Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 157

— Покіль ніхто не бачить! — тихенько й несміливо пирснув государ та й поглянув на двері, що за ними причаїлись тілохранителі вінценосця, бояри та окольничі.

Козак і цар з одної чари хильнули раз і два і три, і самодержець, на мить забувши всю свою бундючність і святенність, розбалакався по-простому з тим зайшлим парубком і, чи не вперше в житті, почув себе людиною…

— Коли рушаєш? — по-людському сумно та просто спитав Володар всія Русі.

— У вівторок. Коли готовий буде третій віз гранат.

— То господи благослови! — і государ, перехрестивши Омеляна, підніс йому до вуст пухкеньку руку, бо інакше своєї приязні виявити не вмів. — Соізволяю…

I цар зітхнув, немов дитина, що в неї віднімають забавку, яка чомусь аж так припала до душі. Потім спитав:

— Нашій царській величності ще про будь-яку милість — ти завтра знову битимеш чолом?

— Так, пане царю, — чемно вклонився до землі Омелько.

— Об чім?

— Звели, великий государю: в дорозі не коїть мені перепон! Щоб не боронили твої бояри вивести з Москви земляків моїх, хто тільки схоче стать грудьми за праве діло. I щоб мені не гнати геть від себе… дорогою до Мирослава… всіх тих охочих москалів, кому скортить в лиху годину своєю кров'ю послужити братству, на яке наші народи присягали в Переяславі, ваша царська величність!

— Ми ж пошлемо до вас ратних людей!

— То ж буде ще колись. А тепер, государю, я певен, що твої московити й куряни…,

— Чого захотів! — не без приязні посміхнувся властитель, щиро втішений дипломатичним політесом, з яким раптово забалакав цей мужик. I государ сказав: — Ми звелимо — тобі в дорозі перешкоди не чинити!

Вони хильнули ще раз.

3 незвички хутко захмелівши, тишайший государ звелів:

— Нам би оце… якої-небудь казки!

— Казки ж казати цар московський не велів?

— Ану його, твого царя… — і цар, п'яненький, стиха, на двері оглядаючись, по-хлоп'ячому зареготав: — Кажи, кажи!

— Якої ж?

— Веселенької б!

— То слухай же…

35

Омелько почав так:

— Жив собі та був собі колись та десь — не вельми й головатий цар…

— Королів та царів у казках я не бачив розумних!

— Лише в казках?

Та й попровадив, прелукавий, далі:

— А цей царище… був іще й сліпий. I от — одного разу прилетіли та й сіли на дубі три ворони. — «А що ви, братіки мої, знаєте?» питає один. «А що хіба?» — «Я в такім-то царстві — всіх людей поспіль осліпив». А третій ворон каже: «Ти ж не по правді робиш: хто винен, хто й не винен, а ти осліпив усіх. Ти б там, каже, чи царя, чи короля осліпив би, або його сімейство, а не все теє царство…»

— Щоб ворони та розмовляли так… не вірю! — висловив сумнів монарх.

— Це ж казка!

— Все одно — не вірю.

— «А можна й одсліпити засліплених», промовив другий ворон. «А як же це воно?» — «А так…» і розповів, що там треба вчинити, щоб знову в царстві всі прозріли. А під тим дубом хлопець лежав перехожий. Підслухав мову птичу. Та й пішов до сліпого царя: «Так і так, ваша величність…» — «А що ж тобі за добре діло дати?» — «Свою дочку!» — «Гаразд!» А коли хлопець повернув цареві з царенятами жадане світло боже, цар не дозволив одсліпляти царство, ввесь народ. «Хай темні будуть!» — «Та навіщо ж?» — «У темнім царстві легше царювати…»

— Таких царів на світі не буває, — мовив руський цар затято. — Не хочу я таких казок! Ти лучче б нам — щось таке… солоненьке!.. Захмелів я, бач, трішки. Ніхто ж не дізнається. А? Ти — потихеньку! Ну? Та кажи ж! Що-небудь, може, персіянське чи арабське?

— Не вмію такого. Але… слухайте! — і щось веселеньке повів цареві — про багдадського молодика, як той, наречену втративши, шукав по всьому світі, як на слід натрапив у зачарованому володінні престарої відьми, як тая відьма обернула дівчину на соловейка, як вона звеліла юнакові впізнати милу межи іншими співочими пташками, і казка була довга, з непристойними кумедними пригодами і без дурних царів, і государеві подобалась, і він уже вірив сливе кожному слову.

— Нараз він бачить, — оповідав Омелько, — в золотих клітках — сім тисяч солов'їв. Та як знайти кохану?.. Як?

— Не знаю, — мовив цар.

— Приглядається він і прислухається, аж додивився, що тая відьма нишком одділяє одну кліточку й несе з печери. Мерщій стрибонув юнак за нею, торкнувся цвітом папороті до золотої клітки, і миттю втратила стара відюга…

— Миттю? Вірю…

— Миттю стеряла лихі чари. А наречена кинулась йому на шию. Та хлопчина ще не сповнив лицарського свого діла. Він миттю обернув усіх інших…

— Миттю? Вірю…

— … Сім тисяч пташок миттю обернув на дівиць…

— Миттю? Вірю…

— А дівиць — на жінок…

— Миттю? Сім тисяч?І Не вірю! — і цар зареготав, як не реготав либонь з дитячих літ.

— В казці чого не буває!.. А молодик повернувся додому не тільки з нареченою, а й із солодким почуттям справно доконаного парубоцького обов'язку…

Цар сміявся так голосно, що спальники, стольники й стряпчі, котрі куняли в сусідній палаті, чекаючи, коли ж, нарешті, можна буде врочисто покласти царя в царицине ложе, переполошилися, бо ж ніколи не чували ще такого реготу в кремлівських палатах.

Цар так голосно та щиро реготав, що аж папуга прокинувся й скрикнув:

— Ave, Caesar! Credo quia absurdum!

— «Здоров був, царю! — переклав з латинського Омелько. — Вірую, бо це — безглуздя!»

36

Цар сміявся.

Аж раптом замкнув уста.

Він уздрів, як Омелько знову крутить на пальці свій перстень, дорогоцінний дар монарха.

У государя аж волосся ворухнулось, як тоді, над тигром. Аж борода наїжилась, шовкова та русява. Аж виткі вуса стали сторч.

— Що ти робиш? — холодіючи перед характерником, спитав великий государ. — Навіщо крутиш перстень? Чи не чаклуєш, хохле?

— Он ви про що, — вражений підозрінням, засміявся парубок. — Ой царю ж мій… — і він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, — згадав слова Мамайові про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, — згадав про все те і… зніяковів, і саме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив дальшу долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть! Цар поспитав:

— Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?

— Про Козака Мамая, — поважливо мовив Омелько.

— Хто ж він, той козак?

Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від'їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці в Омеляна — ще того дня, ще звідти, з Мирослава.

— Ми так і знали, — потиху зронив цар. — Так і думали! Помовчавши трохи, спитав:

— Твій козак із чортом накладає? — і государ перехрестився.

— 3 богом, ваша величність.

— 3 богом? Чаклун? Можеш до Москви не вертатись!

— Чому ж? — ворухнув Омелько вусом. — Я залюбки вернусь!

— Справді? — зрадувався здивований володар, миттю забувши про якогось там чортоугодного характерника, про вгаданий перстень, про свій страх. — То не хотів, аж раптом…

— Мушу я привести, государю, до Москви, до твоєї царської величності, мушу привести з України одного чоловіка: мудрого, доброго, чесного.

— Кого ж це? А?

— Недавнього латинського ксьондза, котрий…

— За це в Москві рубають голову: тому, хто, зважившись порушити указ, приведе на Москву будь-якого католицького священика!