З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 42

І так — дев'ятнадцять років.

Господи, спаси й помилуй!..

Довічне ув'язнення без будь-яких перспектив на звільнення. Взірцеве життя «простої радянської людини», в якому єдине, що ти можеш змінити, — це оті «одинадцять станків»: на інші одинадцять, в іншому цеху й за іншим автобусним маршрутом, — і держава з усім своїм пропаґандистським апаратом, з міліцією, «армією й флотом» зараз інтенсивно працює якраз над тим, щоб одібрати в тебе й цю останню — хоч яку мікроскопічну — продухвинку свободи…

Звіданий тоді мною жах — до фізичної задухи — мав не саму тільки екзистенційну природу. Кажучи словами поетеси, «це вже було ні зайчиком, ні вовком» — читай: ні анекдотами про Брєжнєва, ні пошепки переказаними вістками про арешти людей, яких знали знайомі батьків: це було майбутнє, яке ця країна готувала  м е н і,  підліткові, незалежно від того, до якого вузу я вступлю і на як вдалу роботу потім улаштуюся, — в будь-якому випадку на мене чекатимуть все ті самі «одінадцать станков», хіба в дещо злагідненій версії. Колія, з якої не виборсаєшся. Фатум у бюрократичній формі: прописка (спробуй зміни!), трудова книжка (геть «літунів»!), характеристика з попереднього місця роботи, підшита до особової справи (Великий Брат стежить за тобою!), — все, як важкі свинцеві цвяхи, якими намертво пришпилюють до місця живого метелика: не тріпнешся. Твоє життя визначається не тобою. Та, властиво, воно вже визначене, від моменту твого народження — до найменших дрібниць, включно до того, щo тобі любити, які книжки читати (ті, що є в бібліотеці у відкритому доступі), які фільми дивитися (ті, що показують по телевізору) і яку носити одежу (ту, що є в магазинах). Ти ще не починала жити, а тебе вже «пришпилили», і виходу з цієї ситуації нема, окрім як «униз»: із великої тюрми — в меншу, із «хрущовки» — в камеру із заґратованими вікнами…

Мій тодішній стан, у висліді цього «моменту соціального прозріння», можна приблизно віддати хіба що куди пізнішими, через кільканадцять років по тому написаними рядками: «Кожну кару прийму як розраду — / Тільки, сили небесні, не це!..» (Я й досі вважаю, що нема нічого страшнішого за ось таке несамовладне, за накинутим тобі сценарієм відбуте життя — по-шевченківськи мовлячи, «нежитіє».)

На щастя, історія, яка нерідко є псевдонімом отих самих небесних сил, ощадила мені цього приділу. В рік, коли я стартувала з університетської лави в «дорослий» світ, почалася «перестройка», а невдовзі й уся «велика зона», країна з назвою на чотири букви, припинила своє існування.

Ф-фу…

ВІДСТУП ДРУГИЙ — ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ: ще студенткою, тихцем пописуючи прозу, на останньому курсі замахнулась я була на роман із сучасного життя — та небавом і покинула, назавжди поховавши в шухляду скирту розрізнених сцен та епізодів. Останній запис у товстому зошиті пояснює причину моєї, пишно висловлюючись, творчої поразки: мені забракло героя — того правдивого романного героя, сутнісною ознакою якого, за М. Бахтіним, є хронотопічність, тобто право на свободу вибору топосів власної судьби в історичному часі. Тимчасом єдиний «топос», в якому існували мої сучасники, вимірювався вирваним у держави квадратним метражем жилплощі, і всі знані мені «дольові сценарії» минали в багаторічній — а не раз і довічній! — війні за його розширення. Драм тут було донесхочу: фіктивні й нефіктивні шлюби, укладені задля здобуття київської прописки, і шлюби розірвані, яких, проте, в силу тої самої прописки, ніяк не можна було розокремити в просторі, так що колишні подружжя роками мусили товктися в тих самих чотирьох стінах, проклинаючи той день і час і те де; окрему підгрупу становили драми на ґрунті вимушеного співжиття в одному малогабаритному «топосі» двох, а то й трьох різнопоколіннєвих родин — і так до нескінченности… Цілий клопіт, одначе, полягав у тому, що жодна з цих драм, ба й трагедій (бо траплялися й самогубства, інфаркти тощо), у жоден спосіб не могла засвітити героїв ізсередини, як особистостей, із тієї простої причини, що ніхто тут нічого не вибирав — їхні життєві перипетії були не наслідком власного вольового акту, вільного вчинку, в якому виявляється характер, а тільки виснажливої й монотонної боротьби за виживання, в якій, як завжди й у всьому, були свої щасливчики й невдахи, а от героїв — героїв не було. За визначенням. Ну бо як же може з'явитися герой там, де нема свободи вибору? На якому такому «топосі» він, сердешний, себе покаже?..

Або, як записала я тоді в товстому зошиті (страшенно пишаючись своїм відкриттям!), — «як може існувати роман у країні, де є міліцейська прописка?»

І нижче вже й геть «дисидентське»: «Радянський роман — оксиморон, те саме, що „гарячий лід“».

Доти я, з усім приналежним юним запалом, щиро була вважала, що нестерпна, щелеповивертальна фальшивість соцреалістичного роману, всіх отих «Твоїх зір» та «Розгонів» із неіснуючими в природі українськими (sic!) дипломатами та нерозрізняльно-пустослівно-велемовними академіками-журналістами-партпрацівниками, пояснюється насамперед бездарністю авторів. Виявилося складніше. (Зрештою, сьогодні, після опублікування «Щоденників» О. Гончара, неважко впевнитися, що за Божим, сказати б, задумом його все ж було закроєно на несогіршого письменника, та й із «брухтовика» П. Загребельного, за іншої літературної кон'юнктури, міг би, напевно, вийти такий собі український Ян Флемінг…) Біда цього покоління, серед усього іншого, — тобто, полишаючи на боці всю навислу над ним ідеологічну цензуру, про яку вже так багато написано, і не менш убивчу для літератури цензуру мовну, про яку чомусь написано не так уже й багато, — полягала, не в останню чергу, ще й у тому, що для художнього освоєння йому було «нарізано», як колгоспникові присадибних шість соток, не просто тематично обтяту, а принципово «анти-романну» реальність — ту, в якій герой був наперед біографічно внерухомлений — і виграти чи програти міг хіба що в битві за прописку…

Прикметно, до речі, що найталановитіший наш прозаїк 1970-х — Григір Тютюнник — у єдиній своїй спробі сучасного епічного полотна, повісті «День мій суботній», вперся, як у глухий кут, акурат у цей «прописковий» конфлікт — і порятував свого героя  я к  г е р о я,  в бахтінському сенсі, тим, що накинув йому цілком на той час громадянськи самогубче, зате безсумнівно вільне й суверенне, характером і долею зумовлене рішення — вийти з гри. В перекладі на мову практичних дій — покинути все й виїхати з Києва: куди, залишається в повісті неясним — нібито кудись «на село» (?), на безвість. Натяжка, недомовка… «Договорив» Г. Тютюнник уже не на письмі — невдовзі по тому вчинивши самогубство вже не громадянське, а таки остаточне й безповоротне: акт, що за умов творчої несвободи завжди набуває у виконанні письменника також і естетичного значення. Крайній, розпачливий жест вільного вибору, підстановка себе — тілом — на місце незреалізованого героя. Самогубство як текст.

Як по-справжньому чесна — до кінця, без огинань і заникувань — відповідь на питання: як можливий радянський роман? А ось тільки так і можливий…

Єдино лиш історичний жанр і давав був підрадянській романістиці трохи шансу — там принаймні можна було пустити героя попастись «на волі» в умовних, спеціально з цією метою виставлених декораціях, не надто турбуючись їх історичною достеменністю (приміром, Маруся Чурай у Ліни Костенко демонструє ту приголомшливу необізнаність із найелементарнішими засадами християнського віровизнання, котрою за всю новочасну історію відзначалося хіба лиш покоління авторки, — але кого з тодішніх читачів роману обходила психологія якоїсь там людини XVII століття?! Читали ж, як палімпсест, крізь рядки: не «про Марусю» — «про нас»!). Поза таким «езопівським» жанром, іншого роману та доба по собі не зоставила, і новим поколінням доведеться в майбутньому реконструювати її Zeitgei?t не за красним письменством, а таки за документами: спогадами, листами, щоденниковими записами, — ну, й за архівами таємної поліції, звичайно: котрі на той час іще заціліють (якщо заціліють!).