Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 57

Сергій подав їй сумку. Даринка швидким рухом витягла звідти якийсь аркуш паперу, простягла Сергію.

– Розгорни його, – сказала вона.

– Що це? – Сергій нічого не зрозумів, побачивши перед собою якийсь проект.

І Даша розповіла йому про останнє бажання Андрія і як вона пообіцяла хлопцеві його виконати. Серце Сергія защеміло, щось боляче кольнуло у грудях, очі стали вологими. Він притиснув міцніше до себе Даринку, згадавши про те, як він її виносив, помираючу, з хоспісу, і подумав: «Бідна, мила дівчинко, твоя безкорисливість не має меж».

– Ми зараз же поїдемо туди, і я випишу чек на благоустрій, – сказав він.

…Маргарита Іллівна виглядала зовсім погано. Даринка помітила, як її обличчя змарніло, набуло сіруватого, позбавленого життя відтінку, а під сумними очима назавжди залягли темні кола. Дашу у весільному вбранні вона зустріла з неприхованим захватом, як рідну дочку.

– Я не вірю своїм очам, – сплеснула завідувачка руками та обійняла Дашу. – Яка ж ти гарна… і щаслива!

– Я й сама не вірю в своє щастя, – зізналася Даринка.

– Я молилася за тебе, дівчинко моя.

– Спасибі вам за все, Маргарито Іллівно. Якби не ви…

– Не варто сьогодні згадувати важкі дні, – зупинила її Маргарита Іллівна. – Мені треба б вас привітати, але окрім чаю та кави нічого в кабінеті немає.

– Ми ненадовго, – мовила Даша і пояснила мету візиту.

Сергій виписав чек на оплату робіт і матеріалів з озеленення території, але Даринка не поспішала йти. Сергій помітив, що її щось утримує і вона поривається щось сказати, але ніяк не наважиться.

– Ти хочеш зайти відвідати хворих? – шепнув він їй.

Її очі засвітилися вдячністю.

– Я швидко, – сказала Даринка і, підібравши довгі поли сукні, побігла в коридор, де її вже чекали хворі. Двері були відчинені, й через кілька хвилин Сергій і Маргарита Іллівна почули її чистий, янгольський голос. Даша читала вірші, і її голос розливався чарівною музикою.

Вона повернулася з винуватим виразом обличчя і без весільного букету в руках.

– Я роздала по квіточці кожному, – пояснила дівчина з виглядом дитини, яка щойно провинилася.

Маргарита Іллівна та Сергій дружно розсміялися. А Даринка стояла, винувато і розгублено посміхаючись, а потім не витримала і теж розсміялася.

– А ще я їм сказала, що уявлення про хоспіс, як про останній притулок, є хибним. Неправда, що звідси ніхто не виходить. Я – наочний приклад, – сказала Даринка.

– Ти розповіла, що тобі допомогло видертися?

– Мене врятувало кохання, – мовила Даша і подарувала їм променисту щасливу посмішку.

Розділ 48

Даринка йшла вздовж фонтанів у центрі міста, які грали цівками води. Нічого примітного: звичайні парапети, що слугували огорожею та лавками одночасно, і струмочки води: одні вищі, інші – нижчі. Ця ділянка в невеликому скверику чомусь стало улюбленим місцем молоді, де вона любила збиратися вечорами і, звичайно ж, приходити в день свого весілля.

Даринка тримала під руку Сергія й посміхалася просто перехожим і молодим людям, які дружно скандували: «По-здо-ров-ля-є-мо!» Деякі дівчата заздрісно дивилися на Дашу, мріючи опинитися коли-небудь на її місці в ролі нареченої. Але вона цього дня їх чудово розуміла і не ображалася. Даринка чомусь згадала Свєтку, яка готова була чи не півжиття віддати за день, проведений коло фонтанів. Вона очам своїм не повірила, коли побачила колишню подругу, яка йшла їй назустріч. Свєтка про щось весело розповідала, йдучи по парапету біля фонтанів і тримаючись за руку Олексія. Вони були вже зовсім близько, коли Свєтка помітила Дашу із Сергієм. Спочатку Свєтка з Олексієм завмерли на місці від несподіванки, потім дівчина продовжила свій шлях. Даша по парапету підійшла до колишньої подруги і посміхнулася.

– Вітаю, Дашулю, – вичавила із себе Світлана і натягнуто посміхнулася.

Льошка звільнив свою руку, за яку чіпко трималася Свєтка, і, щоб не зустрічатися з Дашею поглядом, став до неї упівоберта й почав спантеличено ритися в кишенях.

– Ти чудово виглядаєш, – сказала Світлана, роздивляючись Дашу з голови до ніг, і повторила: – Вітаю.

– Спасибі, Свєтику, – відповіла Даша. – Як ви?

– Нормально, – прозвучало якось невпевнено. – А де ж твій букет нареченої? А раптом я б його зловила?

– Ти ж казала, що ви збираєтесь одружитися?

– Так… Але… Так де ж усе-таки твій букет? А то я дивилася на тебе і ніяк не могла зрозуміти: чого ж бракує цій нареченій?

Даша витягнула шию до Свєтки, що стояла на слизькому від води парапеті, маючи намір щось шепнути на вушко.

– Ти мала рацію, подруго, – пошепки сказала Даринка. – Не можна бути завжди правильною.

Легким, непомітним рухом Даша штовхнула подругу в плече, і Свєтка з криком шубовснула в басейн фонтану під радісний сміх хлопчаків. Льошка кинувся на допомогу своїй подрузі й почав витягати її з води. Свєтка, витріщивши з переляку очі з ромазаною від води тушшю і задихаючись від обурення, кинула вслід Даринці:

– Сучка!

Даша поблажливо глянула на неї зверху вниз, посміхнулася і взяла Сергія під руку.

– А ти, виявляється, забіяка, – сказав Сергій. – Умієш битися.

– Що ти? – засміялася Даша. – Я ж не винна, що її наречений не такий спритний, як здається на перший погляд.

– Куди тепер поїдемо?

– А скільки часу ми можемо використовувати лімузин?

– Скільки хочеш. Хоч до ночі.

– Тоді давай махнемо до мого брата!

Олександр відімкнув двері квартири і завмер. Перед ним була його сестра Даша у весільному вбранні зі своїм нареченим. Сашко був у цей час удома сам. Він щойно заскочив у квартиру на обідню перерву і ніяк не очікував побачити тут Дашу. Приховуючи незручність, він відкашлявся і сказав:

– Здрастуйте.

– Привіт, Сашо, – відказала Даринка. – Може, запросиш нас? А то незручно якось перед сусідами.

– Ах, так! Проходьте, – Сашко відчинив двері, і Даша з Сергієм увійшли. – Сідайте… А я ось… Я прийшов пообідати…

– Ми ненадовго, – зупинила його дівчина.

– Я бачу, у вас весілля, – мовив Сашко, сидячи навпроти Даші й нервово перебираючи пальцями.

– Правильно бачиш, – сказала Даша.

– Вітаю, – пробубонів Сашко собі під ніс, не підіймаючи голови.

– Кинь, Сашулю, дутися. Все добре, – сказала Даринка. – Я на тебе не ображаюся. От тільки одного не можу зрозуміти: чому ти мені не дзвонив? Припустімо, боявся ти заразитися від мене при зустрічі, але ж через телефон СНІД не передається.

Сашко підняв голову і вперше подивився Даші в очі. Погляд його був винуватим, трохи переляканим і сумним.

– Пробач мені, Дашо, – почав він. – Але ти мене мусиш правильно зрозуміти.

– Розкажи. Можливо, зрозумію.

– Я ж живу не сам, у мене є дружина, діти…

– Це я чудово пам’ятаю. Я не забула, що, коли вашій родині було важко, я займалася твоїми дітьми, давала їм свою любов, віддавала весь свій вільний час, і досі не шкодую про це. Утім, це вже не важливо. Говори, я слухаю.

– Дружина, розумієш, Дашо, дуже… Вона, як кожна нормальна мати, боїться, щоб з її дітьми нічого не сталося. Ти повинна її зрозуміти як жінка, як майбутня мати. Не засуджуй її…

– Загалом, я так розумію, що своїх племінників я сьогодні не зможу побачити?

Сашко знову опустив очі, насурмив брови і тихо промовив:

– Так.

– Ясно, – Даша підвелася, збираючись іти, але раптом зупинилася і запитала: – То все-таки: чому ти не дзвонив мені?

– Вона… дружина проти, – сказав Сашко і стиснув свої пальці так, що їхні суглоби хруснули.

– Нам пора. Привіт дружині й дітям, – сказала Даринка і швидко залишила приміщення.

Сашко сидів у тій самій зігнутій позі на стільці та слухав, як по під’їзду лунко стукали підбори сестриних туфельок. Потім звуки ставали все глухішими, і за мить він почув шум автівки, яка від’їжджала від під’їзду. Сашко підскочив з місця, вибіг на балкон і побачив білий лімузин.

– Дурню! – зціпивши зуби, сказав він собі і грюкнув кулаком по поручнях балкона: – Дурень і підкаблучник! Слимак!