Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 35

I мирославці вельми зраділи, коли сотник Хівря, котрого чорти в той день тільки й знали, що сіпали за язик, став сперечатися й тут.

— А чому ми мусимо посилати саме твого Омелька? — спитав він у Глека. — Треба ж сміливого!

— А мій Омелько хіба… — почав був Глек. Але всі загукали:

— Орел!

— Треба ж і дорогу знайти між лісами й степами! — невгавав пан Хівря.

— Цей знайде! — щоб не дати скривдити свого улюбленця, заперечили мирославці, хоч їм і не дуже хотілось, щоб тої дальньої дороги шукав саме він.

— Письменного ж та одукованого треба — з царем балакати.

— Цей слово скаже! — загукали з громади. А превелебний архирей мовчав.

Йому приємно було чути, як схвально балакає громада про його улюбленця, але ж не хотілося втрачати чудового соборного співака, не хотілось важити життям такого митця з хистом від самого бога, хоч єпіскоп і розумів, що посилати треба саме Омелька, бо справа оберталась прикро, аж-аж, і від посланця, котрий мав зараз іти до Москви, залежала, можливо, й дальша доля трудівниці-неньки, України, як називав пан архирей свою вітчизну…

I владика спитав у Глека:

— А ваш Омелько… де він зараз?

— На північній фортеці… в бою.

— Чи ж він захоче йти?

— Син захоче того, що звелить йому батько.

— А що батько звелить?

— Що ухвалить громада. А громада ухвалить: треба йти! Але громада мовчала.

Хотів був якесь слово мовити пан Купа-Стародупський, але, почувши щось, він хутко обернувся до дверей, бо до покою…

11

До покою, з лоскотливим сміхом, не вбігла, не впливла, а шугонула райською птицею вісімнадцятилітня пані Роксолана Купа, прибрана в найлуччі строї, — чи не в десятку разків доброго намиста, тобто щирих коралів, вся в перлах та діамантах, які безславно мерхли, спорячи з її прегарними очима, що вигравали сяйно, освітлюючи її зашаріле й без того, зовсім іще юне обличчя дівчинки, що передчасно стала молодичкою.

Пані Роксолана Купа опинилась тут не без наміру — покрасуватися перед поважними людьми, а зачіпкою було доброхітне її бажання — допомогти хазяйнувати молоденькій господині владичого дому, Ярині Подолянці, племінниці єпіскопа, що прибула недавно до господи рідного дядька, старшого брата її покійної матінки, і тепер оце чи не вперше мала показатись громаді міста Мирослава.

Але Ярина Подолянка, торопіючи либонь перед незнайомими людьми, ще була десь у внутрішніх покоях, а перед радою хизувалась і пишалась уже знайома нам пані Купиха, Роксолана. А що були в архирейських покоях здебільшого люди літні, тож и погляд аж надто хутко перелетів поза вікна, де тісно юрмились молодики.

Роксолана, ввійшовши до покою, ловко розносила на всі столи і столики зелені та прозорі кварти, квітчасті череп'яні куманці — з варенухою, з горілками та наливками, дерев'яні михайлики до них, скляні чарки та чари, золоті й срібні кухлі та келехи.

Стріляючи очима поза вікна, на якусь мить вона затрималась легковажним поглядом на чорновусому козакові, що під її одвертим зором спалахнув, мов та сторожова хвигура, яку він підпалив не так давно серед степу, оцей самий француз, Пилип-з-Конопель.

Пройшла Роксолана вздовж чималого покою, понад вікнами й далі.

I раптом спалахнула й сама, вздрівши зненацька Михайлика, що стояв біля нені, як завжди, тримаючи її за руку.

— Кохайлику! — шепнула Роксолана, проходячи мимо най* дальшого вікна.

Михайлик сполотнів. Потім зашарівся.

Роксолана пропливла далі, а Михайлик мало не рвонувся крізь вікно за нею до кімнати.

Але матінка міцно стиснула йому руку. I шепнула:

— Не туди, синку, дивишся!

Явдоха силоміць повернула його до дверей, бо на порозі саме стала в ту мить сімнадцятилітня небога превелебного Мелхиседека, одиначка його сестри, Ярина Подолянка, дівчина тоненька, як берізонька, завішана сережками.

Що це племінниця єпіскопа, ніхто не знав іще, але всі чомусь обернулись до неї.

Ніяких пишних строїв на ній не було.

Перлів та діамантів теж не було.

Та й краса її цвіла не так пишно либонь, як у пані Роксолани. Ані тих гарячих барв, що вбирали око будь-якого нормальнісінького чоловіка, ані поглядів стріляючих не було, котрими пані Роксолана спритно пробивала займані й незаймані парубоцькі серця.

Брова була в Ярини колесом? I швидке око палом? I зуби ріпою? I губи квіткою? I горлицею голос?

Ні, ні, не тільки те… бо зразу нелегко й сказати було, чим саме вражала вона ваш перший погляд, чим полонила тих мирославців, які вздріли її на владичім порозі, що владно привернуло до неї навіть вибагливий материнський погляд Михайликової мами, коли тая, не дуже-таки обачно, сама собі сказала:

— Хупава, як пава!

Але Михайлик, вражений тим божим з'явищем, нічого не почув.

Бо вже нічого не чув і не бачив, крім неї.

Бо обличчя її вже світилось для нього сонцем, як сказав би про те лепетливий поет.

Бо її чорні звивисті брови, що так різнились від білявих кіс, вп'ялися вже п'явками в душу.

Михайлик ніколи не бачив такої краси.

Хоч і певен був парубок, що панну цю зустрів не вперше.

3 ним щось дивне діялось.

I він сказав:

— Вона!

А мати пошепки спитала:

— Що «вона»?

Та парубок не відповів.

Бо ж він і сам іще не знав нічого.

Не знав, що сталося з його очима в ту хвилину.

Що сталося з диханням.

3 калатанням серця.

3 руками, які раптом стали гарячі й сухі.

— Кохайлику! — знову, проходячи повз нього, протуркотіла Роксолана.

Але він її вже не почув.

— Куди це ти витріщився? — грубо спитала пані Купа. Та він не відповів, і Роксолана, обернувшись до порога, зразу зрозуміла, до кого зором прикипів цей велетень.

Бо ж дивились на Ярину Подолянку всі там.

А Пилип-з-Конопель раптом рвонувся і, голосно покликавши, спитав:

— Панно Кармело!.. Це ви?..

В ту ж мить пізнав її й Михайлик, чудову дівчину з голландського портрета.

В ту ж мить і він покликав панну.

Тільки тихо.

Ледве чутно.

I все-таки вона почула ті два голоси, що несподівано покликали її — і там, і там.

Але, поглянувши туди й сюди, нікого, звісна річ, впізнати не могла.

I це здавило страхом панні серце.

Хто міг її тут кликати зненависним ім'ям «Кармела»?

Хто міг?

I хто смів?

12

— Я мушу-таки спитати в неї, мамо! — пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями.

— Про що спитати, синку?

— Я не знаю…

А потім знов і знов:

— Я мушу їй про все сказати, мамо! — і Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.

— Куди це ти? — схопивши свого Михайла за руку, тихо спитала Явдоха.

— Я з нею мушу побалакати.

— Про що?

— Як то — про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…

— Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он — той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!

— Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…

— Не спіши.

— А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… погляньте, мамо!

— Бачу! Ходімо разом, синку.

— Я сам, мамо, я сам…

— Так ти ж — несміливий, — сказала сумно мама.

— Несміливий, матусю.

— Так ти й не хитрий.

— I не хитрий, мамо.

— А до дівчат без хитрості — ого! — не підступай. — Я буду з хитрістю, ненько.

— Ти?! 3 хитрістю? Таке теля? — і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула..І пошепки спитала: — Як ти гада* €ш — хто вона?

— Кармела Подолянка.

— Небога самого владики!

— Владики то й владики.

— А хто ти сам?.. Хто ти такий?

— Я є коваль! — гоноровито відповів синок.

— Велике цабе — коваль!

— Велике, мамо, — без тіні посмішки кивнув Михайлик*

— Так у тебе ж — ні шеляга.

— Дарма!

— Ні хати.

— Дарма!

— Ні роботи.

— Дарма!.. Буде ж колись — і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! — і він скінчив рішуче: — Ну, я піду!

— Так ти ж — нестрижений.