Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 36

— Дарма!

— Ти що надумав? — збентежилась мати.

— Одружитись, мамо.

— 3 небогою владики?! Збожеволів!

— Збожеволів, мамо, — покірно погодився хлопець. I знову замовк.

Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.

А те, що скоїлось потім…

13

Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду.

Ярина Подолянка, налякана двома покликами: «Кармело!» якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади.

На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, — бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні, навіть у скруті війни.

Ярина переходила від столу до столу, хоч там уже й порозставляла пані Роксолана свої трунки, та кожен поспішав саме із власних ручок цієї, як кажуть наші братиполяки, слічної дівчини — пригубити врочисту чарку частування.

— За перемогу! — зичив кожен.

«За господиню!» думав кожен.

I перемога, така жадана вже, здавалась кожному прекрасною, як юна господиня цього дому.

I господиня мила була в ту мить жаданою, як перемога…

Коротше кажучи, коли панна Ярина проходила по величезній кімнаті проз найдальше вікно, чиясь рука з-поза лутки зухвало схопила з її таці келех меду, — ой!

Келех був золотий.

Але ніхто з ним тої ж хвилини не втік.

Хтось його вихилив — там, за вікном, брязнув келехом об дерев'яну підлогу кімнати. I в ту ж хвилину щез так хутко, що ніхто й роздивитись не встиг на зухвальця.

А був то Михайлик.

Ярина скрикнула.

I не тільки тому скрикнула, що перелякалась, хоч перелякатись, правда, вона таки перелякалась.

Та й не без причин либонь.

Бо ж було чого боятись і лякатись: за коротке своє життя випила дівчина лиха повний ківш.

14

Мати н, рідна сестра єпіскопа Мелхиседека, бувши замужем за полковником Прилюком, рано овдовіла, бо полковника замучили пани в Варшаві, а наступного року ті ж таки ляхи підступно вбили й матір Подолянки, а дівчинку тоді ж таки завезли нишком аж до Рима і там сховали в кляшторі домініканців.

Довелось Ярині, зразу ж перехрещеній на Кармелу, чимало попожити і в католицьких монастирях у Болоньї і в Пармі, і в Парижі, і в Відні, і в Амстердамі, і причетні до її долі були за ті роки — не тільки польські сенатори, а й папські нунції, а й палатини угорські, і венеційські та габсбурзькі посли, бо виховання панни Подолянки було важливим ділом римської церкви, котра частенько викрадала дітей української шляхти, щоб виховати з них перевертнів, ворогів свого народу й православної віри.

Вихованці Ватікану, повернувшись на Вкраїну, виконували всякі доручення своїх господарів, припоруки часом гидкі й криваві, бо ж частенько саме з перевертнів виростали найлютіші вороги українського народу.

Тверді надії покладали святі вітці й на Подолянку, бо ж дівчина умом і вродою була прегарна, але все сталося зовсім не так, як вони сподівались, і тепер монахи десь там лютилися.

I, як те видно було, не забували про панну, не можучи простити ні втечі, ні зради престолу святого Петра, то й стежили за нею всюди і вже намагалися знов її викрасти, а чи навіть убити, та й гетьман Однокрил був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека.

Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона — не з полохливих.

Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила.

Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архирейських покоях знявся гучний переполох.

— Ловіть його! — тонісінько сурмив пан Хівря.

— Ви бачили? Ви бачили?

— Що він зробив?

— Але хто ж він?

— Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, — діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив,

хто був той зухвалець і що він зробив. — Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! — крикнув пан обозний, і все довкола закипіло.

15

— Хапайте шпигуна! — крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха.

I хвилі пішли по майдану.

— Знайти хлопця, — звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. — Знайдіть його! — повторив єпіскоп.

— За мить, владико, — сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архирея за спиною, а тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей.

— Отче Зосиме, хутчіш! — принаглив його Купа.

— Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, — одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню.

16

А Михайлик тимчасом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.

Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали, і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спадало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись, до владичого дому на розправу.

— Швидше, швидше! — благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. — Ой, хутчіше, синку!

— А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, — відповідав що» разу Михайлик і… йшов усе повільніше.

— Схотів на шибеницю! — покваплювала матінка.

— Хіба ж я в чім винен? — простодушно питав Михайлик.

— А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! її вже, кажуть, тричі викрадали.

— I я вкрав би! — і вперта складка залягла під губою.

— її вже, кажуть, і вбити намагалися.

— Ну, от бачите! _Що?

— А те, що треба мені бути при ній.

— Але ж ти чув, що там горлав той триклятий Пампушка: шпигун і шпигун!

— От вони й справді подумають, що я шпигун… коли втечу-таки.

I йти далі Михайликові було важче та важче, аж сам навіть збагнути не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі.

Не Подолянка ж!?

Він спинився, бо в голові все паленіло, мов у пеклі.

Потім сказав:

— Там лишився ж той… Пилип отой!

— Та й що?

— Треба й мені… — і засвітились його соколині очі.

А якусь мить постоявши, Михайлик раптом завернув назад, до Соборного майдану, бо ж був з тих добрих хлопців, несміливих і лагідних, що про них кажуть так: телят боїться, а воли краде, — бо дитяча, мовляв, натура.

Його, як добрий кінь, несло назад кохання, бо ж хлопець, іще того й не розумів, що всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя, — і хоч життя гірке те (від кохання) зараз починалося, йому здалося, буцім зразу ж ясен і прекрасен став білий світ…

Він квапився бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під собою землі не чув, аж наче так осліп, нещасний, від тої отрути кохання, що й рівчака перед собою не вздрів і так заорав туди носом, аж кров пішла, аж загули джмелі в голові, і все йому перед очима коливалось, бо здалось йому, що в той рівчак летів аж надто довго, і вже на дальшому шляху назад, до покоїв єпіскопа, те почуття польоту ні на мить не облишало його, бо ж у голові макітрилось, і вся земля наче тікала в небо.

Матінка, мало не ввалившися з ним у той рівчак, не випускала знов його руки і ледве встигала за ним, хоч це було й нелегко, 6о почуття польоту, яке в нім народилось — при першому погляді на панну Ярину, а не при падінні в рівчак, — це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.