Позичене обличчя - Аддамс Петтер - Страница 10

Девітт лише кивнув, ніби знав про це, і сказав:

— Перш ніж знову повернутися сюди, я ще раз обійшов дім і перевірив віконниці. Ви замкнули їх зсередини, чого раніше ніколи не робили, а в кухні засувку на віконниці навіть прогоничем закріпили. Тож боїтеся, щоб убивця Енн не добрався й до вас. Сидите тут, біля моїх ніг, не тому, що вам приємно зі мною теревенити, а тому, що вам смертельно страшно самій у своїй кімнаті. Скажіть же мені правду, Лайн! Кого ви боїтеся? Хто справді забрав листа Енн?

— Не знаю. Він весь час лежав у моєму столі і раптом зник…

Девітт відчував, що Лайн щось замовчує, і жодного слова правди з неї в такий спосіб не витягнеш. Тоді він спробував інакше завоювати її довіру.

— Припустимо, хтось хоче забратися в будинок, але всі вікна і двері замкнено, — почав міркувати уголос. — Чи немає іншої можливості потрапити в дім?

— Не знаю. Вікна в льоху заґратовані.

— Ви перевіряли грати? — спитав Девітт швидко. — Може, десь їх перепиляно і знову вставлено?

— Я над цим теж думала, — призналася Лайн. І потім, майже у відчаї: — Як тільки стемніло, я не наважувалася вийти з своєї кімнати. Дякувати богові, близько сьомої прийшов Ерріс. Ми вдвох зачинили всі віконниці й обстукали молотком грати. Їх ніхто не чіпав.

Девітт устав і допоміг Лайн підвестися.

— Ходімо перевіримо все ще раз.

Вона мовчки пішла за ним. На сходах другого поверху із свічкою в руках стояв Ерріс. Він був дуже блідий.

— Мені було… я не знав, що це ваші голоси…

Тіні від свічки стрибали на стіні, — так тремтіла його рука. Девітт засвітив свого кишенькового ліхтарика і наказав іти за ними.

— Цієї ночі теж станеться вбивство? — спитав Ерріс боязко і водночас цинічно. — Я хочу нарешті виспатися, чорт забирай!

Він покірно приєднався до Девітта і Лайн, і вони разом спустились у льох. Девітт ретельно перевірив кожен замок, грати, посвітив у кожній шафі, заглянув під кожну дошку. Прогоничі на чотирьох заґратованих вікнах ніхто не торкав, засув і навісний замок на дверях, які раніше, вели прямо з коридора повз кухню в прибудований сарай, не відмикалися, напевно, вже не одне десятиліття. Засув заіржавів і зовсім не піддавався.

— Можна зайти до вас на хвильку? — благально спитала Лайн Девітта, коли вони вийшли.

— Я теж не можу заснути, — признався Ерріс і запропонував почитати свою сьогоднішню писанину.

Девітт кинув кілька полінець у вогонь каміна, налив Лайн склянку вина. З'явився Ерріс з рукописом і пляшкою коньяку під пахвою.

Він почав читати уривок з якогось твору, сумного, як пожовклий любовний лист, як спогад про нездійснене бажання.

— «І вчителька мріяла… Вона була не стара, не суха… І очі не згасли… Вона бачила свої очі, дивлячись у люстро, зіниці світилися чорними кристалами, і вона розчісувала своє волосся, що спадало на її білі плечі, на дівочі груди, і вона зітхала від щастя, бо була молода і її любили. І пішла до моря, де він її чекав. І вона відчувала, як кохає його, і як пахне він тютюном, і який він дужий. І вона сказала: «Це чудово — жити, Свен! Ми поставимо дім там, де впадає в море річка, ми матимемо багато дітей — п'ятеро-шестеро-семеро-восьмеро дітей, і ми будемо й далі тішитися нашою любов'ю». І вона бачила дітей, — чула їхній сміх, — потім прокинулась. Був похмурий ранок, юрба дітей сунула до школи повз її вікна, але то були не її діти. На спинці стільця вона уздріла шиньйон, а в кімнаті пахло не тютюном коханого, якого звали Свен, бо він ще тридцять років тому разом зі своїм рибальським човном потонув у морі. І коли вчителька подивилася в люстро, то побачила, що вона ще жива, але очі її ніби припали сірим пилом, і він загасив блиск мрій. Вона встала, вмила холодною водою обличчя, жилаву шию, зів'ялі груди, до яких так і не приклався ротик жодної дитини. Потім одяглася в чорне — тридцять років носила вона жалобу по своєму Свенові — і вийшла з дому. Вона вчила дітей, викладаючи ірландську і англійську мови, вчила, що святий Георг був ірландець і що на небі є господь — наймогутніший, наймудріший, найблагородніший…

Може, вона й сама в те вірила, наша стара міс Гайг, про яку ніхто в Кілдарі більше не згадує. На її забутій могилі росте трава…»

Лайн слухала з непорушним обличчям, але видно було, що ще уважніше прислухається вона до кроків і голосів надворі. Сидячи на бильці крісла, Лайн гладила Девіттове волосся.

А він не бачив полум'я в каміні, не сприймав слів Ерріса, не відчував дотиків Лайн. Перед ним в усіх деталях постала картина насильницької смерті Енн. Але вона виглядала надто фантастично і надто неймовірно.

Нарешті Ерріс, хитаючись, підвівся. Алкоголь розморив його, йому захотілося спати. Він пробурмотів щось невиразне, поплентався до дверей і зник.

Лайн дивилася йому вслід.

— Тепер, либонь, моя черга йти?

Вона силкувалася усміхнутись, але було видно, що тепер їй стало ще страшніше, що вона просто боїться іти до своєї кімнати через неосвітлені, покручені, захаращені меблями коридори і там у самоті перебути ніч.

— Все одно я спатиму там у кріслі то чи не краще залишитися тут? — спитала вона благально. — Те, що я наговорила вам, була нерозумна гра. Я думаю зовсім інакше. Мені хочеться жити так, як живе кожна нормальна жінка…

— Скажіть, будь ласка, Лайн, — схопив її за руку Девітт, — чому ви так боїтесь? Кого боїтесь? Довіртесь мені, дівчино!

Вона похитала головою.

— Я не можу вам цього сказати… Я не знаю… Я нічого не знаю… В домі міг бути хто завгодно… Кожен, хто знав Енн… Невже ви цього не розумієте?

— Коли так, лишається тільки одне, — сказав Девітт рішуче і твердо. — Ідіть до своєї кімнати, лягайте в ліжко, як щовечора. Перестаньте гратись у піжмурки й уявіть собі, що хтось стежить за вами, скажімо, крізь щілину віконниці. Але поводьтеся так, щоб у спостерігача склалося враження, ніби ви цілком спокійні, безтурботні. Двері… ні, краще зачиніть їх.

— Ви гадаєте, хтось спробує…

— Так. Але це не становитиме для вас ніякої небезпеки.

— А коли…

— Коли що?

— Я не знаю… Певно, ви маєте рацію… Але як може на мене хтось напасти, коли вікна й двері надійно зачинені… Все-таки приходьте, Патріку, я вам одчиню…

На порозі вона обняла його і міцно поцілувала. Коли Лайн пішла, Девітт прочинив двері.

Він сів перед каміном, узяв книжку. Але Протягом години прочитав ледве десять рядків.

В домі панувала моторошна тиша. Надворі теж не чути було навіть шуму прибою. Тільки раз здригнувся Девітт, коли з коридора долинув несподіваний звук. Виглянувши у двері, він побачив, як щось сіре шаснуло в куток і зникло — напевно, пацюк. Підійшов до вікна. У долині, де пусткою стояли халупи колишнього рибальського селища — в одній з них жив старий О'Гвінн, — Девітт угледів вогник, що проплив уздовж берега і погас.

За чверть друга Девітт саме збирався налити собі кави, як раптом з кімнати Ерріса почулася, точнісінько як два дні тому, органна музика Йоганна Себастьяна Баха…

Девітт хотів кинутися до Ерріса, але передумав і прокрався вниз, у коридор, де була кімната Лайн. Урочисті звуки органа наповнювали весь дім, ніби незримі. духи грали для Енн заупокійну месу.

Минуло з чверть години. Але Девітта мучив неспокій. Він підійшов до кімнати Лайн і натиснув клямку: двері були замкнені. Він почекав. Ніхто не виходив.

Тоді Девітт нахилився до замкової щілини і тихо покликав Лайн. Тхнуло газом. Він щосили смикнув клямку, постукав. Тиша.

Двері з товстих дощок не піддавалися його зусиллям, напохваті не було ніякого інструменту. Він гукнув угору до Ерріса, щоб той негайно спустився, але марно. Тоді він побіг до нього.

Цього разу Девітт не гаяв дорогоцінного часу. Він хлюпнув в обличчя п'яного кухоль холодної води, стягнув його з ліжка й поволік униз.

Сокира, яку Девітт знайшов у кухні, була досить гостра, але надто легка, і минуло ще добрих десять хвилин, поки він виламав двері.

Вскочивши до кімнати, Девітт ривком повідчиняв вікна, закрутив кран газового освітлення.