Фараон - Прус Болеслав - Страница 26

Те, що Рамзес заступився за неї і хотів кинутись на нападників, злякало її ще дужче. Їй ставало млосно від самої думки, що вона опинилася в руках такого запального і всевладного чоловіка, який міг, коли схоче, проливати чужу кров, убивати…

На хвилину Сара впала в розпач; їй здавалося, що вона збожеволіє, коли почула грізні накази царевича, який кликав слуг до зброї… Але саме тоді стався незначний випадок, — одне слівце витверезило Сару і надало нового напрямку її почуттям.

Царевич, думаючи, що вона поранена, зірвав у неї з голови пов’язку і, побачивши синець, вигукнув: «Це лише синець?.. Як він змінює обличчя!..»

Почувши це, Сара забула про свій біль І страх. її охопила нова тривога: виходить вона змінилася так, що це аж здивувало царевича? Але тільки здивувало!..

Синець зник через кілька днів, проте в серці Сари залишилися і стали зростати не знані досі почуття. Вона почала ревнувати Рамзеса і боятися, щоб він її не покинув.

І ще одне мучило її: те, що вона почувала себе слугою і невільницею царевича. Вона й сама прагнула бути його найвірнішою служницею, найвідданіщою рабинею, невідступною, як тінь. Але водночас хотіла, щоб він хоч у хвилини пестощів не ставився до неї як пан і володар.

Адже вона належала йому, а він їй. Чому ж він не хоче показати, що любить її хоч трохи, а кожним словом і рухом дає відчути, що між ними лежить прірва?.. Яка?.. Хіба не вона тримала його в своїх обіймах? Хіба не він цілував її уста й перса?

Якось царевич приплив до неї із своїм псом. Він пробув лише кілька годин, але весь цей час пес лежав біля його ніг на Сариному місці, а коли вона хотіла там сісти, загарчав на неї… А царевич сміявся і так само перебирав пальцями шерсть нечистої тварини, Як її волосся. І пес дивився царевичеві в очі так само, як вона, — тільки сміливіше за неї.

Сара не могла заспокоїтись і зненавиділа розумну тварину, яка відбирала в неї частину пестощів царевича, хоч і не домагалась їх, і поводилася із своїм хазяїном так вільно, як ніколи не зважилася б поводитися вона, Сара. Навіть не змогла б бути такою байдужою або дивитися в інший бік, коли на її голові лежала рука володаря.

А недавно царевич знову згадав про танцівниць. Тоді Сара вибухнула. Як?! То він дозволив пестити себе цим голим безсоромним жінкам?.. І Єгова, дивлячись на це з високого неба, не побив громом тих розпусниць?..

Правда, Рамзес сказав, що вона дорожча йому від усіх. Але слова його не заспокоїли Сару; вона тільки вирішила не думати ні про що, крім свого кохання.

Що буде завтра — байдуже. І коли Сара співала біля ніг царевича пісню про муки й біль, що їх судилося терпіти людині від колиски до могили, вона виливала в цій пісні свою душу, свою останню надію — на бога.

Тепер Рамзес із нею, і цього їй досить: це найбільше щастя, яке може дати їй життя. Але саме тут почалися для Сари найважчі переживання.

Царевич жив з нею під одним дахом, гуляв з нею в саду, іноді брав з собою в човен і катав по Нілу. Але він ні на волосину не став їй ближчий, ніж тоді, коли жив на тому боці річки, в глибині царського парку.

Рамзес був з нею, та думав про щось інше, і Сара навіть не могла вгадати, про що. Він обнімав її чи перебирав її волосся, а дивився в бік Мемфіса, на величезні пілони царського палацу або — кудись у далечінь…

Часом він навіть не відповідав на її запитання або дивився на неї так, наче щойно прокинувся, немов дивуючись, що бачить її поруч з собою.

Розділ шістнадцятий

Такі були не дуже часті зрештою хвилини найбільшої близькості між Сарою та її царственим коханцем.

Давши накази Патроклові та головному управителю своїх маєтків, наступник трону значну частину дня проводив поза маєтком, найчастіше в човні. Плаваючи по Нілу, він або ловив неводом рибу, яка цілими табунами снувала в благословенній річці, або забирався на болота і, заховавшись поміж високими стеблами лотосів, стріляв з лука в диких птахів, які, ніби та комашня, кружляли над ним крикливими зграями. Але й тоді не залишали його честолюбні думки. З полювання царевич зробив щось подібне до ворожби. Не раз, побачивши на воді зграю жовтих гусей, він натягав лук і казав:

— Якщо влучу, буду колись таким, як Рамзес Великий… Чувся тихий посвист стріли, і прошитий нею птах, тріпочучи

крилами, кричав так пронизливо, що на всьому болоті зчинявся переполох. Хмари гусей, качок і лелек злітали вгору і, описавши велике коло над товаришем, що вмирав унизу, сідали на інше місце.

Коли все вщухало, царевич обережно плив човном далі, туди, де гойдалися очерети та чулися уривисті покрики птахів. Побачивши між зеленими заростями плесо чистої води і нову зграю, він знову натягав лук і шепотів:

— Якщо влучу, буду фараоном. Якщо не влучу…

Цього разу стріла падала в воду і, відскочивши кілька разів від її поверхні, зникала між лотосами. А царевич, розпалившись, випускав стріли одна за одною, вбиваючи або тільки полохаючи птахів. В маєтку пізнавали, де зараз царевич, по галасливих хмарах птаства, яке щохвилини злітало вгору і кружляло над його човном.

Коли Рамзес, стомлений, повертався надвечір у маєток, Сара вже чекала його біля порога з мідницею води, глеком легкого вина та з вінками троянд. Царевич усміхався їй, гладив по обличчю, але, дивлячись в її сповнені ніжності очі, думав: «Цікаво, чи могла б вона бити єгипетських селян так само, як її завжди злякані родичі?.. О, моя матінка має рацію, не довіряючи євреям, хоч Сара, може, й не така, як інші!..»

Якось, несподівано повернувшись додому, він побачив на. подвір’ї великий гурт голих дітей, які весело бавились. Всі вони були жовтошкірі. Угледівши його, дітлахи розбіглися з галасом, мов дикі гуси на болоті. Поки Рамзес устиг зійти на терасу, вони зникли, що й сліду не лишилось.

— Що це за малеча, — спитав він Сару, — що так тікає від

мене?

— Це діти твоїх слуг, — відповіла вона.

— Євреїв?

— Моїх братів…

— Боги! Який плодючий ваш народ! — засміявся царевич. — А це хто? — додав він, показуючи на чоловіка, який боязко виглядав з-за муру.

— Це Аод, син Барака, мій родич… Він хоче служити тобі, пане мій. Чи можу я його прийняти?

Царевич знизав плечима.

— Маєток твій, — відповів він, — можеш приймати всіх, кого хочеш. Але якщо ці люди будуть так множитись, вони незабаром заселять весь Мемфіс.

— Ти не любиш моїх братів? — шепнула Сара, з тривогою дивлячись на Рамзеса і припадаючи йому до ніг.

Царевич здивовано глянув на неї.

— Я про них навіть не думаю, — відповів він гордо.

Ці дрібні непорозуміння, які вогненними краплинами падали на Сарине серце, не змінили ставлення Рамзеса до неї. Він був привітний і пестив її, як завжди, хоч очі його дедалі частіше поглядали на той берег Нілу, зупиняючись на могутніх пілонах палацу.

Незабаром Рамзес помітив, що не тільки він сумує в своєму добровільному вигнанні. Одного дня від того берега відчалила пишно оздоблена царська барка, перепливла Ніл в напрямі до Мемфіса і почала кружляти так близько від Сариного маєтку, що Рамзес міг навіть розпізнати людей, які в ній сиділи. Він побачив під пурпуровим балдахіном свою матір в товаристві інших жінок двору, а навпроти неї, на низькій лаві, намісника Гергора. Здавалось, вони не дивились на садибу, але царевич знав, що вони його бачать.

«Ага, — подумав він, усміхнувшись. — Моя вельможна матінка і його достойність міністр намагаються виманити мене звідси, перш ніж повернеться його святість…»

Був місяць тобі — кінець жовтня і початок листопада. Вода в Нілі спала на півтора людського зросту, щодня оголюючи нові клапті чорної грузької землі. Там, де зійшла вода, відразу з’являлась вузька соха, яку тягнула пара волів. За сохою йшов голий орач, біля волів — погонич з коротким батогом, а за ними — сіяч, по кісточки вгрузаючи в мул: він ніс у фартусі пшеницю й щедро розсипав її повними жменями.

В Єгипті починалася найкраща пора року — зима. Було не більше як п’ятнадцять градусів тепла, земля хутко вкривалася смарагдовою зеленню, серед якої рясніли нарциси й фіалки.