З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 56

Усім, хто намагається наслідувати Юрка Покальчука на рівні жестів, варто спочатку спитати себе: чи зможу я так умерти? Без ствердної відповіди всякий жест буде фальшивим — а значить, у кінцевому підсумку, непристойним. Тільки ствердна робить пристойним усе, із «сексом і наркотиками» включно. В кінці шляху на Фауста чекає спасіння.

Читач уже, напевно, помітив, що я кажу «Юрко» — не «Покаль», і не «Пако». Це з дому, маю право. Ми не були з ним близькими друзями, але в моєму житті він, без перебільшення, «був завжди», відколи себе пам'ятаю, — десь поруч або принаймні в полі зору, навіть якщо на паралельних орбітах. Таке рясне «мелькання впритул» упродовж сорока років є неомильною прикметою єдности середовища, а середовище — це не просто тусовка: це вже так званий «культурний шар», що вартує пильнішого вгляду. А що починалося все з Луцька — міста, де минули перші сім років мого життя й ціле Юркове доростання (дитинство, школа й інститут, повний «портрет митця замолоду»!), то варто тут укинути кілька слів і про середовище тамтешнє — розуміється, наскільки я годна уявити його собі з розповідей батьків та моїх власних дитячих вражень.

Щоправда, в «моєму» Луцьку — тому, який тривав до 1968 року (до Києва моїм батькам, після трьох років митарств, вдалося остаточно перебратись акурат за місяць перед празькими подіями), — Юрка вже не було: на той час він «далеко пішов», за чутками, вивчав арабську чи фарсі «десь у Ленінграді», тобто перетворився серед провінційних еліт на своєрідну міську легенду. А проте це ще було те саме місто його отроцтва й юности, яке, попри потужний натиск «совєтизації» (головно за рахунок «приїжджих» російську мову я вивчила у дворі від дітей військових, майже поспіль — корінних русаків), зберігало в життєвому укладі ще не остиглу пам'ять про свою «європейськість» — навіть на рівні побуту. Вдосвіта приходила молочниця — і під під'їздами новеньких «хрущовок» звечора виставлялися на лавочках бідони із записками-замовленнями (кому півлітра, кому літр) та насипаними на покришку грішми, паперовими й мідяками: вранці треба було спуститися й забрати «своє молоко», а теплий бублик з маком — українську версію круасану — купити з «булочної машини» на розі… Підлітки вечорами ходили гуляти «на замок», як і в ті часи, коли «предводителем дворянства» в місті був Петро Антонович Косач, — і звідкілясь «усі знали» (соціологічна достеменність такої вибірки в уяві малої дитини, розуміється, сумнівна, але я тут про середовище), що саме тут, у замку Любарта, колись відбувався з'їзд європейських монархів, який вирішив долю Європи: на сьогоднішню мірку, ми, отже, жили «в Брюсселі», чи принаймні «в Маастріхті», і щось від того в повітрі таки трималося… Сусідська Божена мала дядька й тітку в Польщі, звідти мені привезли польський буквар — «Elementarz», я вчилася читати латинкою: «То Ala. Ala ma psa». Мама шила собі сукні в тьоті Юзі з поставою англійської королеви — і потім іще не один рік зривала в них очі всім вуличним фотографам Києва: в Києві таких «тьоть Юзь» уже не було, таку саму бездоганну, «як улиту», стрункість ліній при позірній простоті дизайну я впізнала через багато років у примірочній паризького «Printemps». У моєму дитинстві це називалося «дриґом», і «дриґ» вважався ненабувним, як хист або врода: або є, або нема. Тьотя Юзя «мала дриґ». Юрко Покальчук «мав дриґ». «Приїжджі» ж, і взагалі «совєти», «дриґу» не мали…

Це важливий момент, і не лише для зрозуміння характеру Юркової харизми: на відміну від хисту чи вроди, «дриґ» є породженням не природи, а культури. Крім хисту, він обов'язково передбачає «стиль», «клас», те, що в більшості європейських мов окреслюється як «елеґантність» (у нас це слово, на жаль, безнадійно спрофановано скоробагацьким дискурсом модних бутіків, так що й заголовок роману Мюріель Барбері «L'eleegance du herisson» уже виявляється практично неперекладним: «Елеґантна їжачиха» — це все-таки «про їжачиху», а не, як в ориґіналі, «про елеґантність», і ніхто по-українському не назве «елеґантним» бомжа чи старого хрона, хоча такі дуже навіть трапляються!), — передбачає, інакше кажучи, речі, які можуть існувати тільки в контексті певних культурних традицій. Головне — для «дриґу» потрібен  д о с в і д  с в о б о д и,  в тому числі — свободи від страху втратити те, що маєш. Такий загальновизнаний arbiter elegantiarum, як Томазі ді Лампедуза, навіть уважав, що, тільки маючи за собою родинну історію поперемінних, як на гойдалці, банкрутств і піднесень у мінімум трьох поколіннях, людина повністю «розкріпачується» й досягає в ставленні до земних благ тієї «божественної легкости», з якої й починається справжня елегантність. Не беруся судити, чи і наскільки завдячував Юрко своїм «дриґом» таким «гойдалкам» (хоч у нього в родоводі якраз усе склалося цілком «за ді Лампедузою»: внук статського радника, «розжалуваного» в радянські професори, син екс-зе-ка, врешті вийшлого в «наукову еліту», хай би тільки й обласного рівня, і сам — вічний Колобок, що втікав од всякого фіксованого «соцстатусу», щойно його здобувши…), — але знаю одне: Луцьк 1950—1960-х був іще повен людей, які цілковито відповідали Лампедузівській «формулі елеґантности», — людей, які втратили все, що мали, не втративши при тому себе. Так що Юркові було в кого вчитися «божественної легкости».

Моїми няньками стабільно були «бабусі» (як тепер розумію, їм ледве добігало до шістдесятки!) з дипломами Карлового, Гейдельберзького та Віденського університетів, «дідусі» ходили з елеґантним ціпками (я досить довго вважала, що ціпок — це така чоловіча прикраса, а не банальний родич костура!) і носили жилети з кишеньками для годинників: у колишньому житті вони були лікарями, інженерами й адвокатами, майже всі встигли відвоювати своє «за Україну», а більшість і відсидіти, і тому переважно трималися непомітніше од бабусь — зливалися з пейзажем і «не відсвічували» (пам'ятаю, як мене водили до одного з них «у гості»: слава геніального дитячого лікаря перетривала його ґулаґівські роки, і він практикував приватно — «для своїх», за рекомендацією, — і ще одного — колишнього кандидата богослов'я, в юності закоханого в Лесю Українку: богослов любив грітися на сонечку коло клумби і просвітлено всміхався, усміхом Яна Гуса на ешафоті, коли діти військових, не інакше як поінформовані вдома батьками, підбігали поближче й наввипередки в нього плювали…). І так само «не відсвічував» і Покальчук-старший, що викладав на філфаці педінституту діалектологію й невтомно правив студентам байки «про все на світі» (згодом, у мої власні студентські роки в Київському університеті — останні «брєжнєвські», найтемніша ніч перед світанком! — я зустрічала серед викладачів, які пережили погром 1972-го, прихильників такої самої тактики — завзято баляндрасити, «вдавати блазня», щоб під тією машкарою могти вряди-годи вкинути з кафедри слово правди, вічна їм пам'ять і дяка!). І вже аж на початку 1990-х я довідалася від Юрка з Олегом, що їхній батько, як і мій дід, воював в армії УНР, потім був аспірантом Зерова, і одсидіти своє теж устиг — вдало, бо ще «першим покосом», по «справі СВУ», — а відтак, слід розуміти, мусив орієнтуватися в тому міському підліску «бабусь» і «дідусів» (серед яких могли бути ще його товариші по Луцькій гімназії царського часу!) непорівнянно ліпше од моїх молодих батьків — і сина провести через нього в 1940—1950-х зі значно ґрунтовнішим, ніж мої мене-дошколятку, ефектом впливу…

Нагадаю, що й роки ж були ще «гарячі»: я народилася в рік «останнього бою УПА», а на той час, коли ходив до школи Юрко, у волинських лісах іще пострілювали цілком-таки реґулярно, і цей «запах пороху» теж відбивався на культурній атмосфері міста (як зараз бачу найгостріший тоді «читацький дефіцит» — читані-перезачитані на розлізлу тканку, «нитками нагору», книжки нині забутого Володимира Бєляєва, якому було відведено в радянській літературі «бандерівську тему», а ажіотаж від фільму «Іванна», що вийшов на екрани ще до мого народження, взагалі коштував мені імені: мене-бо збиралися назвати якраз Іванною, але після героїні, спаленої живцем, на такий жест моїм батькам уже рішуче забракло духу). Юрко невипадково збирався про це все написати, в останні свої роки завзято збирав повстанський матеріал — у нього було почуття вини перед цією темою. Для нього «шістдесятницька свобода» починалася аж ніяк не «з XX з'їзду КПРС», як то нам досі бубонять шкільні підручники (незмінні від часів «перестройки» й Коротичевого журналу «Огоньок»!). Тим, для кого він «просто Пако» — крутий чувак, який смалив ганджубас і бухав із братами Че Ґевари, — варто пам'ятати, що й те хлоп'яцьке захоплення Че Ґеварою та цілою супутньою партизанською романтикою було нічим іншим, як упізнаванням у формах чужої культури «рідного», «свого» — того, що складало прихований, на рівні чуток і шептів, антураж дитинства й юности, і що не могло не загіпнотизувати «м'ятежного» підлітка на ввесь вік.