Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 39

Невідомо, як би все повернулося далі, та раптом троє людей зникло в тайзі. Причому в тому районі, де колись переховувався Спирка Рогожин. Соболю не треба було навіть спеціально визначати місце на карті. Він обвів неправильним колом місцевість, яку десять років тому вивчив, наче власну кишеню, і навіть тицьнув у середину вказівним пальцем.

Невже все починається знову?

Невже зовсім випадкові люди, двоє геодезистів та досвідчений мисливець, наштовхнулися в тайговій глушині на бандитів, якими командував Федір Рогожин, і він убив їх так само, як сільського дурня?

Так чи інакше, але треба посилати людей у тайгу на пошуки зниклих. Хоча це карного розшуку не зовсім стосується, криміналу нема, зняти своїх працівників для прочісування району Соболь не має права — знову фитиля в задницю отримає. До військових треба звертатися, але й вони не поспішатимуть. Лишалося хіба перевіряти особи зниклих на причетність їх до бодай якого криміналу.

І тут — наче вищі сили втрутилися, незважаючи на те, що гроза тюменських бандитів у них не вірив. До нього в кабінет, постукавши, зайшов той самий старший лейтенант, розвідник із Данилівки, який допомагав йому шукати Рогожина на місці, навіть намагався давати цінні поради. Прізвище його чіпко засіло в голові Соболя, але ще чіткіше запам’ятав він понтову запальничку, від якої Павло Гармаш прикурював. Розуміючи, що поводиться, як пацан, Соболь нічого не міг із собою зробити — дуже вже сподобалась йому тоді ця річ.

Він любив усякі такі іграшки — годинники, портсигари, запальнички, навіть мундштуки. Була в нього маленька приватна колекція. Хлопці час від часу знаходили під час обшуків і, порушуючи закон, приносили начальнику. Звісно, спочатку Соболь цікавився, в кого вилучили мундштук зі слонової кістки чи срібний годинник-«цибулинку» з музикою. І коли дізнавався, що на «малині» чи в якогось злодюжки, без жодних докорів сумління лишав собі.

Начальник карного розшуку не втримався — пригостив старшого лейтенанта «Казбеком», аби зайвий раз побачити, як той франтуватим жестом виймає запальничку, клацає нею, підносить вогник до папіроси, знову ховає запальничку в нагрудну кишеню десятки разів праної гімнастерки. Нічого, в грози бандитів теж можуть бути маленькі слабкості…

Тим часом Павло Гармаш приїхав спеціально з Данилівки не запальничкою хвалитися. До нього навідалися фронтові друзі, всі — колишні розвідники, в кожного — кілька особистих подяк від Верховного Головнокомандуючого І. В. Сталіна, ордени та медалі. Люди заслужені, порох нюхали. Тому не дивно, що коли дізналися про зникнення геодезистів і мисливця з Прониного хутора, а заодно — про дивне вбивство в тихій донедавна Данилівці, вирішили самі організуватися в загін і вирушити на пошуки зниклих. Коли пощастить, вони й бандитів планують зловити та знешкодити. Адже Гармаш так само, як і Соболь, переконаний — Федір Рогожин орудує, шляхом батька пішов.

Звісно, дозволяти тепер уже цивільним людям збиратися в озброєну групу і вирушати в тайгу Соболь не міг. І Соболю, своєю чергою, ніхто б не дозволив відряджати пошуковців. З іншого боку, всі п’ятеро бувалі в бувальцях, цілком дадуть собі раду в будь-якій критичній ситуації. А головне — ініціатива колишніх розвідників у становищі, яке склалося, дуже доречна. Раз так, можна не доповідати начальству, так само не давати жодних письмових розпоряджень. Нехай хлопці йдуть — під особисту відповідальність Гармаша й заодно партійних та радянських керівних органів села Данилівки.

Ось чого Соболь не міг і не мав права допустити, так це озброєння групи. Гармаш просив посприяти, аби їм видали хоча б звичайні карабіни Симонова. Або револьвери, можна нагани, хоча краще — ТТ. Все ж таки бойова зброя, хоча в тайзі «тетешником» проти бандитів не дуже навоюєш. Тут Соболь прийняв рішення сам: ще чого бракувало — видати хохлам вогнепальну зброю! Вони й без того в своїй Данилівці становлять дуже приховану тиху загрозу. Для кого і для чого, Соболь поки не визначив остаточно, але якби визначив, негайно, незважаючи навіть на певну симпатію до працьовитих українців, склав би доповідну в МДБ. Нехай там із ними розбираються.

Звісно, всього цього начальник карного розшуку Гармашеві не сказав. Обмежився коротким: «Не маю права. І краще не шукати стволи деінде, гірше буде». Схоже, Павло не здивувався. Так само не виказав подиву, коли Соболь попередив: він особисто в разі чого ні за що не відповідає. А коли розвідники щось встановлять і когось знайдуть, це буде вважатися заслугою обласного розшуку. «Нехай, — махнув рукою Павло. — Мисливські рушниці по селу зберемо, набоїв — скільки знайдемо. Не з голими руками підемо». На тому розмову закінчили.

І вже на порозі кабінету Гармаш раптом зупинився, розвернувся, видобув із кишені запальничку, покрутив у пальцях: «Бачив я, товаришу підполковник, як ви дивилися на неї. Раз така справа, раз ви вже нас розумієте — тримайте. Сувенір».

Він кинув, Соболь спритно зловив. Отямитися не встиг, як за Павлом уже зачинялися двері. Ще хвилин десять Соболь милувався несподіваним подарунком. Тоді заховав у кишеню штанів, зовсім не думаючи про те, що старший лейтенант фактично дав йому, начальнику карного розшуку, дрібного, але — хабара. За те, що він, Клим Соболь, ніби благословив колишніх розвідників зібратися в стійку озброєну групу й розпочати не передбачені законом дії по виявленню та знешкодженню…

Ну його все к херам! Гірше від цього не буде.

Два дні минуло відтоді — і знову Соболю сюрприз. Рано в суботу викликали його на службу. Черговий нічого толком не пояснив. Нібито якийсь чоловік добровільно прийшов зізнатися в убивстві. «Невже без начальника розшуку не можна розібратися, туди вашу мать! — Так, не можна. Чоловік каже — Федора Рогожина вбив…» Соболь навіть умитися забув — так із дому й вискочив.

Особа того, хто прийшов робити явку з повинною, була йому знайома. Прохор Доброхотов, злодій-рецидивіст, уже кілька років — один із підручних такого собі Савки Дьогтя. Цей самий Дьоготь тримався на короткій нозі зі Спиридоном Рогожиним, приймав у нього награбоване, давав наводки на заможних людей у Тюмені та околицях. Крові на ньому не було, після ліквідації банди Рогожина цей барига своє відсидів, два роки тому вийшов, і відтоді Дьогтя не видно. Соболь не тішив себе ілюзіями стосовно того, що Савка після другої ходки став чесною людиною. Поки що прямих доказів проти нього не було, але все це — справа часу.

Головне — його так само відпрацьовували, причому — в першу чергу. Як давній контакт Спиридона Рогожина. Тут Соболь вимагав особливо прискіпливої перевірки, та згодом мусив визнати: Дьоготь не янгол, але про Федора Рогожина навряд чи щось знає. Те ж саме, між іншим, він думав і про Прошу Доброхотова, відомого більше як Проня-Помийник. Він зазвичай підбирав рештки здобичі за солідними злодіями, задовольнявся малою часткою, мав досить приблизне уявлення про почуття власної гідності, але мри цьому лишався незамінним, коли треба було щось рознюхати, розвідати, перевірити чи переховати.

Як усі подібні типи, Проня-Помийник відзначався паскудним, злобним та мстивим характером. Побоюючись Савки Дьогтя й інших авторитетних людей, він виміщав лють на всіх, кого вважав слабшим за себе. Особливо часто діставалося від нього проституткам: Помийника не надто любили дівчата, тому він щоразу користувався послугами «марух», а під кінець нещадно бив їх. Платив при цьому все до копійки, тому повії вважали цього клієнта невід’ємним прикрим атрибутом, негативним боком їхньої професії. Точніше — їхнього способу життя.

Встаннє Прохор Доброхотов відсидів за спробу вбивства. У чайній штрикнув заточкою приятеля, котрий прилюдно насміявся з нього. Жертва вижила, заточку Помийник устиг викинути, судили його лише за хуліганство. Розкручувати Помийника по повній не було можливості — надто швидко все сталося, інших матеріалів просто не встигли зібрати. Але той, хто спробував убити раз, здатен зробити це вдруге. Начальник карного розшуку Клим Соболь знав це так добре, як ніхто інший.