Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 107

- Ні! - заперечив Рон. - Ми це робимо заради вас усіх, бо йдеться про те, щоб позбутися Відомо-Кого...

- Тоді дозвольте вам допомогти! - сердито сказав Невіл. - Ми теж хочемо взяти в цьому участь!

За їхніми спинами знову почувся шум, і Гаррі озирнувся. Серце його ледь не вискочило з грудей. З отвору в стіні вилазила Джіні, а за нею Фред, Джордж і Лі Джордан. Джіні подарувала Гаррі осяйну усмішку. Він зовсім забув чи ще й не усвідомив по-справжньому, яка вона гарна. І водночас він менше за все в житті хотів бачити її тут.

- Еберфорс уже психує - повідомив Фред, піднімаючи руку у відповідь на вітальні вигуки. - Він хоче виспатись, а його шинок перетворився на вокзал.

Гаррі аж рота роззявив. Зразу за Лі Джорданом з тунелю вибралася колишня симпатія Гаррі, Чо Чанґ. Вона всміхнулася.

- Я отримала звістку, - вона показала фальшивий ґалеон і сіла біля Майкла Корнера.

- То які в нас плани, Гаррі? - поцікавився Джордж.

- Немає ніяких планів, - відповів Гаррі, спантеличений несподіваною появою всіх цих людей і неспроможний думати через біль у шрамі.

- Щось придумаєш уже в процесі? Я так люблю найбільше, - зрадів Фред.

- Припини це все! - сказав Гаррі Невілові. - Навіщо ти їх усіх накликав? Якесь божевілля...

- Ми боремося, так? - запитав Дін, виймаючи свій фальшивий ґалеон. - Тут повідомлялося, що Гаррі повернувся, і ми йдемо в бій! Тільки мені треба дістати чарівну паличку...

- То ти не маєш палички?.. - здивувався Шеймус.

Рон раптом повернувся до Гаррі.

- А може, хай нам допоможуть?

- Що?

- Вони нам можуть допомогти. - Він стишив голос, щоб не чув ніхто, крім Гаррі та Герміони, що стояла між ними. - Ми ж не знаємо, де це. А треба знайти якнайскоріше. Не мусимо їм казати, що це горокракс.

Гаррі глянув на Рона, тоді на Герміону. Дівчина пробурмотіла:

- Думаю, Рон має рацію. Ми ж навіть не знаємо, що треба шукати, без них ми не обійдемось. - А коли побачила, що Гаррі це не переконало, додала: - Ти ж не мусиш усе робити сам.

Гаррі швидко все обміркував, хоч голова й розколювалася з болю. Дамблдор попереджав, щоб нікому, крім Рона й Герміони, не казати про горокракси. «...любов до таємниць і до брехні, так нас усіх виховували, тільки в Албуса... це виходило природно...» Невже він ставав схожий на Дамблдора, і приховував свої таємниці від усіх, нікому не довіряючи? Хоча... Дамблдор довірився Снейпові, і чим це все закінчилося? Убивством на верхівці найвищої вежі...

- Добре, - ледь чутно сказав він найближчим друзям. - Добре, - звернувся він до решти присутніх у кімнаті, і гамір миттю вщух. Фред і Джордж, що розважали сусідів анекдотами, принишкли. Усі схвильовано й уважно дивилися на Гаррі.

- Нам треба знайти одну штуку, - сказав Гаррі. - Це... це така річ, що допоможе нам знищити Відомо-Кого. Вона має бути десь у Гоґвортсі, але ми не знаємо де. Можливо, це належало Ровіні Рейвенклов. Чи чув хтось про такий предмет? Чи бачив хтось, скажімо, якусь річ з орлом на ній?

Він з надією глянув на невеличку групку рейвенкловців, на Падму, Майкла, Террі й Чо, але йому відповіла Луна, що сиділа на поручні Джиніного крісла.

- Ну, є ота її втрачена діадема. Я ж вам розповідала, пам’ятаєш, Гаррі? Про втрачену діадему Рейвенклов? Ту, що її намагається відтворити тато.

- Так, але ж якщо та діадема втрачена, - закотив очі Майкл Корнер, - то втрачена, Луно. Ось у чому біда.

- А коли її було втрачено? - запитав Гаррі.

- Кажуть, багато століть тому, - відповіла Чо, і в Гаррі все обірвалося в грудях. - Професор Флитвік казав, що діадема пропала разом з самою Рейвенклов. Її шукали, але, - Луна глянула на друзів-рейвенкловців, - так і не знайшли. Жодних слідів.

Рейвенкловці закивали головами.

- Вибачте, а що таке діадема? - запитав Рон.

- Це ніби така корона, - пояснив Террі Бут. - Вважалося, що діадема Рейвенклов була наділена магічними властивостями, і хто її носив, ставав мудріший.

- Так, татові руйносмикові сифони... Але Гаррі не дав Луні договорити.

- І ніхто з вас нічого такого не бачив?

Усі захитали головами. Гаррі подивився на Рона й Герміону. У їхніх очах відбилося його власне розчарування. Предмет, загублений так давно й безслідно, навряд чи годився на роль горокракса, захованого в цьому замку... та не встиг він сформулювати нове запитання, як знову заговорила Чо.

- Гаррі, якщо хочеш побачити, яка була та діадема, то я тебе проведу в нашу вітальню, й покажу. Там є статуя Рейвенклов, і на голові в неї діадема.

Шрам знову запалав. На мить кімната на вимогу попливла перед очима, і замість неї він побачив далеко внизу темну землю і відчув вагу величезної змії, що обвила йому плечі. Волдеморт знову кудись летів: або до підземного озера, або сюди, в замок. Так чи так, а часу не залишалося.

- Він летить, - сказав Гаррі тихенько Ронові й Герміоні. Зиркнув на Чо, а тоді знову на друзів. - Слухайте, я розумію, що це нічого не дасть, але я піду й подивлюся на ту статую - хоч знатиму, яка та діадема. Зачекайте мене тут і дивіться, щоб нічого не сталося... ну, знаєте... з нею.

Чо вже підвелася, але Джіні раптом сердито вигукнула:

- Ні, нехай краще Луна відведе Гаррі! Добре, Луно?

- О-о-о, так, охоче, - зраділа Луна, а розчарована Чо знову сіла.

- А як звідси вийти? - запитав Гаррі Невіла.

- Отут.

Він завів Гаррі й Луну в куток, де за шафочкою починалися стрімкі сходи.

- Вони ведуть щораз в інше місце, тому смертежери не можуть їх знайти, - пояснив він. - На жаль, ми й самі ніколи не знаємо, де опинимося, йдучи ними. Будьте обережні, Гаррі, бо вночі по коридорах бродять патрулі.

- Не турбуйся, - відповів Гаррі. - Скоро побачимось.

Удвох з Луною вони побігли вгору. Сходи були довжелезні, освітлені смолоскипами, і різко завертали в найнесподіваніших місцях. Нарешті вони добігли до суцільної на вигляд стіни.

- Іди сюди, - сказав Гаррі Луні, вийняв плащ-невидимку й накрив їх обох. І легенько штовхнув стіну.

Вона розтанула від доторку, й вони вислизнули на другий бік. Гаррі озирнувся й побачив, що стіна знову стала суцільна, як і була. Вони стояли в темному коридорі. Гаррі затяг Луну в тінь, понишпорив у капшучку на шиї і дістав Карту Мародера. Тримаючи її майже під самим носом, пошукав і нарешті знайшов на ній свою й Лунину цяточки.

- Ми на шостому поверсі, - прошепотів він, дивлячись, як у наступному коридорі віддаляється від них Філч. - Сюди, ходімо.

Вони навшпиньки рушили далі.

Гаррі вже багато разів скрадався по замку вночі, але ніколи ще його серце не калатало так швидко, ніколи ще так багато не залежало від того, чи вдасться безпечно пройти. Ступаючи на квадратики місячного світла на підлозі, проминаючи обладунки, чиї шоломи порипували від їхніх тихих кроків, не знаючи, що очікує за наступним рогом, Гаррі з Луною йшли, зазираючи в Карту Мародера щоразу, як було хоч трохи світла, і двічі зупинялися, пропускаючи привидів, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Гаррі щомиті очікував якоїсь завади, найбільше побоюючись Півза, тому при кожному кроці прислухався, щоб заздалегідь почути наближення Полтерґейста.

- Сюди, Гаррі, - ледь чутно прошепотіла Луна, смикнула його за рукав і потягла до ґвинтових сходів.

Вони полізли такими вузькими й закрученими сходами, що їм аж у головах запаморочилося. Гаррі ще ніколи тут не бував. Нарешті підійшли до дверей. На них не було ні ручки, ні шпарини для ключа. Нічого, крім гладенької дерев’яної поверхні з мідним дверним кільцем у формі орла.

Луна простягла бліду долоню - доволі моторошне видовище: рука, не поєднана з тілом, висить собі в повітрі. Стукнула раз кільцем, і цей звук у тиші здався Гаррі гарматним пострілом. Орел одразу роззявив дзьоба, та замість пташиного клекоту пролунав м’який співучий голос:

- Що було спочатку - фенікс чи полум’я?

- Гммм... що думаєш, Гаррі? - замислено запитала Луна.

- Що? Хіба немає просто пароля?