загинула, ще до того, як я став Сокирою, а тут вже я пустив тільки поголос, що мав колись родину саме тут, в селі, мандрував по заробітках, а коли ось

вернувся, вже нікого нема. Я казав, що мати твоя — мені племінниця, і верз

усяке таке казна-що, аби люди одчепилися. Так і пішло. Ти знайшовся в

моєму житті, і я повірив у тебе, а ось ти — панський улюбленець, приятель, ти ідеш з тими, проти кого йшов я...

Данило мовчав, не в змозі нічого відповісти, нічого відказати на

мовлене, ні пережити усього, про що довідався, закляк на місці і мовчав, тільки очей теж не одривав від Свиридових.

— Як би не було, Данилку, а я небавом відходжу у той світ, там

зі всіма здибаюсь, вже восьмий десяток минув мені, час на спокій.

Але все, що надбав, усе, що маю, лишаю тобі. У стайні праворуч

під кроквами маю схрон, там пакунок великий лежить. Піди зараз і

принеси мені сюди.

Данило прожогом метнувся з хати до стайні і, видряпавшись високо під

дах, знайшов у вказаному місці чималий, міцно прив'язаний до крокв

пакунок, ледве відв'язав. Щось було загорнуте у мішковину, важке, незграбне.

Повернувся Данило до Свирида у світлицю, подав пакунок.

— Ні, вже я того в руках не втримаю, розгорни сам...

Данило розгорнув пакунок і побачив оковану сріблом шаблю, два пістолі з набоями і порохом, шкіряний гаман, перев'язаний навхрест

мотузком, і кинджал чудової .тонкої роботи з ручкою у вигляді змії. Він

зачудовано, із якимось острахом і замішанням дивився на все, що було зараз

перед ним.

— Там у гамані золото, небагато, але це випадком лишилось ще відтоді, з-понад Пруту, ну і зброя моя, все, що надбав за роки життя свого, — все

тобі, Данилку! Не знаю, як твій шлях піде, тільки перед смертю моєю, в очі

мені дивлячись, пообіцяй лиш одне — ніколи шаблі цієї, як і руки своєї, не

підійми за багатого проти бідного, за сильного проти слабшого, за пана

проти простолюду. Тільки й усього, решту совість твоя, дух твій в тобі

виявить, а це — обіцяй мені!

— Обіцяю! — сказав Данило. — Присягаюся життям своїм і пам'яттю

батьків своїх, що завжди шукатиму квітку папороті, квітку правди і

справедливості, добра і любові! Я все пам'ятаю, дядьку Свириде, всю вашу

науку!

— Ось і помру я спокійно, хоч і боюся твоєї дружби з паном, і все ж...

Такі, як ти, слова не ламають, радше самі гинуть. Останнього

бося, аби не зарано. Пам'ятай мої слова та й живи, як живеться. Л зараз

обійми мене, поцілуй на прощання та йди собі! А це все піднеси та вклади

на місце, при лихій порі все може знадобитися, і швидше, ніж при добрій.

Данило обійняв старого, і стислося в нього серце, раптом зрозумів він, що не вистачатиме йому Свирида, ще й дуже, бо, навіть не розмовляючи з

ним, навіть не щодня спілкуючись, він жив, завжди знаючи, що є в кого

питати поради, є кому звіритися.

Свирид поцілував його в чоло і відправив геть. А на ранок старий помер.

Коли поховали Свирида, Данило раз по раз згадував його сло-ва, згадував отамана Сокиру і уявляв собі те життя, яке вів Свирид, і жахливе, і

манливе, і вертався думками до пана Голембовського знову. І тут не було

ради — пан був дуже добрий до нього.

Семен Голубовський мав би зватися він, бо був українець, але вже батько

його спольщився, і син вважав себе поляком, вчився у Варшаві і Парижі, де

й закохався у мистецтво фехтування. Одружився рано, дружина вродила

йому доньку, а відтоді часто хворіла, і молодий Голембовський вештався по

закордонах, робив видатки на усі боки, звикнувши, що батьки його

утримають. Аж часи змінилися, і якраз виповнилось молодому

Голембовському тридцять п'ять, коли він повернувся до батькового маєтку.

Відтоді життя пішло інакше. Він і сам попервах не надто зводив кінці з

кінцями після смерті батька, але несамохіть згодом полюбилося і йому

сільське життя, знайшов він собі втіхи у полюванні та рибальстві та ще ось у

юному конюхові Данилові, з якого зробив собі козачка і мисливчого.

Нащо був той Данило панові Семену, сказати важко було. Тільки, може, мріяв пан про такого сина, чи брата молодшого, чи товариша, щось на такий

кшталт, навіть прохоплювалося у нього в хвилини доброго гумору, але

одразу ж скептично і водночас він вирікав:

— Але що з тебе, коли ти — приємний, милий, але простий хлоп, і доля

твоя — хлопська, хоч вдача славна, але ж ніколи ти не годен дістатися, як

би не бажав, того життя, яке маю я...

Але ж і вдарило це тоді Данила, добряче вдарило! Він то й сам знав усе, він сам це чудово знав. Тільки нащо ж було виказувати це йому в очі, нащо

ж було так ось впрост бити його цим походженням, цим навіки

приреченням? Коли ж пан сам послав його до дяка вчитися грамоті, а потім і

книжки йому підсовував, і вчив його сам, жартуючи з його помилок і

дивуючись не раз його кмітли-вості і чіпкій пам'яті.

І в фехтуванні згодом Данило почав робити такі успіхи, що пан Семен не

раз, було вже, коли не міг так просто перемогти Данила. Під якогось часу

Данило зрозумів, що так не варто чинити, і раз у раз піддавався панові, непомітно, але зумисно. Бо ж часом відчу-вав, що набагато сильніший

фізично і може й у мистецтві рапірно-му легко перемогти пана.

Пан Семен радів, коли Данило робив помилку, і любив вихва-лятися

своїм вмінням і гнучкістю.

Він був високий, худорлявий, з довгастим обличчям і квадрат ним

підборіддям, вузькими блакитними очима й рідкуватим рудуватим

волоссям. Насправді й фехтувальник з нього був неабиякий, і людина він

був за вдачею загалом непогана, але... Пан — це пай.

Він і плавати вивчив Данила. Ось тут Данило вже його ніколи не

перевершив. Це давалося панові Семенові, бо був легкий і спритний, а

Данило був уже трохи важкуватий, м'язистий і у воді не міг так легко

ковзати, як його господар.

Не раз задавав собі Данило питання, ну що йому, панові, від мене, нащо

йому я, і відповіді не знаходив, бо була вона надто складною як для його

сімнадцятилітнього розуму, а вже з роками то й питання це стало зайвим.

Данило відколись з'ясував собі, що пан Семен дістає задоволення, коли

ставить його, Данила, в якесь незручне становище, коли він має шарітися і

ніяковіти чи виказувати невміння й неспроможність. Водночас, коли Данило

досягав чогось у науці чи в якомусь сприті, пан радів, здавалось, не менш за

Данила, але негайно вишукував щось нове, чим би міг дошкулити своєму

козачкові.

Знічев'я колись почав пан розпитуватися про Данилові інтереси до

жіночої статі. Як не впирався Данило, та пан вів ці розмови так по-

товариському, так легко, та й сам стільки розповідав, що Данило майже не

таївся перед ним, бо й справді думки вже посідали його, а пан реготав раз

по, раз від якогось Данилового звіряння, а тоді розповідав йому якусь із

своїх пригод з жінками десь у Парижі, чи на якомусь курорті,' чи ще десь, і