Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 36

– Мені не хотілося б узагалі говорити про СНІД. Я просто хочу мати роботу і жити далі не як хвора невідомо чим людина, а як звичайна. Я не хочу відчувати себе неповноцінною і в чомусь упослідженою. Ви це розумієте?

– Розумію. Значить, вам зараз потрібна робота?

– Дуже потрібна, але я поки не знаю, куди мені поткнутися, щоб наступного ж дня мене звідти не звільнили.

– Я не знаю, чи готові ви до того, що я можу вам порадити.

– Я вже до всього готова, – гірко пожартувала Даша.

– Для того, щоб працювати там, куди я можу запропонувати, треба мати певну частку мужності й самовідданості, треба бути сильною, щоб не підупасти духом і все витримати.

– У морзі санітаром?

– Там не так уже й складно працювати, – засміявся Віталій Степанович. – Мертві не можуть висувати претензій і вже не вимагають особливої уваги.

– Не зволікайте далі, – попросила Даша.

– Ви вважаєте себе досить сильною людиною?

– Напевно, я звичайна людина, але вже так вийшло, що доводиться вчитися бути сильною.

– У вашому районі нещодавно відкрився хоспіс.

Даша затамувала подих і помовчала, розмірковуючи лише кілька секунд.

– Я згодна, – сказала вона впевненим голосом.

– Ви розумієте, що на ваших очах вмиратимуть люди? Частина буде вмирати. Щодня. У тому числі, і від СНІДу.

– Розумію. Я згодна. Де він є?

Віталій Степанович завагався, але, не вловивши в інтонації Даші ні найменшого сумніву, сказав:

– Я добре знайомий із завідувачкою відділення Маргаритою Іллівною. Вона була викладачем у нас, а потім пішла на пенсію. Коли відкрили хоспіс у нашому місті, вона сама виявила бажання взяти на себе керівництво. Це дуже добра і чуйна до чужого горя людина. У свої шістдесят років вона втратила чоловіка і єдиного сина. Чужий біль, страждання пацієнтів хоспісу їй зрозумілі, тому що все це вона пропустила через себе. Звичайно, це лікарська таємниця, але вам, Даринко, я можу її відкрити, не вважаючи це злочином. Маргарита Іллівна – онкохвора, і в даний момент робота надає їй сил і життєву енергію. Сьогодні вже пізно, але завтра вранці я зателефоную до неї і поговорю щодо роботи.

– А раптом там не буде місця медсестри?

– Не думаю. Маргарита Іллівна буквально тиждень тому казала мені, що не може набрати персонал. По-перше, вона ретельно добирає кадри. Начмед уже й посварився через це, говорячи, що там хворим вже однаково, хто за ними буде доглядати. Але Маргарита Іллівна дала йому гідну відповідь, сказавши: «А ви б хотіли, щоб біля вас в останні хвилини життя була груба, неохайна медсестра, а під вами калюжа сечі через ліниву санітарку?» А по-друге, не так уже й багато знайдеться охочих працювати в закладі, де важко не тільки фізично, а й морально.

– Труднощі загартовують людину, і я там стану сильнішою, – твердо сказала дівчина.

– Дашо, можете ви хоча б уявити, що це за заклад?

– Я не знаю точно, можу тільки здогадуватися – кажу вам чесно. Але те, що я буду сумлінно виконувати свої обов’язки і не втечу звідти через труднощі, – це я вам обіцяю.

– Домовилися. Я вам завтра зателефоную.

Даша подякувала Віталієві Степановичу і, окрилена надією, що у неї незабаром буде робота, а отже, хоч якісь гроші на лікування, зібралася вже лягати спати. Але тут їй зайшла в голову думка про те, що треба подзвонити батькам і привітати з Новим роком. І це слід зробити не завтра, а сьогодні. У Даші з’явилася таємна надія, що мати з батьком запросять її додому на свято. Перехрестившись на ікону Спасителя, яку залишила їй Аргентина Львівна в кутку кімнати, Даша набрала знайомий номер, серце її завмирало, поки вона чекала відповіді.

– Алло, – почула вона голос матері.

– Матусю, я вітаю тебе, тата і бабусю з Новим роком! Бажаю, щоб ви були завжди здорові, ніколи не хворіли, щоб у родині було завжди ясно, тепло і затишно, – майже на одному диханні випалила Даша.

– Як ти, Дашо? – схлипнула мати.

– Нормально. У мене все добре. А як бабуся?

– Вона… Її… поховали ми сьогодні нашу бабусю, – плачучи, сказала мати.

У Даші обірвалося щось усередині, і вона мимоволі дико зойкнула.

– Як?! – закричала вона, не контролюючи себе. – Як поховали?!

– Добре поховали, по-людськи, все, як годиться.

– Як ви могли?! – не стримуючи емоцій, у розпачі закричала Даша. – Як ви посміли це зробити без мене?! Чому ви нічого мені не повідомили?!

– Батько сказав, що не треба дзвонити…

– Яке ви мали право не дати мені попрощатися з бабусею?! Хто вам дав таке право?! Вона моя бабуся і я… я люблю… любила… Люблю й буду любити її завжди. А ви… ви – жорстокі люди, – Дашу «прорвало», і вона говорила все, що накипіло на душі. – Ви викинули мене з дому, як пса, що вірно служив господарям усе життя, але на старості став погано чути! Ви розлучили мене з бабусею, яка була моїм сонечком у цьому житті! Ви знаєте, від чого вона померла?! Не кажіть, що від старості – я не повірю! Вона померла від туги і від вашої бездушності!

Даша невтішно розплакалася від відчаю та образи, що заполонили її душу.

– Навіщо ти так, Дашо? – шморгаючи носом, запитала мати. – Ти ж нічим не змогла б допомогти бабусі. Просто настав її час, і вона померла. Так усі старі люди вмирають.

– Як померла бабуся? – схлипуючи, запитала дівчина.

– Учора ввечері вона перестала нас упізнавати. Я підійшла до неї, а вона очима водить повз мене і не бачить, а сама ледве ворушиться. Я відразу батька покликала, почали розпитувати, що, мовляв, мамо, тобі треба. А вона дивиться кудись у бік і тихо так гукає: «Даринко, Дашо, Дашо», – мати важко зітхнула. – А через кілька хвилин і зовсім затихла.

У Даринки знову мимоволі покотилися по щоках сльози. Вона уявила, як бабуся шукала її очима перед смертю, але так і не знайшла.

– Батько мене знову лаятиме, – швидко зашепотіла мама, наче її підслуховують. – Мати частину пенсії залишала собі «на смерть», а як померла, ми не знайшли ніяких грошей. Він думає, що бабуся тобі їх віддала.

– Віддала, – чітко сказала Даша. – Бабуся частину своєї пенсії віддавала мені. І що тепер робити?

– Мовчи, батькові не зізнавайся, а то й тобі перепаде. А я вдам, що нічого не знаю, – попросила мама. – Добре?

– Не переживай, я татові нічого не скажу.

– А бабусю ми поховали, як годиться, обід справили, батюшку запрошували.

– Правильно, мамо. Ви все зробили, як слід, як у людей.

– Похорон хороший був, – повторилася мати. – Я так розумію?

– Нічого, – чужим голосом тихо сказала Даша. – Ти так нічого і не зрозуміла, мамо.

– Що ти кажеш, Дашо? Погано чути. Повториш?

– З Новим роком, мамо, – відповіла їй Даша і вимкнула телефон.

– Тепер ти, бабулечко, нарешті, зустрінешся зі своїм коханим, – сказала Даша, піднявши очі вгору, ніби десь тут, поруч із нею, була її бабуся і чула ці слова. – І ви будете разом цілу вічність…

Частина V

Розділ 29

Маргарита Іллівна провела Дашу до свого робочого кабінету, запросила сісти. Даша сіла в крісло під розложистим фікусом і глянула на великий акваріум. Там, серед яскраво-зелених водоростей, повільно і велично плавали дві червоні піранії. Помітивши дівчину, вони кілька разів пропливли уздовж скла, граціозно вихляючи своїми плавцями і маленькими хвостиками, уважно позираючи в її бік.

– Мене роздивляються, – посміхнулася Даринка.

Самець, що відрізнявся яскравішим забарвленням, завмер на кілька секунд ув одній позі, втупившись у неї немигтючим поглядом, потім беззвучно поворушив відкритим ротом та поплив до своєї подруги.

– Спостереження за рибками заспокоює, змушує хоча б на деякий час забути про підводні камені, які підкладає нам життя, – сказала Маргарита Іллівна.

– У мене ніколи не було акваріума, – з легким жалем у голосі мовила Даша.

– Це не страшно. Можеш приходити сюди, коли захочеш. Я планувала встановити його у відділенні, в загальному фойє, щоб ходячі хворі могли приходити туди і знаходити душевне заспокоєння, але, на жаль, є чіткі правила, складені чиновниками згори, що забороняють це робити.