З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 62

«Дистанційно» ми з нею були знайомі й «перетинні» по різних київських компаніях, від Інституту літератури до хрещатицької «Ями», бозна-звідколи, десь із середини 1980-х, — але особисто для мене наша дружба почалася з того дня, коли я вперше розгледіла, як їй несамовито трудно боротися за себе — цій, на позір, «дівчинці-мажорці», «лауреатській» доні й невістці, за соцстатусом належній до радянського привілейованого класу з усіма відповідними «бонусами», до шестикімнатної квартири в центрі включно (що за сучасними стандартами дорівнює мало не палацові нафтового олігарха!), — словом, предметові постійних заздрощів і насторожено-ревнивої уваги довкілля. Одного осіннього вечора, здається, 1989 року, коли центр Києва вже щонеділі клекотів мітинґами, ми разом верталися з якоїсь такої збіганки вечірнім Хрещатиком, і вона раптом, ні з того ні з сього, заговорила про своє родинне життя. Я спершу підтакувала в традиційній жіночій манері «як-я-тебе-розумію-бо-в-мене-те-саме» (немає спільности інтересів, чоловіка мало цікавить те, чим я живу, і т. д.), — «нас дуже зріднила дитина, — казала вона, — але ненадовго, тільки поки була зовсім маленька», — і я розгубилася: це вже виходило за межі звичайної балачки молодих жінок зі скаргами на своїх благовірних… На той час я ще не знала і тому не змогла відразу впізнати того, що відкрилось би досвідченішому оку, — прихованої за розважливою манерою говорити безодні самотнього відчаю, що штовхає сповідатися першій-ліпшій малознайомій людині, випадковому супутнику, — а я власне й була таким випадковим супутником, «дівчинка-мажорка» в чорному кашеміровому пальті з довгим шарфом (шик кінця 1980-х!) дибала поруч зі мною з гарячого виру розмов і суперечок про майбутнє країни — в свою «чорну діру», в осоружні їй чужі «хороми» (як їх потім завжди з непідробним жахом у голосі називала), наче у в'язницю, — чимдалі відтягуючи хвилину повернення, — і за мене вхопилась дорогою, як потопаючий за соломинку.

Десь тоді заклався між нами й отой алгоритм «старшої й молодшої сестри»: старша на два роки, Соля приблизно з такою самою форою в часі переходила всі головні для нашого покоління «пороги» жіночого внезалежнення — крах першого (раннього, ще відповідного всім добропорядним патріархальним канонам) шлюбу, а відтак завоювання й розбудова, за Вірджинією Вулф, «власного простору». В тому числі в прямому, неметафоричному сенсі: Соля перша з-посеред київської інтеліґенції, тайкома від усіх позичивши немалу як на ті часи суму, купила собі власне помешкання і гордо в'їхала в голі стіни з двома матрацами на підлогу, для себе й для Дани, — влітку 1991-го це було куди ризикованіше од сходження на Говерлу! (Вона завжди казала, що в помешканні на Еспланадній була щаслива, — що їй це «напророкували» попередні господарі, так і сказавши при від'їзді: «Мы здесь были счастливы, и Вы будете счастливы», — але гадаю, весь «секрет» полягав у тому, що там вона вперше сповна відчула себе господинею своєму життю; маленька Дана, яку вона водила із собою на мітинґи, конференції й літературні вечори, вписувалася в тканину того життя напрочуд гармонійно, хіба що під час захопленої маминої телефонної розмови про Ніцше чи Гайдеґера — бо то ж була пора, коли ми жадібно надолужували прогалини в своїй радянській освіті, допавшись до раніше неприступної лектури[123], і Соля з місіонерським запалом розбудовувала «Основи», яструбом налітала на кожен український переклад, доти закопаний на безвік у спецфондах, слухай, казала, я тут у твоїй монографії побачила посилання на «Бунт мас», чий переклад? Бурггардта? дуже добре, занотовую! — отож у розпалі якої-небудь такої розмови в трубці зненацька міг озватися нетерплячий дитячий голосок: «Мамо, я хочу какати!» — я реготала: ось тобі й маєш «людське, надто людське»! — Соля, посміявшись, казала: «Вибач», клала трубку й ішла виконувати материнські обов'язки, — і все воно під ту пору поєднувалося в неї з якоюсь воістину античною, повносилою й життєрадісною «енгармонійністю»…).

У фаховому сенсі «власний простір» також дався їй нелегко: в очах тодішнього, ще вельми провінційного українського Києва вона була насамперед «Павличкова дочка». Літературні «сини» й «дочки» досі становлять у нас окрему «професію» — прошарок своєрідних «кололітературних рантьє», що з різною мірою винахідливости живуть «на відсотки» з родинного ймення, і Солі доводилося докладати подвійних зусиль, аби пробитися крізь цей стереотип, крізь «залізну завісу» наперед навішених упереджень («А, до Канади їде викладати? Ну ясно, що ж ви хочете, це ж Павличкова дочка!») — і довести свою самостійну вартість, безвідносну до батьківського імени. Історикам літератури варто нагадати, що першим українським літературним скандалом — неомильним знаком розпочатої «десовєтизації» (радянська доба не знала скандалів літературних, вона знала тільки «політичні») — стали зовсім не «Польові дослідження з українського сексу», а Лоуренсів «Коханець леді Чаттерлей», уперше опублікований у «Всесвіті» в кінці 1989 року і притьмом розхапаний тоді з кіосків інтеліґентною (в тому числі й російськомовною!) публікою. Дискурс тілесности, повернення в українську мову раніше силоміць ампутованих із неї лексичних шарів (під обурений свист, гик і улюлюкання спілчанського «істеблішменту»!) — все це було започатковано в нашій літературі саме перекладом Соломії Павличко, про який видавці нового перекладу (2005 року) примудрилися не спімнути в передмові ні словечком (тоталітарний дискурс убивства культури методом її замовчування і далі благополучно відтворюється — тепер уже під ринковою машкарою). Щойно на хвилі того скандалу Соломія нарешті здобула собі власне ім'я, абсолютно автономний «власний літературний простір», у якому можна було гордо кинути на підлогу матрац і сказати вголос класичне: ось тут стою, й по-іншому не можу.

Так що її лідерство було не лише природним даром. Воно було чесно зароблене наполегливим трудом — для сторонніх здебільше невидимим («хай бачать, як ми добре живем!»).

— Нічого страшного, — заспокоювала мене щодня впродовж двох місяців, коли я в 1995-му переходила через ту саму «розлучно-квартирну» епопею, — знаєш, я, коли вселилася в свою хату, потім цілий місяць спала. Вранці вставала, відводила Дану в садок, приходила додому, падала на матрац і засинала. А потім, дивись, помаленьку, крок за кроком, усе й налагодилось… От побачиш, і ти все зробиш, усе в тебе вийде.

Найпереконливіше було те, що все виходило — в неї: коли хтось іде попереду зі смолоскипом, освітлюючи шлях, темрява перестає бути темрявою. Але рідко хто цікавиться, як іти отому першому. Якою ціною оплачується таке піонерство.

Не зійтися з нею ми не могли — в нас було однакове дитинство, однаковий, закладений із дому, «культурний генотип». Ми обидві були «татові доці», чиї батьки підлітками пройшли через вишкіл у Юнацтві ОУН і потім у своїх родинах відтворили назавжди впечатану ним ціннісну програму — з усіма її плюсами й мінусами. Нам обом у дитинстві забороняли телевізор, а в отроцтві косметику (Соля так ніколи до неї й не призвичаїлася, тільки раз чи двічі — коли починався її роман із Богданом Кравченком — пригадую в неї, перед побаченням, ледь підмальовані уста й брови, з чого я й зробила висновок, що «здається, це в неї серйозно»; наші журналісти, призвичаєні до совкової вульгарної декоративности, списували таке Соломіїне «пуританство» на її «радикальний фемінізм», не розуміючи, що та питома і водночас вишукана натуральність, із якою вона виліпила свій зовнішній образ, мусить мати не лише «ідейні», а й глибші — культурні витоки, закладені в досвідомому віці). Ми обидві перейшли в належний час через свою форму «антипатріархального бунту», навідріз відмовившись відповідати любому серцям наших тат національному архетипові «відмінниці з косою» (формулка Солина, і треба було чути, з яким чарівним сарказмом вона це вимовляла!), — але зберегли (як, до речі, всі без винятку «бандерівські» діти й онуки, яких мені випало зустрічати!) надзвичайно чітко, ба навіть штивно виставлену з дому ієрархію духовних вартостей. Нас обох змалечку привчали до книжки, до самостійного мислення й критичної оцінки всякої інформації, до вироблення максимально широкого світогляду (знання іноземних мов обов'язкове!), до ненастанної запеклої праці над собою (ні дня без пізнання чогось нового, ні хвилини, витраченої даремно!), до суворої відповідальности за кожне, сказане чи писане, слово[124], — в остаточному підсумку, до того, що «Україна нас потребуватиме» і що саме цією над-метою, як лінією горизонту на полотнах прямої перспективи, має структуруватися життя (думаю, далося взнаки ще й те, що в нас обох, як у первістків, було вкладено той виховний заряд, котрий наші батьки приберігали для синів, — «програму кшатріїв»). Це закладалося на підсвідомому рівні, і це спрацювало. Соля вийшла взірцевим «кшатрієм». Гедоністка, і естетка, і рафінована «світська дама», що любила добре вино і японську кухню, костюми від Тальбота і картини модних художників (а до того ще й художницькі, й узагалі всякі артистичні прийняття й тусовки, в атмосфері яких, чи то був Київ, Бостон чи Торонто, розцвітала й плавала, як рибка у воді, аж любо було глянути!), — Соломія насправді була ніким іншим, як лицаркою самопосвяти — самозреченого й абсолютно безпафосного служіння. Недарма ж у неї було стільки друзів серед священиків різних конфесій…