З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 37

Найзворушливіше для мене в фільмі фон Трієра — це його початок: візії Джастін, оті, зняті в'язким рапідом, підкреслено декоративні, наче з білбордів, «ґотичні» кошмари, блискуча знахідка (Джастін — рекламний креатор, а пророцтва, як і сни, послуговуються «будівельним матеріалом», яким диспонує наша «денна» свідомість, тож і від професійних деформацій у них теж не втечеш, хоч як затуляйся од виробничої рутини Бройґелевими «Мисливцями»). Щойно перегодом, у ході фільму, з'ясовується, що такі картини переслідують героїню аж доти, доки їм знаходиться раціональне пояснення — Земля справді має загинути, отже, то були не галюцинації психопатки, як гадало оточення, а інтуїції митця, якому, слід розуміти, дано бачити більше й відчувати тонше, ніж решті смертних. (Десь ми таке вже чули…) Ну, й щоб уже ніхто не сумнівався, що режисер справді заміряється повернути митця на колись возведений для нього німецькими романтиками (й безнадійно скомпрометований XX століттям!) п'єдестал «світського спасителя» (адже Джастін — це, по суті, ніхто інший, як новітній Іван Богослов!), то й знайти, у щo погратися з дитиною перед кінцем світу, за сюжетом випадає не матері — ця буржуазна квочка увічу видимої смерти оскандалюється так само ганебно, як її «дезертир»-чоловік, — а таки тьоті Джастін, зовсім уже за Достоєвським: «краса» якщо й не «врятує світ», то принаймні амортизує нам останній удар, перетворивши його на coup de foudre. Вибух, чорний екран, приголомшена пауза, оплески.

Це прекрасно й простодушно, як аромат антикварної крамнички — чи, коли завгодно, як здорова селянська свіжість Кірстен Данст (декадентськи-субтильна врода Шарлотти Гінзбурґ неминуче знизила б цю роль до напівпародійного ретро в дусі Belle Epoque — а от схожа на пейзанку з радянського/нацистського плаката білява валькірія з насилу впханим у декольте життєствердним бюстом самим своїм виглядом заперечує версію про душевну хворобу й свідчить, що режисер із нами не жартує, а, чого доброго, навіть натякає, що і його, режисерові, депресії — то також передчуття: може, навіть планети Нібіру…). «Ідеологічно» я можу скільки завгодно невдоволитися таким рішенням, але на емоційному рівні нічого з собою не вдію: воно мене розчулює — нагадує мені мої дитинство й юність. (У моєму першому «дорослому» оповіданні, написаному в двадцять років, героїня також була художниця, заробляла арт-дизайном і страждала від нервового заламання, а на репліку свого бойфренда: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру», — вигукувала з рішучістю, на яку може дозволити собі тільки молодість: «Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру!» — і цей рядок подобається мені й досі.) І взагалі, мені легко ідентифікуватися з Джастін, бо я «нею була»: у 1984—1985 роках — власне, аж до самої весни 1986-го — мене теж переслідували, в снах і наяву, як кадри з невідомого фільму, образи-алюзії до якоїсь незрозумілої, ледь не вселенської катастрофи, особливо настирно — візія пустого міста: цілого й неушкодженого, але такого, з якого невідь-куди й невідь-чому зникли люди… Кілька віршів, породжених цією візією, я опублікувала вже після 1986-го як буцімто «чорнобильський цикл», наліпивши на них заднім числом підхожі заголовки (як-от «Прип'ять. Натюрморт»), — і більше до цієї теми не верталася. Так і вийшло, що все, що я спромоглася написати про Чорнобиль, було написано до Чорнобиля, — а на те, що настало потім, уже «не було слів».

Якщо відкинути емоції, в сухому залишку я вдячна фон Трієрові (і віддала б йому, аби моя воля, всі можливі нагороди!) за найпереконливішу екранізацію істинно трагічного відкриття, пережитого нами в травні 1986-го: що наша цивілізація до ідіотизму неспроможна не то реаґувати на смертельну загрозу, а навіть її  в п і з н а т и, коли вона «вже тут», — і що найадекватніший (найменш спрофанований) інструмент пізнання, який нам залишився, — інтуїція, — є в цій цивілізації безнадійно змарґіналізованим і ні на що не придатним. Потверджую: саме так і було. З одним суттєвим уточненням: передчуття, подібні до моїх, як виявилося згодом, мала в ту саму пору ціла купа людей, геть далеких од мистецтва (а фахівці, втаємничені в реальний стан справ на ЧАЕС, і без всякої «містики», прямим текстом били на сполох, одна така стаття навіть прорвалась була в пресу за місяць до аварії[83]!), так що пишатися тут особливо нічим — як казали древні, «дух літає, де хоче». Не буває «грому з ясного неба», кожну катастрофу, тим більше такого масштабу, неодмінно супроводжує якийсь попередній «інформаційний гул», просто в сучасного суспільства на такі речі «відімкнено слух» (утім, якщо згадати долю Кассандри, то, схоже, і в тих суспільствах, де прогнозування було інституціоналізовано значно краще, зі слухом теж траплялися проблеми…), — а проте на індивідуальному рівні відповідними «рецепторами» всі ми оснащені незгірше од коней Клер (ба й ліпше: тварини у фон Трієра тупуваті!), — рівно тією мірою, якою залишаємося не тільки дітьми цивілізації, а й дітьми природи. Одинока в цьому сенсі різниця між «митцями» й «немитцями» — та, що перші професійно приділяють своїм відчуттям більшу увагу, ніж решта «двоногих без пір'я», і спроможні їх до тієї решти донести — написавши, наприклад, вірш або знявши кліп. Але це не привід уважати всіх, хто такої змоги позбавлений (приречений на невимовний досвід!), нечуственними дровиняками — й пісяти їм у їхні лунки для ґольфу: мовляв, я говорив був до вас, але ви не чули (Ісая 65, 12), — так пропадайте тепер ік лихій годині, раз ви такі.

Залишмо в спокої Ваґнера й німецьких романтиків — через XX століття віра в митця як «світського спасителя» перейшла й дісталася наших днів уже не з німецьким, а з російським паспортом. Я ще застала її наживо, можна навіть сказати, була в ній вихована (вся історія радянської імперії — то, не в останню чергу, історія російської літератури та її змагань із комуністичною ідеологією за місце «світської церкви»!), — а рештки цієї віри й досі живі на пострадянському просторі: так відплив залишає по собі калюжі, в яких продовжують заклопотано роїтися рибки, не підозрюючи, що море вже пішло. У фон Трієра ця віра мусить бути від Тарковського (від своїх учителів ми переймаємо, як і від батьків, не тільки те, що нам подобається, а й те, чого не помічаємо, одним «генетичним пакетом»), — той теж у ній виріс, але зумів вирости і «з неї», залишивши її позаду ще з «Андрєєм Рубльовим». (До речі, ідея «зняти фільм за Апокаліпсисом Івана Богослова» первісно теж належала Тарковському — а це, завважу, зовсім не те саме, що зробити «Івана Богослова» арт-директором рекламної аґенції!) Десь на етапі між «Солярісом» і «Сталкером» Тарковський написав був у щоденнику, що його вже цікавлять виключно «чудеса» — читай: випадки прямого втручання «вищого розуму» в сценарій земної драми, а це вже той масштаб духовних запитів, якого самим лиш «культом великої російської літератури» не задовольнити. «Сталкер», дарма що один із «найлітературніших» фільмів в історії кіно (нині на екрані вже ніхто не провадить таких вишукано багатослівних, неквапних і нескінченних, як звук всюдисущої води за кадром — хлюп, хлюп, хлюп, кап, кап, кап, — філософських бесід — наче в діалогах Платона або в романах Достоєвського…), став, по суті, остаточним розривом режисера з базовою системою цінностей радянського інтеліґента, зокрема з вірою в те, ніби можна «врятувати світ» (у популярнішій, локальній версії — реформувати імперію на «соціалізм із людським обличчям») засобом тих духовних ресурсів, на які Захід (і Росія вслід за ним) в останні двісті років робив головну ставку: ні Вчений («розум»), ні Письменник («краса») до магічної Кімнати (попередниці «магічної печери» тьоті Джастін?) так і не вступають, і єдину надію на майбутнє режисер вбачає в «мутації» (доньці Сталкера) — цебто, в переродженні людства.

Тут нотабене. У Тарковського це, властиво, цитата — чи, точніше, перегук, підхоплення колись увірваної нитки. «Сталкер» вийшов на екрани в травні 1980 року, — а за 53 роки перед тим (знову ці 53!), у 1927-му, з'явився на світ геніальний, маркантний для всього українського «Розстріляного Відродження» (і цілого радянського театрального аванґарду 1920-х) трагедійний ґротеск, предтеча театру абсурду — драма Миколи Куліша «Народний Малахій»: як показалося з часом — найточніше і найдалекоглядніше пророцтво про майбутнє радянської цивілізації. Герой Куліша — не митець і не вчений, а «маленька людина», провінційний поштар, що два роки провів, замурувавшись у комірчині, як ченці-ісихасти, обчитався марксистської літератури і дійшов до «комуністичного одкровення»: для перемоги революції потрібна «негайна реформа людини»! (У Тарковського «реформована людина» володіє телекінезом, у Куліша, чи то пак його героя, вона здатна навіть літати![84]) Із цим «проектом» герой вирушає в столицю, до уряду, — і проходить по тих колах соціального пекла, котрі невдовзі стануть у тоталітарних режимах найбільш символічно-репрезентативними: Рада Народних Комісарів (бюрократичний апарат) — тюрма-божевільня з санітарами-наглядачами (без коментарів!) — і підпільний бордель, де й зосереджено істинні цінності «нового» суспільства: гроші й насолоду (те, що сповна вийшло на яв уже аж після розвалу СРСР). Діагноз безпомильний, тим разючіший, що поставлено його було за кілька років до початку масового розгортання «реформ людини» за Сталіним (котрого самого можна розглядати як моторошну пародію на Кулішевого Малахія, «анти-Малахія», — втім, як і Гітлера). Із початком сталінських «реформ» виставу було знято з репертуару, драматурга й режисера, вкупі з цілою їхньою ґенерацією, розстріляно, а п'єсу заборонено аж до кінця 1980-х (навіть у найліберальніші роки СРСР, коли «посмертно реабілітованого» Куліша ставили й на московській сцені, де його міг бачити Тарковський, про «Народного Малахія» згадувати було зась, — апокрифічна вистава жила в театральних і кінематографічних колах в усному переказі). Тим заворожливішою бачиться ця внутрішньо «заримована» хронологічна рамка — з «Народним Малахієм» на вході й «Сталкером» на виході: ніби в проміжку між цими двома великими художніми прозріннями історичний час був «звихнувся», описав кружну петлю — і, виснаживши всі свої резерви, повернувся, вже на іншому рівні, до «точки звиху»: так, «реформа людини»! — радикальна ціннісна переорієнтація («перестройка», хоч як іронічно це звучить після профанної політизації терміна[85]!) людської свідомости в масштабі всього виду, подібна до тієї, що індивідуально досягається сьогодні тільки моральним надзусиллям чи тими-таки релігійними практиками, — іншого способу зупинити запущений людством самогубчий маховик немає, «не всі ми заснемо, та всі перемінимось» (1 Кор. 15, 51), а якщо не перемінимось, то, як рак, зжеремо планету й себе з нею…