Коли ти поруч - Талан Светлана - Страница 35

– Ти хочеш зі мною посваритися?

Даша похитала головою.

– Якщо тобі потрібна робота і ти хочеш спокою в моєму відділенні, то скажи мені правду і ми забудемо про цей неприємний інцидент, – настійно зажадала Алла Іванівна.

Даша не знала, що їй робити, і досі мовчала.

– Я вимагаю, я наполягаю на поясненні, – тоном, який не приймає заперечень, мовила Алла Іванівна і додала: – Будеш сидіти тут доти, доки не заговориш. Не вимірюй моє терпіння, Дарино.

– У мене СНІД, – майже прошепотіла Даша, намагаючись зупинити дрібне тремтіння в руках.

– Що-що? СНІД?! О-па! Приїхали!

Алла Іванівна зробила паузу, намагаючись осмислити почуте.

– Ось це новина, – сказала вона і заходила по кабінету взад-уперед.

Даша з жахом чекала вироку.

– Я розумію, що це страшна хвороба, – сказала Алла Іванівна, сідаючи за стіл. – Я знаю, що тобі дуже важко… Ти була хорошим працівником…

Даша все зрозуміла. «Слово «була» – минулого часу, – з сумом подумала дівчина. – Значить, я вже тут не працюю».

– …Твоїй працездатності та старанності могла б позаздрити будь-яка медсестра відділення, – вела далі завідувачка. – Але, на жаль, наше суспільство ще не готове жити поруч із такими хворими, як ти… Не буду кривити душею, я – теж.

– Спасибі за чесність, – сказала Даринка, піднімаючи голову.

– Обіцяю тобі, що наша розмова залишиться між нами. Ти зможеш влаштуватися де-небудь на роботу… в іншому місці. І про твою проблему не буде знати ні одна жива душа. Та ти й не кажи нікому – все одно тебе не зрозуміють. А якщо і вдадуть, ніби зрозуміли, то все одно будуть тебе сахатися.

– Я звикаю до цього. Мені зараз писати заяву?

– Так. Напиши вчорашнім числом, щоб у мене не було проблем з донорством. А за сьогоднішню зміну я тобі доплачу зі своєї зарплатні.

– Не варто. Дайте мені чистий аркуш паперу і ручку, – вже зовсім спокійно попросила Даша.

Увечері в інтернаті на неї чекав іще один «сюрприз». У роздягальні вона лоб у лоб зіткнулася з господинею колишньої квартири.

– А ти що тут робиш, Дашо? – здивувалася та.

– Веду гурток плетіння. А ви?

– Влаштувалася нічним сторожем у господарчий блок, – відповіла жінка.

Це було останнє заняття набраної групи. Дівчата зустріли Дашу радісним писком зі своїми першими готовими виробами в руках.

– Що, нетерпеливиться вбратися? – запитала Даша.

– Прасувальні дошки, марля, вода – все готове, – доповіли дівчатка.

Даша пояснила, як треба прати й сушити плетені вироби, і тільки потім дозволила братися до прасування готових светриків і кофтинок. Потім вона сиділа на старому диванчику та спостерігала, як дівчатка-підлітки надягали речі, якими захопленими, радісними і збудженими ставали їхні обличчя, як в очах спалахували вогники і радості, і гордості, і задоволення. Вони довго крутилися біля старого дзеркала на стіні, і серце Даші наповнювала тиха радість. Вона досягла своєї мети, подарувавши хоч маленьку, але втіху цим дітям-сиротам. І від цього Даша відчула свою потрібність і корисність. Даринка думала про те, що вона щаслива в ці хвилини. Хай вони триватимуть зовсім трохи і скоро минуть, але їй треба вчитися бути щасливою, попри будь-що, хоча б на деякий час.

Дівчата провели Дашу до роздягальні і з веселим сміхом побігли нагору, у свої спальні. Даринка одягала шубку, роздумуючи про те, куди піти в цей раз просити гроші для занять з наступною групою.

– Дашо, – почула вона за собою голос Марини Олександрівни та обернулася до неї із задоволеною посмішкою на обличчі.

– Ви бачили дівчат? – запитала Даша.

– Вони радіють, як маленькі діти новій іграшці, – сказала Марина Олександрівна, чомусь не посміхаючись, як звичайно.

– А я вже думаю про нову групу…

– Її не буде.

– Чому?!

– Сьогодні мені про тебе все розповіла наш новий нічний сторож.

– І що ж вона сказала? – гірко усміхнулася Даша, заздалегідь знаючи відповідь.

Розділ 28

Даринка любила свята. Сама тільки думка про їх наближення давала їй новий приплив енергії та гарного настрою. Для неї свято асоціювалося з побажаннями, подарунками, новими надіями та радістю. Їй подобалося дарувати подарунки. Не важливо, в якій грошовій сумі, головною була увага. Даша з однаковим задоволенням приймала і листівку від однокласників, і СМС від знайомих, і нову сукню від батьків, і дезодорант від Свєтки.

Як і колись, Даша пішла повештатися по крамницях. Вулиці міста блищали, прикрашені різнокольоровими вогниками і написами: «З Новим 2007 роком!», кипіли збудженими метушливими людьми і, звичайно ж, барвистими вивісками із запрошеннями купити подарунки.

Даринка зайшла до супермаркету й мимоволі потрапила у відділ подарунків. Вона ходила довгими рядами, розглядаючи численні сувеніри, і раптом із жахом зрозуміла, що їй нема кому їх купувати. Навколо не залишилося жодної близької людини, яку вона могла б привітати з Новим роком, якщо навіть захоче.

– Може, вам щось підказати? – підійшов до неї продавець, у якого на голові височіла червона шапка Діда Мороза. – Для кого ви хочете підібрати сувенір?

– Для кого? – перепитала дівчина, і на її обличчі промайнула легка іронія. – Мені вже нікому дарувати подарунки.

– Так не буває, дівчино, – і далі посміхаючись, сказав хлопець. – У всіх є знайомі, родичі, друзі, які будуть дуже задоволені, якщо ви приділите їм увагу.

– У всіх – так. А у мене – ні.

У цей час Даринка згадала про бабусю. З яким би задоволенням вона поїхала до неї, прилягла поруч на подушку, відчуваючи, що хоч одна людина у світі щиро рада її бачити.

– Не пустять батьки, – подумала вона вголос.

Продавець із цікавістю подивився на симпатичну, з великими очима, але дивну дівчину, і, втративши до неї всілякий інтерес, відійшов убік у пошуках нових покупців.

З почуттям гіркоти й душевного болю, з пакетом яблук і апельсинів, Даша повернулася додому, думаючи про те, що поздоровлень їй теж чекати нема від кого. Повечерявши яблуком, вона увімкнула телевізор і накрилася теплою ковдрою. Намагаючись не думати про хворобу, що постійно нагадувала про себе, вона зателефонувала Віталієві Степановичу.

– Зі святом вас! – сказала Даринка.

– Ще до Нового року ціла доба, – зауважив лікар веселим голосом.

– Я подумала, що завтра ви будете в колі знайомих. Навіщо заважати вам?

– Не вгадали, Даринко. Сьогодні я у мами, а завтра буду на чергуванні.

– У новорічну ніч?

– Я ж наймолодший у відділенні. А кому, як не молодим, належить працювати у свята? Втім, я сам добровільно погодився. А ви, Дашо, де будете зустрічати Новий рік?

– Удома.

– Пощастило, значить, що не на зміні.

– Швидше, навпаки, не пощастило… Мене звільнили, і я знову безробітна, – сказала Даша і розповіла Віталієві Степановичу і про своє «донорство», і про гурток плетіння.

– Хай там що, а ви, Дашо, все одно молодець, – сказав лікар. – За інтонацією голосу чую, що настрій у вас уже кращий, аніж раніше.

– Намагаюся триматися. Завдяки вашим порадам роблю все, щоб змінити свій життєвий устрій і не думати про те, скільки мені відпущено.

– І правильно робите. Головне, не думати, що ви загнані в кут. Завжди можна обернутися, потикатися в глухі мури, знайти двері, постукати і їх відчинять. Не будете ж ви, Дашо, заперечувати, що в будь-якій кімнаті є не тільки кути і стіни, але існує і вихід?

Даша посміхнулася.

– Напевно, є.

– Бережіть сили, вони потрібні для боротьби з хворобою.

– Не тільки сили, а й гроші, – зауважила Даша. – Треба терміново шукати нову роботу.

– Знаєте, Даринко, я думав про вашу роботу в онкології. І те, що вас попросили піти, – не дивно. Наше суспільство ще не готове сприймати таких хворих, як ви.

– Мені іноді здається, що в мене не СНІД, а проказа по всьому тілу.

– Не засуджуйте людей, які вас не розуміють.

– Я нікого не суджу.

– Можливо, вам варто звернутися в громадські організації з боротьби зі СНІДом, поговорити про свою проблему?