Фараон - Прус Болеслав - Страница 27

Їхні пахощі все дужче було чути серед свіжого духу землі й води.

Вже кілька разів царський човен з найяснішою царицею Нікотріс і намісником Гергором з’являвся поблизу Сариного маєтку. Щоразу Рамзес бачив свою матір, яка весело розмовляла з Гергором, і переконувався, що вони навмисне не дивилися в його бік, наче хотіли виявити свою зневагу.

— Почекайте! — прошепотів розгніваний царевич. — Я доведу вам, що і я зовсім не сумую…

І коли одного дня, незадовго до заходу сонця, від того берега відплив золочений царський човен з пурпуровим балдахіном, оздобленим на ріжках страусовими перами, Рамзес звелів спорядити човен на двох і сказав Сарі, що попливе з нею.

— Єгово! — вигукнула вона, складаючи руки. — Адже там твоя мати й намісник!

— А тут буде наступник трону. Візьми з собою арфу, Саро.

— Ще й арфу?.. — спитала вона тремтячи. — А що, як твоя вельможна мати схоче говорити з тобою? Я тоді кинусь у воду!..

— Не будь дитиною, Саро, — відповів, усміхаючись, царевич. — Його достойність намісник і моя мати дуже люблять співи. Ти можеш навіть прихилити їх до себе, коли заспіваєш гарну єврейську пісню. Хай там буде щось про кохання…

— Я не знаю такої, — відповіла Сара, в якій слова царевича раптом збудили надію. Може, й справді її спів сподобається могутнім володарям, а тоді…

На царській барці побачили, що наступник трону сідаєзСарою в простий човник і навіть сам веслує.

— Ти бачиш, достойний міністре? — шепнула цариця. — Він пливе назустріч нам із своєю єврейкою.

— Наступник трону так розумно повівся із своїми воїнами й селянами і виявив таке велике каяття, віддалившись від царського палацу, що ви, ваша величність, можете простити йому цю дрібну похибку, — відповів міністр.

— О, якби він не сидів у цій шкаралупі, я б наказала розбити її! — гнівно мовила цариця.

— Нащо? — спитав міністр. — Царевич не був би нащадком фараонів і верховних жерців, якби не намагався скинути пута, що їх, на жаль, накладає на нього закон або наші, може, й химерні звичаї. Але він довів, що, коли треба, вміє володіти собою. Він здатен навіть визнавати свої помилки, а це дуже рідкісна риса і неоціненна для наступника трону. А те, що він хоче подражнити нас своєю коханкою, тільки показує, як йому боляче, що він попав у неласку, хоча й мав найблагородніші наміри.

— Але ця єврейка!.. — прошепотіла цариця, мнучи опахалозпер.

— Тепер я спокійний щодо неї, — вів далі міністр. — Це вродливе, але дурненьке створіння, яке не збирається, та й не зуміло б впливати на царевича. Вона не бере подарунків і навіть не бачить нікого, замкнувшись у своїй не дуже-то дорогій клітці. Може, згодом вона й навчилася б користуватись із становища царевичевої коханки та витягла б із скарбниці наступника трону десяток-два талантів. Але поки до цього дійде, вона набридне Рамзесові…

— Хай промовляє твоїми устами всевидющий Амон.

— Я цього певен. Царевич через неї ніколи не втрачав розуму, як це буває з нашими вельможами, в яких спритні інтриганки можуть відібрати маєток, здоров’я, навіть довести їх до суду. Рамзес бавиться нею, як зрілий чоловік невільницею. До того ж Сара вагітна…

— Невже?.. — вигукнула цариця. — Звідки ти знаєш?..

— Те, чого не знає найясніший наступник трону і навіть сама Сара?.. — усміхнувся Гергор. — Ми повинні все знати. Зрештою цю таємницю не так важко було розкрити. Адже разом з Сарою живе її родичка Тафет, неймовірно балакуча жінка.

— Вже кликали до неї лікаря?

— Я ж сказав, сама Сара ще нічого не знає, а шановна Тафет, побоюючись, щоб Рамзес не охолов до її вихованки, радо викоренила б у зародку цю таємницю. Але ми не дозволимо. Адже це буде дитина царевича.

— А якщо син?.. Ти ж знаєш, що він міг би наробити нам клопоту… — сказала цариця.

— Все передбачено, — відповів жрець. — Коли буде дочка, ми дамо їй добрий посаг і виховаємо, як належить дівчині високого роду. А якщо син, він зостанеться євреєм…

— Ох, мій онук — єврей!..

— Не настроюй себе завчасно проти нього, царице. Наші посли доносять, що ізраїльський народ починає мріяти про свого царя. Поки дитина виросте, це прагнення дозріє, а тоді… ми дамо їм володаря справді хорошої крові!..

— Ти — мов орел, який обіймає поглядом відразу схід і захід, — мовила цариця, захоплено дивлячись на міністра. — Я відчуваю, що моя огида до цієї дівчини слабшає.

— Найменша краплина царської крові повинна сяяти над усіма народами, як зірка над землею, — промовив Гергор.

В цей час човник наступника трону пропливав за кілька десятків кроків від царського судна, і дружина фараона, заслонившись опахалом, глянула крізь пера на Сару.

— Справді, вона гарна! — шепнула вона.

— Ти вже вдруге кажеш це, достойна пані.

— А ти й про це знаєш? — усміхнулась цариця. Гергор опустив очі.

На човнику забриніла арфа, і Сара тремтячим, голосом почала співати:

— «Який великий господь, який великий господь бог твій, Ізраїлю!..»

— Чудовий голос! — шепнула цариця. Верховний жрець уважно слухав.

— «Дні його не мають початку, — співала Сара, — а дім його не має меж. Одвічні небеса під його поглядом змінюються, мов шати, що їх людина одягає на себе і скидає. Зорі спалахують і гаснуть, мов іскри з твердого дерева, а земля — як цеглина, що до неї на мить торкнувся ногою подорожній і попростував далі.

Який великий твій бог, Ізраїлю! Немає того, хто сказав би йому: «Зроби це!», немає лона, яке його породило. Він створив неосяжні безодні і витає над ними, коли хоче. Він з темряви видобуває світло, а з пороху земного творить істоти, що мають голос.

Грізні леви для нього — мов сарана, величезний слон — ніщо, а кит проти нього — як немовля.

Його трибарвний лук розтинає небо навпіл і спирається на краї землі. Де ворота, рівні йому височінню? Зачувши грім його колісниці, тремтять народи, і немає нічого під сонцем, що вціліло б під його блискотливими стрілами.

Його подих — північний вітер, який відживлює зів’ялі дерева, а його подув — хамсин, який спалює землю.

Коли він простягне руку свою над водою, — вода обертається на камінь. Він переливає моря на нове місце, мов жінка квас у діжку. Він роздирає землю, мов зотліле полотно, а голі вершини гір укриває срібним снігом.

Він у пшеничнім зерні ховає сто нових зернин, і він спаровує птахів, щоб вилуплювалися нові.

Він із сонної лялечки видобуває золотого метелика, а тілам людей в могилах наказує чекати воскресіння з мертвих…»

Веслярі, заслухавшись, підняли весла, і пурпуровий царський човен поволі поплив за течією. Раптом Гергор підвівся й гукнув:

— Повертайте до Мемфіса!

Весла вдарили по воді, човен повернувся на місці і з шумом посунув проти течії. За ним, поволі стихаючи, линув Сарин спів:

— «Він бачить биття серця мошки й таємні стежки, якими блукає самотня думка людини. Але нема нікого, хто заглянув би йому в серце й відгадав його наміри.

Перед блиском його шат найвищі духи затуляють свої обличчя. Перед його поглядом боги могутніх міст і народів никнуть і сохнуть, як зів’яле листя.

Він — сила, він — життя, він — мудрість. Він твій господь, твій бог, Ізраїлю!..»

— Чому ти, достойний Гергоре, наказав повернути назад? — запитала цариця Нікотріс.

— Ти знаєш, найясніша царице, що це за пісня? — відповів Гергор мовою, зрозумілою тільки жерцям. — Адже ця дурна дівчина співає посеред Нілу молитву, яку можна читати лише у найтаємнїших вівтарях наших храмів…

— То це блюзнірство?..

— Щастя, що в нашому човні є лише один жрець, — відповів міністр. — Я цього не чув, а коли б і чув — забуду. Боюсь, однак, щоб рука богів не покарала цю дівчину.

— Але звідки вона знає цю страшну молитву?.. Не міг же, її навчити Рамзес?..

— Ні, царевич не винен. Не забувай, найясніша царице, що євреї не один такий скарб винесли з Єгипту. Тому всі народи на землі вважають їх за святокрадців.

Цариця взяла верховного жерця за руку.

— Але з моїм сином, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, — не станеться нічого лихого?