Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 38

— Таким чином, Павле, наше бойове завдання на диво просте, — підсумував Коломієць. — Пройти сотню кілометрів тайгою, форсувати болота, перепливти річку, про характер якої ніхто нічого не знає, і ми біля золота?

— Майже, — кивнув Гармаш. — Далі знову тайга, де ми мусимо знайти спуск у якесь урочище. Ось там, на його дні, тече та сама ріка, на берегах якої можна ставати табором і починати мити золото і збирати самородки в пелену.

— Чисто тобі сибірський Клондайк.

— Щось таке, — погодився з Бражником Павло. — На все про все — три або, як я вже казав, чотири доби. Насправді тайгою йти менше, кілометрів п’ятдесят-сімдесят. Це коли блукати, тоді бери всі двісті. Болотом недовго, зате марудно. І знову ж таки — якщо знати, кудою саме йти. Переправа максимум півдня займе, ну, а далі — фінішна пряма. Ні, я ці нотатки, — він показав на зшиток, — мало не щодня перечитував. Далі, коли маршрут на карту переносив, так само рахував. Тому за свої слова відповідаю: від скарбу нас відділяє три-чотири доби пішого переходу.

— За умови, якщо нас хтось поведе, — зауважив Бражник. — Я тобі, ротний, довіряю. Але навряд чи ти цю тайгу вздовж і поперек випрасував. Я до чого: провідника треба.

— Треба, — погодився Гармаш. — Бачте, як у нас розмова пішла. Вас і вмовляти не треба, відразу погодилися на таку авантюру.

— До цього, ротний, ми ще повернемося, — слова Сотника прозвучали настільки серйозно, що всі інші майже синхронно подивилися на нього.

— Чого ж повертатися — давай просто зараз. Вали правду-матку. Є сумніви чи застереження?

— Усе є, — Костя кахикнув. — Почнемо від початку: гаразд, знайдемо ми те чортове золото. Куди його — по кишенях поникаємо? Державі здамо й отримаємо якийсь там відсоток, належний за законом?

— Нарешті хтось про це згадав, — Гармаш посміхнувся. — Відповідь проста, тільки… гм… Тільки пояснити толком я її, мужики, не зможу.

— Кажи, як є, — заохотив Бражник.

— Ну, значить, так, — Павло зітхнув, обвів однополчан поглядом, із якого раптово зникли азартні вогники запеклого шукача скарбів, натомість залишився досить дивний смуток. — Дивлюсь я на вас, хлопці, і у мене щось отут щемить, — правиця лягла зліва, де серце. — Коли на фронт збирався, потім — коли по Україні йшли, все щось муляло. Розумієте… мабуть, ні, але спробуйте: я… ну, ми всі тут, у Данилівці, ніби як удома — і заразом не вдома. Україна далеко, і мої батьки разом із іншими, хто тут живе, з неї втекли. Повернутися туди — знову до Сибіру зашлють, але вже по етапу. Тут, посеред тайги, нас не дістануть. Про нас знають — але кому до нас є діло? Живемо собі, як колоністи, я про таких читав, коли малим був. Учительку з Тюмені якось прислали, так у неї книжки різні, вона читати давала всім, хто хотів. Мені особливо Жуль Верн сподобався. Як там кілька чоловік тікали від ворогів з Америки на повітряній кулі, приземлилися на безлюдному острові й там собі маленьку Америку зробили. От, думаю, нам би так. Узяв би ти, Дмитре, свою німкеню, привіз би її сюди, і ніяке МДБ в тайзі б її не знайшло. Просто не захотіло б шукати. Хіба не так?

— Може, й так, — Кохан знизав плечима.

— І це всіх вас стосується. Тут безпечніше, ніж там, у справжній Україні. Потрошку, поволі та й переберуться українці подалі від більшовиків сюди, в тайгу. Тут так само більшовики є, ми всі — більшовики. Он сільське начальство з партквитками, я комсомольським активістом був. Але партійний чи комсомольський квиток можна мати, «Інтернаціонал» співати, Сталіна на стінку чіпляти, та комуністом при цьому не бути і тримати в кишені здоровенну дулю для них усіх. У нас тут практично всі так роблять. Інакше поки що не виживеш. Ось вам щось на зразок моєї політичної програми: ми мусимо себе і свою, коли вже хочете, маленьку державу забезпечити золотим запасом. А він, повторюю, за три або чотири доби ходу звідси. Якщо в середньому прикинути, це буде десь дев’яносто годин. Коли почнемо сміятися?

— Не треба вже аж так блазнювати, Пашо, — після паузи промовив Сотник. — Ти справді дуже серйозні речі говориш, і особисто я так само хочу знайти золото, аби зробити багатими хоча б тих українців, котрі почнуть тікати сюди від голоду та МДБ. Можливо це чи ні — мова зараз не про це. Спробуємо знайти те золото. Раз ми всі тут, значить — усе вирішено. Тільки ось які відразу виникають проблеми: невже ми отак просто, на очах у органів радянської влади, міліції та державної безпеки зберемося й підемо в тайгу по скарби?

— Він правий, Павле, — включився в розмову Кохан. — Ти ж збираєшся брати провідника, а це означає — залучати сторонню людину. Ось тобі як мінімум одне джерело, звідки потече інформація.

— Про це я вже думав. Але давайте ще раз визначимося: наказувати я вам не маю права. Тут не фронт, а я вже не комроти. Тому чи всі приймають мою, гм, програму? Чи, може, в кого сумніви?

Замість відповіді всі четверо підняли вгору правиці.

— Здорово. Тоді до теорії більше не повертаємося. Є багато практичних питань. Зокрема — кандидатура провідника, і взагалі легалізація нашої експедиції. За цей час у нас дещо сталося. Десять днів тому двоє геодезистів зникли. Пішли в тайгу — і з кінцями. Потім мисливець один із Прониного хутора, Сава Малахов, так само зник. Це вже через чотири дні після геодезистів. Пішов у тайгу на промисел — і нема. Він дядько досвідчений, заблукати просто так не міг. А коли б і заблукав, то вибрався б. Йому тайга, наче рідна хата.

— То й що? Нехай їх лягаві шукають, вони за це пайку отримують.

— Правильно, Грицю, хай шукають. Вони й шукають. Тут нашому дільничному, старшині, днями прийшла вказівка посилити пильність. Геодезистів і Малахова чіпляють на Федька Рогожина. Хоча його після того разу ніхто тут в очі не бачив. І головне, мужики: ці троє зникли саме в тих краях, куди ми з вами зібралися. Тому, — Гармаш переможно розправив плечі та випнув груди, — ми з вами зголосимося бути добровільним загоном, який вирушає в тайгу на пошуки особливо небезпечного злочинця Федора Рогожина. Якого, до речі, підозрюють у вбивстві нашого Пилипка-дурника. Саме для цього, товариші бійці, ми й будемо шукати провідника.

— Але ж очі та рота ми йому не закриємо, коли замість Рогожина, існування якого, до речі, так і не доведено, ми знайдемо золото в урочищі, — зазначив Сотник.

— Доведеться ризикнути. Зрештою, чому провідник повинен виявитися людиною, якій не можна довіряти?

Цей аргумент остаточно переконав навіть обережного Костю.

А без провідника на такому маршруті справді не обійтися. Таки доведеться ризикувати, маючи сторонню людину в групі однодумців.

Без обличчя

Місяць від часу вбивства Пилипка-дурника нічого не відбувалося, і раптом — на тобі: події одна за одною. Начальник карного розшуку Тюменської області підполковник Клим Соболь давно не переживав стільки подібних потрясінь одразу.

Увесь цей час карний розшук тупцював на місці. Залучили всі можливі сили, перетрусили, мало не крізь сито просіяли місцевий кримінальний елемент, по ходу розкрили десяток злочинів, серед яких — одне вбивство, і затримали двох особливо небезпечних, які від нового року розшукувались як утікачі. Але жодного підтвердження версії про появу на батьківщині сина Спиридона Рогожина. Цього ще не забули. Швидко таких людей не забувають. Та хоча про існування в бандита сина, нагуляного з Любкою Хорошиловою, злочинний світ начуваний, самого Федора мало хто бачив іще тоді, коли той хлопчиськом бігав. Тим більше ніхто не бачив його тут тепер.

У всякому разі, ніхто не признався.

Та справи це не міняло: вона як застопорилася від самого початку, так не просувалася вперед ані на крок. Соболь уже отримав кілька пістонів від високого й навіть дуже високого начальства: мовляв, нема чого робити, так він за привидами ганяється.

Офіційний запит поки що так само не дав результатів. Виявляється, прізвище Хорошилов досить часто зустрічається в Росії. Є серед них і Федори, навіть потрібного Соболю віку. Але слідів того самого Федора Хорошилова, позашлюбного сина Спиридона Рогожина, поки що знайти не вдавалося. Рано чи пізно він вирине, втішав себе підполковник. Просто коли істина встановлюється офіційним шляхом, це триває аж надто довго. Та пришвидшити процес начальник карного розшуку не в змозі.