Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 156

— Чого тобі? — насторожено спитав вінценосець.

— Тхне чимось… надто солодким.

— Це — найдорожчі пахощі, замчані сюди з острова Кіпру, — і, без посмішки, без тіні жарту, вдоволено принюхуючись, додав: — Наша царська величність, дбаючи про добру славу Росії, завсігди старається пахтіти лепсько.

— Ну-ну! — печально всміхнувся Омелько. — Римський поет Марціал запевняв, буцім «недобре пахтить лише той, хто завше пахтить гарно»! — і, злегка прокашлявшися в тій духоті, ховаючи лукаву посмішку під кучерявим вусом, Омелян завів церковне щось, на розспів київський, свої власні гімни, ведені в ритмах народної пісні, сповнені вільного вітру Вкраїни, і все те чарувало витончений слух великого князя, котрий щирісінько любив усе прекрасне та бентежне, і сльози на очах його величності Омелька зворушили, і козак заспівав, як тільки вмів, од душі, — зворушили Омелька, хоч і не спонукали дарувати володареві всі ті прикрості, яких завдали народові руському — добра душа государя, його владолюбність, його огидний потяг до возвеличення своєї власної особи;..

Досхочу наслухавшись пісень церковних, вельми втішений государ попросив ще й козацьких, і Омелько, вволюючи височайшу волю, співав та й співав, і рвався весняним громом з-по-під низького склепіння царських теремів — дужий та щирий Омельків тенор:

— Частувала дівчинонька

Юнака, —

А ягода-калинонька,

Ой, гірка!

Ту гіркоту медом-трунком

Заливай

Ще й солодким поцілунком

Проганяй!..

… Це була пісня Мирослава, рідної Калинової Долини, пісня, котру він сам же колись, іще підпарубком бувши, склав дома та й забув, і почув її, аж коли повернувся з учення, з Києва, з Варшави та з Мілана, а тепер вона здавалась наймилішою піснею батьківщини, і спокійно її слухати не міг навіть сам цар.

… Тужачи за рідним краєм, співак плив далі та далі ще й на дужій хвилі давньої думи:

— У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали, Угору руки підіймали. кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали…

I незнана доти, як ми сказали б нині, стихія козацького співу так захопила царя, аж він заслухався, замислився, завмер.

Коли Омелько Глек, співаючи — то те, то се, дійшов до галицької пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», аж засмутився цар та й подумав, що не можна ж, справді-таки, ось так узяти й відпустити з Москви цього чудесного співака, — і самодержець хотів був знову щось про це сказати, але стримався й спитав:

— Давня, мабуть, пісня?..

— Давня, — сіпнув плечима Омелян. — Наш мирославський єпіскоп, отець Мелхиседек, що я від нього й приніс тобі листа, великий царю, колись бачив слова цієї пісні в Златій Празі, в рукописній книзі Яна Благослава, в стародавній граматиці чеської мови. А цю вкраїнську пісню той чех, котрий помер ще року 1571, записав десь у Венеції: її співав там, гляди, який-небудь підгорянин, покутянин або гуцул, завезений татарами чи турками на невольничий ринок, на продаж… Співав! Бо ж пісня до життя прив'язує народ наш — у неволі навіть… Наша пісня, слов'янська пісня, руська, польська, чеська, пісня українська… вони й самі не вмруть ніколи, і слов'янам не дадуть загинути, бо з рідною піснею, царю… з піснею всі лиха перебідуєш і марно не пропадеш!

Цар ніби того вже й не слухав, бо зненацька спитав:

— Збираєшся додому… все-таки?

— А звісно ж!

Сердито посопівши, цар хруснув пальцями й сказав:

— Шкода! I приточив:

— А то лишився б!? А? Співав би в Успенськім соборі. Книги читав би, скільки заманеться. Дітей августійших наших, престолу наступників, навчав би всього, що нині царським дітям знати слід… — і поспитав: — Ти сам… де вчився, аж такий письменний? I по слов'янському? I з грецька? I з латинська?

— У київській високій школі, в Академії.

— О-о, — з повагою промовив государ. — Це — школа, благочестям сяюча! — і знову звідався: — То як же? А? Лишайся на Москві!

— Не можу, царю.

— Не хочеш.

— I не хочу.

— А як присилуєм?

— Послухай-но, благоутробний царю! Я є природою козак. Мене співати не присилуєш! Треба, щоб я схотів. От схочу й по вернусь до тебе з України. Перегодом…

— А чи схочеш? — хутко спитав государ.

— Хтозна! Сумно в тебе, царю, по всій твоїй Русі чудовій… Твої бояри… рабів, холопів, бідних людей… грабують! А ти за «боронив їм навіть плакати й сміятись, бідолахам, заборонив по всій Русі — старі звичаї, грища, казку, пісню…

— Це — гоніння світу, плоті й диявола… — почав тремтячи ми губами государ. — Гоніння біса глумотворства й жартування… — і цар замовк, задумавшись, бо й сам уже не певен був, що христоподражання — саме в цій жорстокій забороні: не співати ані на вулицях, ані в домах, ані в лісах чи на полях… Наче від довгого й страшного сну прокидаючись, государ дивився з крайнім подивом на цього чудного молодика, котрий нічого, видно, в світі не боявся, бо ж його не лякало навіть страшне государеве «дело и слово», яке тоді щойно взаконило доноси, встановивши в російській державі кару на горло за недонесення про будь-яку дрібницю, що могла б скидатись на уймання честі государеві. — Чому ж це ти нас не боїшся?! — стиха спитав повелитель, з подивом зазираючи в очі хохлові, як колись уссурійському тигрові, й чуючи, як мурашки бігають по спині, як моторошно ворушиться волосся в його русявих руських кучерях. Омелян задумливо поглянув йому в очі:

— Я боюсь тільки себе та бога, царю.

— Чому ж «себе»? — зацікавився можновладець.

— Своєї совісті. Страшнішого за власну совість — на білому світі нічого нема.

— Ого!

I цар з повагою блимнув на молодика. Бо ще ж таких не бачив.

— Якщо повернешся для царської потреби бодай на рік, то ми тебе потім відпустимо з дарами щедрими, соловейку…

Омелечко зітхнув:

— Гай-гай!

— Чого ти? — спитав можновладець.

— Невже ж ти, царю, ще ніяк не втнеш, що я е не з тих солов'їв, котрі співають і в неволі? В клітці?

— А клітка ж золота! — добре вже розуміючи марність цього трактування, аж скрикнув государ, чи не вперше в житті відчувши своє безсилля в будь-якому ділі і ще дужче знемагаючи від всевладного бажання бодай іще раз послухати Омелькового співу. I цар-батюшка обережно спитав: — А в цю неділю… післязавтра… в соборі Успенському… задля нашої величності… ще раз літургію проспіваєш, голубе?

— Залюбки, ваша величність! — щиро погодився Омелько і, в роздумі, замислившись, наче знову вздрів тисячну юрбу молящих, знов, душею линучи до бога, впивався солодкою тишею захоплення, коли, в коротких паузах, на цілий храм тільки й буває чутно збурене дихання співака та ще биття розторганої тисячі сердець, що калатають разом, мов одне велике серце, і все це знову пережив співак за мить коротку, бо хто ж таки може забути хвилини польоту!

Думки збираючи в жменю, зосереджено вдивляючись у камінець на государевому персні, Омелько ненароком, навіть сам того не завваживши, покрутив його на своїм пальці, де каблучка надто вільно теліпалась, а цар, теє помітивши, стурбовано спитав:

— Навіщо крутиш перстень?

— Так собі.. — в роздумі неуважно відмовив Омелько, а в царя аж морозом по спині сипонуло.

Він боявся ж чаклунів та характерників, а про козаків тут і віддавна слава йшла, як про людей, котрі накладають либонь чи не з самим сатаною: «I чого це він крутить той перстень?»

Та зразу ж дійшов і висновку:

«Так ось чому хохол нічого не боїться!»

Аж тут зненацька знову закричав поганим голосом папуга:

— Ergo bibamus!

— Випиймо! — погодився з ним Омелян і взяв золоту чару, що й досі повна стояла на цяцькованій стільниці. I спитав: — А ви, ваша величність?