Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 10

— Будеш вільним, старий, живи, де хочеш. Хочеш — йди додо- '

му, шукай своїх доріг, а хочеш — живи у мене в аулі. Відкриваю

тобі свій дім. Вірю тобі.

Кудабай лишився у кипчаків.

Він, власне, і виховував Айдара, і батько його, суворий і стриманий

батир, повірив рабові.

Ось від Кудабая й перейняв Айдар уміння володіти ножем та іншими

метальними знаряддями. Власне, це було те саме, що політ стріли, тільки

пущене рукою.

Кудабай засвоїв цю науку в Китаї. Він показував хлопчакові справжні дива, і

той переймав їх так швидко, що старий німів від подиву.

— Ти природжений металець, це твоє мистецтво, Айдаре. Ди-

вись-но ще!..

Виявлялось, усе, що трапляє людині в руки, може стати зброєю, якщо

цим предметом вміти володіти.

Кудабай показував йому, як срібна тарілка може знести голову

ховрахові. А отже, не лише ховрахові, а й людині, будь-кому. Лише точно

запусти її. Треба почувати повітря, відстань і лет. Простір між тобою і тим, у що ти метаєш своє знаряддя, не має бути порожнім. Почуваючи його, ти

безпомилково трафиш у ціль.

Айдар вірив, що доля зробить із нього славною воїна.

Коли вірити переказам, дух предка відтворюється знову через сім

поколінь, і саме в ньому якраз і відтворився дух когось із славних предків

їхніх, із кипчацьких батирів.

Він зиркнув на оросута і зітхнув, так-так, Бог послав йому в товариші

цього нездалого чоловіка, світлоокого, русявоволосого, зливними

кудлатими кучерями і кучерявою борідкою. Міцний, видно, та й з утечі

помітно було, що не найгірший з можливих, і все ж... Щось дратувало в

ньому Айдара: чи те, що був він аж ген з якихось незнаних йому країв, чи

те, що так прагнув врятувати його отой хирлявий Хамід; що і йому, Айдарові, пощастило, і не власній відвазі й силі завдячує він цією утечею, а

саме цьому чоловікові, його долі, його щастю...

Оросут, здавалося, спав, і Айдар, зіпнувшись на руки, виповз з-під

наметика.

— Ти куди? — Оросут, виявляється, теж не спав чи спав так чутливо, що

одразу ж прокинувся.

— Я зараз, — кинув Айдар. — Спи, я зараз...

Він відійшов трохи від намету і окинув оком навколишній степ. Тихо, сонячно. Спека. Відійшов ще далі, звільнився від зайвого, що заважало йому, але, попри спеку, чомусь не вабило його негайно назад, під захист від сонця, і

він ще стояв отак певен час, відвернувшись від того місця, де під наметом

лежав оросут, міряючи оком далину, ні про що не мислячи, тільки втома і

щем лежали в нього на серці.

Потім повернувся і пішов до оросута. Все ж під сонцем так знічев'я не

варто стояти. Хто зна, що буде далі.

Наблизився до намету і раптом завмер, вчуваючи звичним слухом

знайомий тривожний шелест і шипіння. Кинув оком до наметика і завмер, отетерівши. Зовсім близько від того місця, де спав оросут, майже просто над

ним звела голову степова гадюка гюрза і шипіла, викликаючи непорушне

тіло на рух. Змія не кусає, доки жертва її не рухається, вона реагує тільки на

рух. Ще мить, оросут повернеться, і все — йому кінець. Укус гюрзи —

смертельний, зараз вони ніякої протидії не знайдуть.

Айдар відчув, як у нього похололо всередині, і рука сама собою

схопилась за коротенький кинджал, що лишився у нього за поясом, бо був

закороткий, щоб прислужитися для намету. Рішення визріло в долі секунди.

— Не рухайся! — гукнув він оросутові з усіх сил. — Замри на

місці, не ворушись!

Від оросута не долітало жодного звука, він не рухався. Гюрза зреагувала

на звук і трохи відвернула голову, але Айдар був від неї на віддалі метрів

п'яти і нападати на нього їй було задалеко.

Він вихопив киджал і, зігнувшись, мов дикий комишевий кіт, прицілився.

Ще мить — і повітря перерізав свист кинджала, якого метнув Айдар. І

вже обезголовлене тіло зміюки корчилося поряд з наметом, а голова її разом

із кинджалом відлетіла геть.

Скільки разів за своє життя вже довелося Айдарові і ще не раз

доведеться згадувати добрим словом старого Кудабая. Ось і зараз. Він би

лишився сам, оросут помер би від укусу гюрзи, а в степу один — не воїн, аж

ніяк, а ще без коня і без лука із стрілами.

— Вставай, оросуте! Вже минуло! — Айдар вимовив ніби між

іншим, дуже стримано, але водночас із легким тріумфом. Те, що

він вчинив, доводило його самостійність, його власну, непересічну

силу, його життєспроможність.

Оросут підвівся, сів і тоді лише побачив тіло гадюки, що все ще

корчилося неподалік, безголове, але й зараз відворотне у своїй минулій

небезпечності.

— Ти врятував мені життя, хлопче! Спасибі!

Айдар знизав плечима і відвернувся. Нащо йому була вдячність цього

чоловіка?

— Ти допоміг мені втекти з в'язниці. Я ж тобі не дякував. Так має бути, якщо ти воїн. І чоловік.

— Авжеж! — погодився оросут. — Але... Ну, гаразд, молодий ти ще, тому так говориш. Та молодість проходить, і це мине. Це перехідне. А

життям я тобі завдячую, як собі хочеш.

Багато говорить, думав Айдар, як жінка, а все ж на мій окрик зреагував

як слід. Може, він і нічого, цей кяфир.

Западав вечір, треба було подумати про їжу, Айдар мовчки пішов степом, намагаючись ступати нечутно і вдивляючись в землю.

Нарешті угледів нірку ховраха-тушкана, згодом ще одну. Тоді заліг на

однаковій відстані поміж ними і став чекати. Доволі часу минуло, аж ось з

нірки висунулась голова степового гризуна. Чорненька, ага, це чорний

ховрах, кара-тушкан. Зараз, хай-но вилізе зовсім. Звірятко вибралося

назовні, повертіло головою в різні боки і тільки зібралося шмигнути степом

у пошуках їжі, як посвист Ай-дарового кинджала позначив йому кінець

життя.

За дві години Айдар уполював трьох таких звірят. Оросут на той час

викресав вогонь з кресала й запалив багаття, назбиравши міцніших колючок

і сухої ковили.

У них ще був сир і коржі, що їм дав Хамід.

— Того не рушимо,.— сказав Айдар. — Що буде далі — невідомо.

— Слухай, ти чого командуєш? — раптом визвірився на нього оросут. —

Кажи спокійно, а не так, як ваші хани... Ти що, ханський син?

— Ні, я не ханський син, — відповів Айдар, і кров ударила йому в

скроні, я син славного батира і воїна Багенбая із роду жага-байли з племені

кипчаків. І цей степ навколо, що називають Дешт-і-Кипчак, — це моя

батьківщина, кипчацька країна, і я тут знаю все добре, а ти — чужий

чоловік, от я і кажу, що знаю, напевне, краще за тебе. Все.

— Батир ти чи ні, а зараз ми в степу удвох, і треба миритись, а я все ж

доволі старший за тебе і щось можу знати напевно, чого тине знаєш.

— Щось можеш знати, але не в степу.

— Чортеня, та й годі, уперте, як сто чортів разом!

— А ти просто кяфир, гяур! Що ти можеш тут зрозуміти? Ти без мене

скоріше загинеш, ніж я без тебе!

— Я втік би і без тебе, ти, чортеня! А оскільки ти впав мені на голову, то

що було робити?! Ет! — Данило сплюнув і зітхнув. — Ну що сперечатися, хлопче, коли і так зрозуміло, що треба поки що бути разом!

— Не я починав цю бабську розмову, а ти! От і помовч!

«Ну й вдача у цього чортеняти, я таки з ним наковтаюсь лиха, — думав

Данило. — Дня не минуло ще, а вже сваримося. Хоч він мене врятував від

цієї гюрзи, ніде правди діти. Але ж хляве воно таке й худе! Що з нього за

допомога в серйозному бою! Однак сваритися не варт, хай собі меле, що

хоче! Ну, нехай командує, хай дитина пограється, трясця його мамі!»

— Треба воду шукати, — сказав Айдар. — Ти мовчиш, бо не

знаєш, що казати, а вже що робити — тим більше, а пити ж, мабуть, хочеш. Візьми оту свою шаблю, та ходімо за мною.

Вони пішли у видолинок під горбом, скрізь було сухо, і Данило мовчки