів уже отак, перед дорогою? Тільки сьогодні до звичного вже у таких випадках настрою долучається якась іще одна триваюча постійно нота; її ледве чути, — вона щемка і несмілива, ніби тривожна, а може, й ні; ще вона трохи схожа на тендітне стебло і на промінь; може, сенс її полягає в запитанні, сказаному пошепки: «Ти не зрадиш мене?» — але хто питає мене отак серед ночі, перед черговим у безмежному ряду від'їздом? Чи це питає мене найрідніша під сонцем і під місяцем матіївська земля і хата наша маленька, де цього разу я залишив усі свої рукописи і книжки — мовчазних заручників повернення? Чи це доля моя, істинно моя, і душа моя, жива знову й чиста, як тоді, озивається отак серед темряви, і тиші, і гуркоту поїздів: «Ти не зрадиш мене знову?» Або ж це усмішка Яринки, світла і печальна, наче просить вибачення, — бо ж Кашка знову лежить п'яний і спить, після того божественного вечора у Матіївці, коли вона зварила нам їсти, і ми довго говорили, й оживало давнє, і палало багаття, і вона, довірливо притулившись до батька, у великій до колін куфайці, слухала нашу вечірню розмову, — а тепер бачиш, мовляв, Костику, як воно вийшло?

І раптом я розумію, що таки ж від мене залежить цей вибір, зраджу я чи ні; що, може, єдине, чим я справді володію тут, у цьому і в усіх інших світах, — дар Божий, перший і останній, — свобода моєї волі; і тільки від мене, а не від якихось обставин залежить, зраджу я і запродам цю свободу — святість — чи ні. І тоді я розумію, чому мене питають, бо тільки я один можу дати відповідь. Не продати себе задля тлуму, задля настрою, доброго або поганого, задля грошей, задля красного слова або каламбуру. «Ти не зрадиш мене більше?» — питаються і чекають відповіді.

Розпуста, пияцтво, гріхи з недбалости й оспалости, гріхи зі слабости й незнання, гріхи зозла, — все це зрада одного єдиного, того, що в Емерсона називалося «довірою до себе», а у Швейцера — «побожним схилянням перед життям». І не гріхи самі по собі страшні, бо їх могло б і не бути, і в них можна щиро розкаятися, але страшні якраз ота байдужість до них, і нерозкаяність, і духовна втома та оспалість, оте недбальство, коли подумки махаєш рукою. Страшним є заперечення життя як принцип (у швейцерівському розумінні), бо з цієї першої і основної зради — адже я живий і Бог — Бог живих, а не мертвих, — постають усі наступні, і серед них — зрада самого себе, втрата ідентичности і перетворення на зомбі. Як багато тих зомбі довкола — і як мало тих, хто ще чи вже не втратили своєї душі, свободи своєї волі.

Чи, може, сказати: «Вони мене не обходять»? Адже, справді, буває так, що вони мене не обходять, ці зомбі, ці бездушні, висмоктані оболонки. Але ж буває і таке, що обходять. А тоді? їхати, як Швейцер, до Ґабону? А хіба там їх нема? Стати невидимим, недосягальним, усамітнитися в Матіївці або деінде, — але це знову втеча, знову заперечення життя, знову не те.

Проте у мене не виникає обурення перед покрученою сосною; жалість до неї минає, а натомість приходить гордість за те, що вона все одно живе. Може, «зомбі» — занадто? Може, все-таки каліки, покручі, інваліди — але живі? Чи схилявся побожно Швейцер перед життям тих, хто запроторив його до концтабору?

Для того, щоб любити, треба любити вже, цієї миті теперішнього часу, любити у значенні «є»; щоб любити, треба бути живим.

І я більше не зраджу тебе.

1991

Лютий вітер, холодно і незатишно в хаті. Слухаю, як Моррісон читає свої вірші, курю, мерзну. Поки що нічого іншого. Є речі, про які зовсім не хочеться писати; їх можна тільки відчувати — як віру або любов, скажімо.

…Є речі, які приходять до тебе серед ночі в дуже тихому галицькому містечку, коли безсоння примушує підводитися з ліжка і шукати сигарети; дивишся на одне-єдине вікно, що світиться там, попереду, дивишся на нічне зимове небо і раптом починаєш пригадувати сімдесят восьмий або дев'ятий рік, коли ви жили в малосімейці, розташування старих, майже знищених за час безкінечних переїздів меблів: канапа, круглий стіл, дві книжкові шафи, дзеркало, перед яким колись будеш голитись і ти; пригадуєш ту дівчинку, Світлану, яка жила поверхом нижче, і в якої повісився батько, і вона з меншим братом ходила по нас — сусідах — збирати гроші на похорон, бо жили вони дуже бідно — як і всі ми, — і моя мама, яка виносить їм три карбованці, і це опухле від сліз напівдитяче обличчя, котре ти полюбив так, як це може зробити тільки шістнадцятирічний хлопчисько; а потім, через п'ять, чи сім, чи скількись там років, твоя сестра каже, що Світлана померла від невдалого аборту. Якась блискавка спалахнула над нами в юності — над Світланою, мною, Людою і ще, ще, — і при світлі тієї блискавки ми побачили речі, які багатьом видавалися чистою метафізикою, справою віри, ще чогось; ми побачили тоді, у чотирнадцять-шістнадцять років, речі, які приходять і тепер, серед ночі, скрізь — в Англії, коли ви швидко їдете у бік веселки, в маленькому галицькому містечку, деінде; ці речі не можна бачити за так, безкоштовно; і кожен розплачується за своє, побачене у світлі блискавки, по-своєму: смертю, пияцтвом, розпустою, віршами, кризою, записами до щоденника, безсонням. Це щось подібне до променевої хвороби. Бо побачити Бога — не минає безслідно. І той будинок стоїть ще й досі.

Писати треба містику. Не поезію, не прозу чи драму і т. д., а містику — як особливий жанр. Певна річ, що це не оповідання про духів та мерців або щось у такому роді; містика як жанр уже існує, немає тільки, наскільки мені відомо, загальної концепції і теорії цього жанру. Один із найпереконливіший доказів існування містики як нового жанру або й нового виду мистецтва — романи Кутзее, численні вірші Стуса, одна з перших — Вірджінія Вулф; це щодо прориву в містику літературного; у кіно — Тарковський, Форман і Берґман. «Мистецтво» — «містика» — ця віддалена подібність звуків наштовхує на думку про повернення мистецтву його споконвічної ролі, його, так би мовити, «соціальної функції», а саме: ритуал, священнодійство, літургія, офірування. Служба Божа. Мистецтво зможе бути знову тільки тоді, коли розпочне нове коло, сміливо і чесно вдавшися до дієвого ритуалу. Не вірші, а знову молитви і гімни та пеани, не просто музика, а «музика сфер» спроможні лікувати душі; не просто живопис, а живопис, який допоможе конкретній, реальній особистості врятуватися від демонічних, зловорожих сил, які не перестають бути менш загрозливими через те, що у них ніхто не вірить. Містика не тільки палаючої молитви, але і кожного написаного слова; містика мовчання і чистоти, містика бруду, містика Буття.

Сумніви щодо християнства, викликані всіма отими недоречностями, про які писали Дідро, Ніцше, Фройд, Рассел, екзистенціалісти. Власні сумніви. Я більше не можу вірити сліпо. Багато чого у християнстві відштовхує мене своєю неістотністю, історичністю, людським, занадто людським переданням; усі оті пізніші нашарування, вчення батьків церкви — а первісний зміст утрачено, і з шести десятків євангелій залишилося лише чотири. Хрещення, причастя, догми, пекло, — все це пізнішого походження, цього могло й не бути. Як усе це стосується істинного Христа? І чому саме тепер, коли я вирішив бути щирим перед собою, а відтак признався в недовірі до християнства, — чому саме тепер почався такий нестерпний тиск? Злякатись і повернутися до віри тільки через страх, як було вже одного разу, я не можу, — навіщо Господу такий «вірний»; та й самому мені чи потрібна і допоміжна буде молитва навпіл із сумнівами? Риторичні, дурні запитання, нікчемне письмо. Про якусь там творчість за таких умов узагалі не доводиться говорити. Мерзота запустіння, от і все. Важливо, пам'ятаючи попередній досвід, не наробити дурниць, як це сталося у 1985 році, — пиятика, блукання, ідіотське, абсолютно недоречне одруження, щось лихе і зловісне в душі і в довколишності. Можливо, якраз тепер прийшов час спокутувати тодішні вчинки, зроблені на зло рідні, Надійці, тим, хто називав себе моїми друзями, — собі самому на зло, — от воно, те зло, і принесло свої плоди. «Коли мине п'ять років».