Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 21

— Куди це вони? — Славко розвернувся до гурту всім корпусом.

— А до тебе не доходить? — похмуро посміхнувся Шульга. — Чотири придурки в цивільному з досить сумнівними мордами й документами катаються на тачці з позначками ДАЇ. Далеко вони так заїдуть? — тепер він розвернувся у бік своєї машини. — Галко, що там у вас вийшло? Як ти вирвалася?

— Почала верещати і дряпатися! — почулося у відповідь. — Це для мужиків страшніше, аніж кумів танковий удар. Правда, Слав?

— Мене ніхто не дряпав, але тобі, кума, вірю на слово! — реготнув Бурт. — Якби твій чоловік не виліз…

— Уже все, тема закрита, — Шульга махнув рукою. — Поїхали, чого тут відсвічувати…

— Стоп, мужики!

Докучаєв із Нікодімовим, про яких нібито й забули, тим часом підійшли ближче до гурту. Їхні руки далі стискали револьвери.

— Що таке? — поцікавився Бурт, хоча і він, і кожен з присутніх прекрасно розумів — зараз почнеться друга дія вистави, і нема жодної гарантії, що кінець її таки буде щасливим.

— Може, розрахуємося? — миролюбно запитав Докучаєв.

— Може… — обережно промовив Шульга. Славко вже стояв поруч із ним, Кошовий із Моругою теж вийшли з машини і стали так, щоб «Шкода» і жінка, котра сиділа в машині, опинилися в них за спинами.

— Баба поїде з нами. До Києва.

— Так надійніше. Точно ніхто не вкраде…

— Заодно покаже, куди їхати…

— Ага, де наш приз лежить…

— Канхветка наша…

Чоловіки перезирнулися. Починати розбори просто тут, посеред траси, не хотілося. Але знову віддавати Галину в заручниці після того, як її щойно звільнили, не хотілося.

— А якщо… якщо з вами поїде хтось із нас? — обережно поцікавився Шульга. — Я, наприклад…

— Не вийде, — похитав головою Докучаєв. — Не той калібр. Ми не так домовлялися.

— Правильно. Ми взагалі не домовлялися, що Галя кудись поїде з вами.

— Але ж лише вона може вирішити нашу проблему, правильно? Ти ж так казав?

Хряснули дверцята. Жінка вийшла з машини, плечем протаранила живу стінку з чоловічих спин, виступила наперед.

— У чому взагалі проблема? Про мене тут говорять, а я нічого не знаю. В чому справа? Знову зошит?

— Правильно, мадам, — блазнювато кивнув Нікодімов. — Ваш чоловік та його друзі говорять — ніхто, крім вас, не знає, де захована ваша родинна реліквія. Вона дуже цікавить нас і наш уряд…

— Я в курсі.

— От і добре. Чоловік обіцяв обміняти зошит на вашу свободу. Ми допомагаємо йому звільнити вас, ви з вдячністю віддаєте нам самі знаєте, що. Думаю, ми заробили суперприз.

— Грошима не візьмете?

— Смішно, смішно, — Докучаєв не сміявся. — У вас, господа, стільки грошей не буде. Слухайте, в чому річ? Знову торги? Кому це потрібно? Може, ми чогось не розуміємо?

Галина зітхнула.

— Раз така домовленість існує — значить, робити нема чого. Ігоре, — вона глянула на чоловіка, — нам не дадуть спокою, і я так собі думаю — краще вирішити проблему просто зараз. Надто далеко все зайшло, тобі не здається?

— Далі нема куди, — погодився Шульга.

— До речі, з ким Оксанка? Мусила відразу запитати…

— Не хвилюйся. Ми про все подбали, вона тепер у надійному місці. Поки все не скінчиться.

— Ну, давайте, ось якраз час і місце, коли треба вирішувати родинні проблеми! — Нікодімов починав помітно нервувати. — Що ви тут мені муму…

— Тоді давай зробимо так, аби все чимшвидше скінчилося! — промовила Галина. — Забирайте, за чим прийшли, і дайте нам спокій. А ми оголошення в газету дамо й по телевізору в новинах скажемо: зошит, у якому описано, як знайти в Сибіру золото, добровільно передано уряду Російської Федерації. Хочу спокою, і то все! Ніхто не заперечує?

Відповісти їй ніхто не встиг — зовсім поруч скреготнули гальма, зупинився зелений «Форд», а з нього синхронно вийшли Джейсон Борн та Майк Хаммер.

На ходу вони виймали зброю.

Невеличке скупчення машин на узбіччі траси й гурт чоловіків, що зібрався довкола, і далі не привертали нічиєї уваги.

10

Пістолети американців і револьвери росіян дивилися тепер одні на одних. Шульга, Галина та їхні друзі раптом відчули себе тут зайвими. Але такими зайвими, які найперше потрапляють під кулі, коли починається стрілянина.

— Отак, значить, ви виконуєте свої зобов’язання, партнере, — Борн не зводив очей з озброєних супротивників, але його слова адресувалися, без сумніву, Шульзі.

— Що це за хрін з бугра? — своє питання Докучаєв так само адресував Ігореві.

— Американці. Наші американські партнери, — промовив той.

— Бачу, що не китайці. Якого чорта їм тут треба?

— Я сам усе поясню, — Борн зробив півкроку вперед, Нікодімов загрозливо поворушив своїм револьвером, американець зупинився. — Я поясню. Все досить просто. Ці люди пообіцяли віддати зошит, який вас цікавить, нам. У разі, якщо ми допоможемо їм звільнити викрадену в пана Шульги дружину. Ви, я бачу, так само виконували для нього подібну роботу.

— От же ж хохли, блін! — вигукнув Нікодімов. — Нічого самі не можуть, але ж хитрожопі!

— Здається, є така приказка. Щось про теля. В нього дві матері чи як там, я не можу дати точний переклад…

— Розумне теля двох маток смокче, — допоміг американському колезі Борну росіянин Докучаєв. — Це точно про хохлів. Як про кожного окремо, так і про всю їхню…

— Ти, мордо кацапська, ще хоч слово — і будеш у мене дуло свого пістоля смоктати! — не витримав Бурт. — Рота закрий, бо доведеш до гріха!

— Спокійно. Міжнаціональні проблеми потім будете вирішувати, — перервав суперечку Борн. — Не хочу тут вдаватися в деталі, але на машині нашого нового партнера ми завбачливо поставили маячок та «жучок». Тому не тільки могли без проблем вирахувати її, а й слухати розмови не лише пасажирів у салоні. Мікрофон дає можливість чути, про що ви говорите в радіусі ста метрів довкола автомобіля. Отже, ми зрозуміли — партнер спробував обдурити когось із нас. Пропоную опустити зброю. Стріляючи один в одного, ми не вирішимо всіх проблем.

— А нема чого вирішувати! — тепер Докучаєв зробив крок уперед. — Зошит, який нас усіх цікавить, знаходиться в сфері законних інтересів російської держави. Я не думаю, що Сполучені Штати мають на нього якесь право. Навіть формальне, як на батьківську чи там дідівську спадщину.

— Розумію, ми зараз пожинаємо плоди непорядності наших українських партнерів. Хоча я б віддав належне їхній винахідливості. Але в результаті вони зіштовхнули нас лобами, і третя світова війна нікому тут не потрібна.

— Ви думаєте, до цього дійде?

— Якщо ми це допустимо.

— Послухайте тепер мене, — Докучаєв повільно опустив озброєну руку. Дивлячись на нього, те ж саме зробив Нікодімов, за ними й Борн із Хаммером. — За великим рахунком і ви, і ми діємо тут незаконно. Ось у чому їхня перевага, — він кивнув на Шульгу. — Та вони, я певен, не почнуть кричати про те, що сталося сьогодні, на кожному кроці. Отже, все залишиться між нами. Але зошит ніхто ділити не збирається. Чи готові ми так само тихо, без провокування міжнародного скандалу, домовитися між собою? Без ненадійних, як ви кажете, партнерів?

— Не знаю, про що ми можемо домовлятися. Ми пішли на значні витрати, аби отримати його, і навряд чи…

— Ми так само затратили певні ресурси! — виступив наперед Нікодімов. — Тому давайте швидше думати, хто тут зайвий, бо я…

Чотири руки піднялися синхронно. Чотири стволи знову хижо витріщилися на кожного з чотирьох чоловіків.

— Господи, та будьте ви розумні! — закричала Галина і, вирвавши свою правицю з руки Шульги, вискочила на лінію вогню. Тепер два пістолетних і два револьверних дула дивилися просто на неї. Шульга зробив крок уперед, та жінка зупинила його окриком: — Не підходь! Стій, де стоїш! Я сама, стій!

Шульга несподівано для себе послухав дружину, зупинився.

— Ви подуріли? Постріляєте один одного, і за що? За каракулі мого діда? Забирайте — і дайте нам спокій! Я скажу, де воно лежить, вам це Ігор обіцяв? Скажу, а ви далі вирішуйте вже між собою, хто їх забере! У багажнику, в нашому багажнику я все заховала! Он там! — вказівний палець націлився на «Шкоду». — В правому кутку, під гумовим килимком! Конверт скотчем до дна приклеєний! Беріть, кому треба!