Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 26
Фікшин?..
Насправді я досить пізно збагнула, що все життя пишу про світ, у якому «холоне любов». Про її г л о б а л ь н е у б у в а н н я (паралель «глобальному потеплінню»: чим студеніше робиться всередині нас, тим вищає температура довкілля!) — убування, «як витікання із рани / життєдайної вільгости — в холод і пустку, в нікуди» («Пробудження»). Розділ любовної лірики в назагал іще цілком ювенільному «Дириґенті останньої свічки» мав назву — «Світ без любови». Пам'ятаю, як мудра (по-жіночому на той час далеко мудріша за мене!) редакторка цієї книжки сказала, що це дуже страшний заголовок, і порадила його змінити, але я чомусь уперлася, затялася — несвідомо, чистим інстинктом, суто фонетичним відчуттям безпомильно точного звуку… Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш — і щойно перегодом, із роками, розумієш, що написала. Всяка рефлексія — то всього лише post scriptum: мої вірші й проза завжди «знають» більше, ніж знаю я.
Десь наприкінці 1990-х Соломія Павличко, яка тоді впорядковувала для канадського видавця антологію українського оповідання, розповідала (все не можучи заспокоїтися!), як попросила одного нашого прозаїка написати для цієї антології «оповідання про любов» (любови там бракувало!), і як прозаїк, із тим поважним виразом, з яким завжди мовляться найбільші дурниці, повчально їй відповів:
— Але ж, щоб написати про любов, треба її пережити…
— Я подумала: Боже! — з непідробним жахом розказувала Соломія: — Який нещасний чоловік!.. Мати тридцять сім років і досі не пережити любови — то як же ж ти жив?!..
Для мене то також був шок, відкриття, наївне в своїй запізнілості: отже, й так люди живуть?.. Як поворот ключа в замку, після якого іншими очима починаєш дивитись і на «дисфункційних» матерів («Ти што, с ума сошол!» — несподівано люто шарпає відзіґорно вистроєна баришня свого дрібочучого поруч малюка, що на бігу спробував був — видно, виголодавшись за повноцінним спілкуванням, — нав'язати контакт із горобцем, і хвиля її ненависти накриває перехожих, і мене в їх числі, як вихлоп диму з вантажівки…) — матерів, котрі, виявляється, зовсім не «знервовані», чи «затуркані», чи ще якоюсь там павутиною виправдальних обставин оповиті, а просто н е л ю б л я т ь с в о ї х д і т е й, от і ввесь «біном Ньютона»! — і на численні подружні пари, чиє співжиття теж скріплено аж ніяк не любов'ю (ах, як її знати на лицях, коли вона є, — не сховаєш, не втаїш!), а виключно інерцією, цементуючим натиском соціуму («так треба»!) й страхом перемін, — не співжиття, а співіснування в просторі доброхіть спорудженої на двох тюремної камери, «вічне поруч-спання з тими самими сірими снами» («У вагоні метро»), — ах ти, Боже мій, так і про це ж, виходить, я вже писала… То це, значить, ніяка не метафора, не якийсь там художній прийом, — значить, усі ці люди, над чиєю поведінкою я, бувало, роками ламала голову, як об мур б'ючись, негодна збагнути ні вчинків, ні мотивів, справді т а к і ж и в у т ь, у найсуворішому нон-фікшин режимі — нікого й нічого не люблячи?..
І як же їх багато, коли роззирнутися довкруги ось такими «протертими» очима, — мамцю ріднесенька…
Погаслих, як викручені лампочки: позбавлених «в собі» того джерела постійного струму, котре зовсім не «п e p e-живають», у режимі «під'єднавсь-від'єднавсь» (якщо «пережив» і «минулася», то не любов була!), — ні, з ним ж и в у т ь, повсякчас, «у сні й наяву», як правильно написав поет — а його підняли на глузи… (Ось такі «погашені» й підняли!) А коли не живуть, тоді кепсько: тоді доводиться постійно «роздряпувати» світ довкола себе, щоб отримати від нього хоч якусь реакцію на доказ свого існування — «тільки б вкутати плечі, сказавши собі, що — жила» («З лікарняного щоденника»), здобути коротку ілюзію й своєї до життя причетности… А що надовго такої ілюзії не стати, то «погашений» мусить по якімсь часі знову заходжуватися длубати дійсність — як зек мерзлу землю тупим кайлом.
Це має бути збіса втомно. І від того старіють. Від того зношуються — після сорока суто біологічної енергії на таке хронічне безлюбовне борюкання зі світом дедалі відчутніше бракне, а брати тої енергії «погашеним» нема звідки. І тоді вони тужать за втраченою молодістю, колються ботоксом, щоб натягти її гладеньку маску назад на обличчя, сахаються навсібіч, як схарапуджені коні, в пошуках «акумулятора» для своїх осілих батарейок, потріскують дедалі тьмянішими й чаднішими розрядами бенгальських вогників і провадять багатослівні дискусії про «кризу середнього віку». Тоді як насправді все значно простіше і, мала-таки рацію редакторка «Дириґента», страшніше: ці люди від роду, сказати б, «онтологічно» позбавлені дару любити — як можна бути позбавленим таланту, розуму чи морального чуття.
Дивно, що ця проста істина відкрилась мені аж тоді, коли «вже був написаний „Вертер“», тобто «Польові дослідження з українського сексу» — книжка, за означенням Малґожати Шумовської, режисера однойменної вистави у Варшавському Театрі «Полонія», власне про те, як «nie umiemy kochac»[77], а за чеським критиком Іво Поспішілом — про «новий жах Ґреґора Замзи, який прокидається на рубежі тисячоліть і бачить себе скалічілим монстром», — книжка про світ, із якого щезає любов. «А без любови — і діти, і вірші, й картини — все робиться вагітне смертю», — констатує героїня роману, на чому її «дослідження» завершуються.
Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…
Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любови» вбачаю в тому, що від народження до перших зморщок, тобто все своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємности», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він мене — ні? По-моєму, це все одно як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а — хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, — тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає їй, зрештою, відштовхнути закоханого в неї мужчину у «світ без любови», бо вона вже знає: «ніхто не заслуговує на такий жереб»…).
Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реаґую відрухово, по-звіриному: хлипаю легенями й б'ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів — що ж, хай виглядає («— Хай! — кажу я», — неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов — безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, — не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.
Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 року: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! — Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».
А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:
«…На мурах і автомобілях з'явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?..» («Альбом для Густава»).
77
Не вміємо любити (польськ.)
- Предыдущая
- 26/66
- Следующая