З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 47

А проте з її цілости, маю надію, хоч трохи окресляться обриси невидимого нам Евересту — спадщини, якою не володіємо. І якщо після цієї книжки читач сягне бодай по ті жалюгідно малотиражні збірники ЮШ, на котрі досі спромоглась Україна, то своє завдання-мінімум я вважатиму виконаним.

Завдання ж «максимум» наразі виноситься в «нон-фініто».

Путівник вимагає біографічного впроводу — представлення героя. ЮШ, правда, й тут подбав про себе сам — залишивши видрукувані незадовго перед смертю (неоприлюднювані доти, «доки вважав себе ще за живу людину»[102]) два томи спогадів про першу половину свого життя (до виїзду в США 1952 року) і один менший, брошурного формату — про найголовніший і найдраматичніший сюжет його американського періоду: «Мої зустрічі з Романом Якобсоном». У поєднанні з пізніше написаним «28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому» (саме з такої «дилогії», вміщеної в Додатках, я радила би розпочинати знайомство з ЮШ тим, хто не знає про нього нічого, опріч кількох загальників!) цей текст дає ключ до драми цілого життя ЮШ, — а заодно й до розуміння того, яку трагічно самотню «партизанську війну на два фронти» він послідовно провадив увесь свій дорослий вік: від моменту, коли зробив, раз і назавжди, вибір (суто етично мотивований) на користь культури, котру на його очах нищили й упосліджували[103]. (Цей вибір «на користь жертви» в ситуації, коли доводиться вибирати «між катом і жертвою», я ще застала, ослабленим відгомоном, в українському дисидентстві 1960-х, де так само траплялися світлого духа й пам'яті неукраїнці, які «українізувалися» з почуття обурення й протесту проти імперських колонізаторських практик — із природної спонуки порядної людини бути «по стороні слабшого», коли його б'є сильніший; на жаль, уся наша сучасна, від 1991 року, інтерпретація дисидентства за сталінською логікою «всіх до'дної ями», тільки вже «від супротивного» — «всіх на один п'єдестал», — перемішавши, «через кому», колишню номенклатуру з колишніми політв'язнями та покривши всіх однаковою бронзою фальшивого пафосу, досі спромоглася — чи не ефективніше од радянської пропаґанди — майже безслідно загладити той флер невідпорної моральної привабливости, котрим був позначений так званий «український націоналізм» у СРСР 1930—1970-х років як не просто «боротьба за право бути собою», але й, на індивідуальному рівні, екзистенційний вибір по лінії найбільшого спротиву — «на користь слабшого»; відповідно й життя ЮШ, «українця з вибору», нікому вже не здається подвигом, тим паче, що сам він ніколи й ніде, аж до публікації спогадів, не згадав про свій вибір ані словечком, і про те, що з дому він по батькові Шнейдер, а по матері Медер, я сама довідалася вже після його смерти.)

Із нашого листування трохи проступає переважно «другий фронт» його «сімдесятилітньої війни», котрий забрав йому, либонь, не менше часу й сил, ніж війна з ідеологічними фантомами імперії та її цілком «нефантомними» спецслужбами, — «внутрішній», український. Тут ЮШ розділив долю всіх своїх великих попередників на ниві довготрудної, й досі не завершеної, духовної модернізації України — від Драгоманова з Франком до Хвильового з Курбасом (цього другого він ще пробував боронити в пресі, коли довкола того вже клекотів відьомський шабаш — «кампанія всенародного засуду», що передувала арештові). Про те, яку грізну й страшну роль відіграв у новітній історії України гримучий коктейль, утворений комбінацією плебейського «бунту масової людини» (не лише в більшовицькій версії!) з класичним колоніальним «комплексом кочубеївщини» (як звав його ЮШ), тут писати не місце, — сюжетові цьому, нівроку, літ уже з півтораста, рівно стільки, скільки Україні як модерному проектові; після поразки перших Визвольних Змагань його епіграматично окреслила О. Кобилянська (в оповіданні «Зійшов з розуму»): «Не смерть страшна, а наша  т е м н о т а», — і можна не сумніватися, що триватиме він іще не одне покоління, в якому на кожного Хвильового знаходитиметься своя зграя «безграмотних енків», або, за ЮШ, на кожного Гулівера — своя армія ліліпутів, тож на цій стороні його життєвого шляху довше не спинятимуся. Згадую про неї в цьому вступному слові єдино на те, щоб від початку закрити питання, яке вже виникло було раніше в нашій критиці — після виходу укладеного Ларисою Масенко й авторкою цих рядків збірника статей ЮШ з тематичної рубрики, що її він сам визначив як «Ідеології»: мовляв, навіщо така громохка назва — «З історії незакінченої війни» (до речі, цитата з ЮШ!), якщо в самій постаті ЮШ так мало войовничого? «На війні», нагадаю, можна перебувати й бувши цілком кабінетним ученим, «меча духовного» з української книжної традиції ніхто ще не скреслював, і те, що ЮШ, людина переконано «антимілітарна», усвідомлював себе на ввесь вік «мобілізованим» уже самим фактом свого «українського вибору», неважко догледіти й просто при уважному читанні його текстів (чи ж не сам він поставив епіграфом до «Другої черги» словникове значення слова «черга», де останнім пунктом — «певна кількість набоїв, випущених кулеметом, групою гармат»?). Бути в XX столітті українським ученим (україністом!), який служить істині, а не котрійсь із ідеологій, означало ab definitio опинитися «на передньому краї бойових дій» (причім не раз під обстрілом із кількох «ідеологічних таборів» одночасно!) і то цілком нефіґурально (сама посада викладача української мови, яку ЮШ мусив обійняти 1939 року в Харківському університеті, була «прокляте місце, з якого зникав кожний, хто ставав на катедру»[104]), і якщо нам нині вже елементарно бракує уяви поставити себе на місце людини, котра все своє наукове життя вперто вирощувала «зелене дерево теорії» із зеренець ідей, через які їхніх авторів було розстріляно «за шкідництво на мовному фронті», а самі їхні імена з м'ясом видерто з пам'яті поколінь[105], — то це, не в останню чергу, тому що таких відважних послідовників «армії полеглих» станом на кінець століття на всіх без винятку українських «фронтах» були одиниці. А таких, кому ще й вдалося при тому власною працею тріумфально довести й запатентувати правоту знищених попередників як своїх учителів, — і того менше. І першим у цьому списку «жменьки хоробрих» має стояти ім'я Юрія Володимировича Шевельова.

А проте він брав участь і в субтильніших формах війни з радянською системою — тих, котрих українські історики досі ще не торкалися, тож до розуміння й оцінки ролі, що її в період 1945–1991 років відіграла в історії України західна, насамперед північноамериканська, еміґрація (ЮШ завше наполягав саме на слові «еміґрація» як чітко політично забарвленому, на противагу нейтральнішому й маловиразному «діаспора»), у нас діло ще не дійшло — і в найближчому часі навряд чи дійде. Історія холодної війни між СРСР та США на так званому «ідеологічному фронті» (цей термін уживано в офіційному радянському дискурсі аж до самого розпаду СРСР, і моє покоління студентів-гуманітаріїв у 1980-х роках іще вчено так званої «контрпропаґанди») — цієї «тотальної війни» спецслужб, яку після 1991 року обидві воюючі сторони з підозрілою поспішністю оголосили «перегорнутою сторінкою», насправді ще не написано, і навіть якщо врешті виявиться, що українська еміґрація куди більшою мірою була в тій війні об'єктом радянської уваги (щонайпильнішої!), ніж суб'єктом власної послідовної політики, то і в тому випадку ефект її присутности як того «третього», що його імперія повсякчас мусила «тримати в умі» в своїх культурних стратегіях в Україні і в діалозі з місцевими елітами, в жодному разі не слід недооцінювати.

Окремою темою для досліджень тут мала би стати своєрідна «книжкова війна» між еміґрацією й СРСР, яка почалася в 1950-х роках і в якій ЮШ відіграв немалу роль — причому не лише як один із «батьків-засновників» Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, її президент у кількох каденціях (1959—1961, 1981—1986), редактор журналу «Сучасність» (1978—1981) і взагалі «мозковий центр», якого КҐБ треба було будь-що-будь нейтралізувати (антишевельовська провокація, почата зв'язкою Білодід-Якобсон у 1962 році, багато в чому досягла цієї мети, обмеживши вплив ЮШ і його ідей серед ліберально наставленої американської університетської еліти, але цілковито вивести його з гри все-таки не змогла). Тут потрібне ширше пояснення. Україна (як і інші радянські республіки, за винятком Росії) ніколи не була включена в так звану «книжкову програму» Преси «Вільна Європа» (Free Europe Press), за якою здійснювалася адресна доставка через «залізну завісу» в країни Східної Європи літературних, філософських, мистецьких та інших західних видавничих новинок, — уже в 2000-х цю програму було визнано одним із найуспішніших проектів американської розвідки за всю історію холодної війни, «планом Маршалла для інтеліґенції»[106] (від 1956 по 1991 рік засобом такої «ідеологічної диверсії» еліти країн радянського блоку отримали із Заходу близько 10 млн. томів актуальної літератури, що значною мірою й пояснює швидкі темпи «європейської інтеграції» цих країн після краху радянської імперії: інтелектуали Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії перебували в цілком іншому інформаційному полі, ніж українські, і на кінець 1980-х років у так званих «країнах народної демократії» існував готовий прошарок кваліфікованих некомуністичних еліт, здатних відповісти на виклик історії і взяти на себе управління країною, — той, якого Україна не має й досі). Відтак нести «світло науки і знання» безнадійно провінційній, відтятій од своєї традиції й відгородженій від усіх зовнішніх джерел інформації (за винятком західних радіостанцій) постсталінській українській інтеліґенції змушена була, за браком інших історичних гравців, таки еміґрація (наскільки вона була готова до такої місії — питання не для цих сторінок). «Український шлях», як завжди і в усьому, виявився найдовшим: прямого доступу до України «через кордон» еміґрація не мала; цілий «діалог» із нею — це історичний детектив, до якого всі, дотепер опубліковані, матеріали випадає вважати хіба шо «причинками»; «тамвидав» в українському «самвидаві» складав настільки мізерну частку, що навряд чи варт серйозно брати його до уваги, — а от стимулом-подразником до вимушеної, порядком «відсічі ідеологічним противникам», показної «турботи партії і уряду про розвиток української культури» еміґрація впродовж повоєнних десятиліть слугувала таки надзвичайно ефективним — нині, через двадцять років після офіційного «закриття фронту», це можна стверджувати з усією очевидністю.