Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 20

неволі, свого наймитського походження, неналежності самому собі. Ніколи, ні в чому.

Щем поймав його, будив потребу нового життя, нового у собі і в усьому

навколо, потребу волі. Невиразна надія, невисловлена, несвідоме бажання

чогось іншого, що мало би вернути йому себе німого. Він жахався, на мить

припускаючи, що перестав шукати цвіт папороті, вогонь життя, що захлинув

його панський двір і при-язнь пана Семена відірвала назавжди від коріння

свого, назавжди.

Заплющував очі, і враз виринало довкола блакитне сяйво, яким

освітлювала життя квітка щастя, манливе тепло і світло ожилих сподівань, сповнених прагнень, спокою в собі і віри в навколишній світ, довіри і

любові навзаєм, тільки навзаєм...

Цього не мав Данило і в своїх двадцять три, не мав. Усе мав, тільки

цього не мав, не знав цього і марив цим відчуттям, незнаним, неосягнутим, але бажаним, десь відчуваючи, що із усіх різних добрих ставлень до нього, зі ставлень різних людей — від матері і старого Свирида до вдови Горпини з

вологими очима і пана Семени — мало б народитися щось одне, цільне й

неподільне почуття когось до когось, те, що вмістило б у собі весь загал

суперечливих почуттів і змішаних пристрастей, і наповнило б і його собою

самим, і відкрило б світ і життя перед ним уповні і його — життю і світові

— уповні.

Але розплющував очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі і мітили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від того, що є і що було, що

могло б бути і чого чекає він, що буде завтра.

Данило розплющив очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі світили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від ходи коня, що ступав

повільною ходою просто в ніч. А сам він був припнутий якимось мотуззям

до сідла і ременем до того, хто сидів ззаду нього на коні, тримаючи повіддя, тоді як Данилові руки несило звили додолу.

Він відчував тепло тіла, що захищало його ззаду від холоду ночі і

итримувало на коні, відчув дихання товариша у себе на шиї і в грудях

справа біль, тупий і ниючий, ще й посмикувало там у такт чвалові коня.

— Куди ми їдемо? — спитав він у Айдара, ледве ворушачи губами.

— Ти вже прийшов до тями, слава Аллаху! — мовив той у нього за

спиною. — Ще кілька годин — і приїдемо. Ти мовчи зараз, нама-гайся

заснути. Ми їдемо в аул кипчаків, що не кочують, а постійно живуть на

місці. Вони, як і узбеки, обробляють землю, сіють і худо-бу гримають. Там

перебудемо, поки все заживе. Не бійся, там буде безпечно, степовики не

чинять зла пораненим, навіть ворогам.

«Еге ж, — спроквола подумав Данило, — зараз нас ворог би перейняв

тільки так. Але ж ми перемогли, емірські воїни втекли, маємо надію на

щось, тільки вибирати вже нема з чого, тепер все вирішує мій юний

товариш, це добре, що ми з ним так, і добре, що він є, і взагалі...» Остання

думка була заспокійлива, і Данило разом із нею знову поринув у забуття.

Айдар тільки зітхнув, намагаючись підтримати обома руками, що

тримали повіддя, обважніле тіло Данила, хоч пояс, яким Айдар прив'язав

Данила до себе, підтримував пораненого досить міцно, не даючи сповзти

йому з сідла і звільняючи в такий спосіб руки Айдарові.

В Айдара затекла нога, що й так дуже боліла після падіння з коня. Айдар

в розпалі бою не звернув на це уваги, тільки згодом відчув біль у нозі, коли

все скінчилось і він притяг Данила, перев'язав його, в знемозі опустившись

на землю. Ось тоді занила у нього нога, почувся біль, й чимдалі більше, і

вже знав Айдар, що вибита вона десь у стегні і що треба б йому відлежатись, бо, бувало, не раз ще дітваком падав з коня, всякого бувало. Але було зараз

не до вилежування, думки снували в його голові різні, він дивився на

Данила, що так і не приходив до тями, і думав, як усе по-дурному склалося: озирнись він на мить раніше, поцілив би того бороданя — і не мав би

клопоту Данило, і все було б зовсім інакше.

Так завжди, як загадаєш щось важливе, та ще воно ніби виходить і вже

починаєш радіти перемозі чи звершенню, ледь дозволиш собі порадіти на

мент раніше — доля відразу ж мстить за поспіх. Бо ще не закінчився бій, ще

наздоганяли вони ворогів, а вже обоє вирішили, що знову перемогли все на

світі.

Так, обоє вирішили однаково, це розумів зараз Айдар, і дивно було йому, що вже розуміли вони під час бою один одного без слів, і чимдалі очевидно

ставало, бо багато говорити й нема потреби, все просто, бо вони подеколи

справді однаково мислять...

Айдар почував, що кінь вже втомився, він, щоправда, нагодував його

перед дорогою, напоїв якомога більше, і це мало додати йому сил, бо ще ж і

перепочили після тих перегонів, і все ж кінь віз двох вершників та ще

зброю, воду і їжу, всього небагато, а таки вантаж, і кінь помітно втомився.

Айдар не наважувався погнати його сильніше, бо й так аби дійшов, а, за

його підрахунками, до аулу, куди він вирішив зараз спрямувати їхній шлях, кілька отаких годин дороги.

Він зітхнув, подумавши, як це буде дивно, коли він почне шукати своїх

далеких родичів саме у цьому віддаленому від кочовиків аулі. До цих казахів

ставилися степовики доволі зверхньо, бо життя в них було інше і звичаї

дещо інші, чи то вони від узбеків перейняли цей стиль життя, бо обробляли

землю і садили на ній усяку всячину, як узбеки, і з того жили так само, як і з

худоби, яку тримали тут же, довкола місцевість вважалась ніби їхньою, хоч

і тут, як і скрізь у степу, бродили всі, хто хоче.

Так і біля них. Отож усі-всі походи, всі знегоди падали й на цей аул, але

вже, видно, повелося так віддавна, бо й жили покоління їхні отаким життям, на тому ж місці.

Айдар згадав, що, здається, з цього аулу узяли колись дівчину в рід

жагабайли дружиною старшому синові сестри його батька, що була

замужем за багатиром Махамбетом... Одне слово, якесь та родичання

знайдеться.

Бо так вже ведеться у степу. Коли хтось зустріне когось серед степу, то

не спитає, хто ти. А спитає, куди і звідки. Коли приходить гість в аул, хто б

не був він, зустрінуть його, нагодують, дадуть спочити, а тоді вже й сам він

розповість — хто він і з якою метою приїхав. А вже коли віднайдеться хоч

якесь спільне коріння у цьому аулі з новоприбулим, то вважають його за

родича і приймають як свого.

Родичі. Предки. Що стоїть у нього за цим словом, що стоїть у кожного з

нас, скільки поколінь найрізноманітніших людей складади нашу нинішню

подобу, зі скількох частинок складені ми й що ми тоді є? Чи ми існуємо

насправді, чи ми самі тільки частинки, роз-рослі, але частинки тих минулих

поколінь, що теж були свого роду частинками, і так нескінченно, а де ж

кінець тому? Де початок?

Нікого позаду не видно, нікого попереду, все темінь, морок. Тільки

окремі імена зблискують серед родової пам'яті, як факели серед ночі, а ти, однак, не знаєш, чи маєш ти, саме ти до них пряме підношення, але

сподіваєшся, в душі на це сподіваєшся і тому бережеш в пам'яті священні

імена знаменитих предків як найбільшу дорогоцінність. Так кожен береже, але й ти теж, ти теж маєш на це право, маєш на них право... І ніколи не

згадаєш напорожньо видатне ім'я, ніколи не вимовиш вголос просто так, тільки у найурочистіші хвилини, тільки у миті найбільшого піднесення, коли дух твій злітає високо і ти повинен піднести його ще вище, щоби і вони

встали поряд з тобою, сповнили тебе силою і завзяттям, звитягою і міццю.

Отак ти летів тоді, Айдаре, коли побачив Данила, що відбивався один від

вісьмох напасників, так летів ти, як вихор, як ураган, як стріла, що все одно

долетить до цілі вчасно, саме вчасно, ти кинув повіддя, раптом відчувши, що байдуже, ніщо тебе з сідла іараз не вирве, ніщо, поки ти живий, а ти