Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 106

Вони звернули за ріг і побачили, що перехід закінчується. Ще один короткий сходовий марш вів до дверей, дуже схожих на ті, що були за Аріаниним портретом. Невіл їх штовхнув і поліз у отвір. Поки Гаррі ліз за ним, Невіл комусь гукнув:

- Дивіться, які гості! Хіба ж я не казав?

Гаррі вигулькнув у приміщенні за тунелем, і його зустріли захоплені крики...

- ГАРРІ!

- Це Поттер, це ПОТТЕР!

- Роне!

- Герміоно!

Він розгублено побачив перед собою барвисті гобелени, ліхтарі, численні обличчя. Його, Рона й Герміону оточили, обіймали, попліскували по плечах, куйовдили волосся, потискали руки не менше, ніж двадцять душ народу. Таке було враження, ніби вони оце щойно виграли фінальну гру з квідичу.

- Усе, все, заспокойтесь! - крикнув Невіл.

Коли юрба випустила їх з обіймів, Гаррі зміг нарешті роздивитися, де вони опинилися. Приміщення було йому геть незнайоме - величезне, і нагадувало інтер’єром радше якийсь розкішний курінь чи, можливо, велетенську корабельну каюту. Різнобарвні гамаки звисали зі стелі й балкончика, що тягнувся вздовж глухих стін, обшитих темними дерев’яними панелями й завішаних яскравими гобеленами. Гаррі побачив на цих гобеленах золотого ґрифіндорського лева на яскраво-червоному тлі, чорного гафелпафського борсука на жовтому і бронзового рейвенкловського орла на синьому. Не було лише срібних і зелених слизеринських кольорів. Ще стояли переповнені книжками шафи, кілька мітел, спертих на стіну, а в кутку - великий дерев’яний радіоприймач.

- Де це ми?

- У кімнаті на вимогу, де ж іще? - відповів Невіл. - Вона перевершила саму себе, скажи? За мною гналися обоє Керроу, і я зрозумів, що більше ніде не сховаюся, тож зумів зайти в двері, і от що я тут знайшов! Ну, коли я прибув, вона ще не була така - була значно менша, висів тільки один гамак і лише ґрифіндорські гобелени. Але що більше прибувало воїнів Дамблдорової армії, то просторішою вона ставала.

- А Керроу сюди не можуть проникнути? - запитав Гаррі, шукаючи очима двері.

- Ні, - сказав Шеймус Фініґан, якого Гаррі не впізнав, доки той не заговорив. Набрякле Шеймусове лице вкривали синці. - Це надійна схованка. Поки тут є хоч один наш, чужий сюди не зайде, бо двері не відчиняться. Це Невілова заслуга. Він справді розуміє цю кімнату. Її треба попросити точнісінько про те, що тобі потрібно... скажімо: «Я не хочу, щоб сюди могли потрапити Керроу чи їхні посіпаки»... і кімната все це виконає! Треба лише стежити, щоб були перекриті всі можливі ходи! Невіл тут незрівнянний!

- Це все доволі просто, - скромно пояснив Невіл. - Я тут просидів майже півтори доби і страшенно зголоднів, тому й подумав, що непогано було б щось з’їсти - тоді й відкрився цей перехід до «Кабанячої голови». Я пішов туди й зустрів там Еберфорса. Він забезпечує нас харчами, бо це єдина послуга, якої кімната чомусь не хоче надавати.

- Це тому, що їжа належить до одного з п’яти винятків Ґемпового закону природної трансфіґурації, - пояснив Рон, викликавши цим загальний подив.

- Ми тут переховуємося майже два тижні, - сказав Шеймус, - і щоразу, як нам потрібно, тут з’являються додаткові гамаки, а коли сюди почали прибувати дівчата, тут навіть виникла цілком пристойна ванна кімната...

- ...бо дівчата вирішили, що непогано зрідка митися, - додала Лаванда Браун, яку Гаррі досі не помічав. Він ще раз уважно подивився на присутніх і впізнав чимало знайомих облич. Тут були обидві близнючки Патіл, а також Террі Бут, Ерні Макмілан, Ентоні Ґольдштейн і Майкл Корнер.

- Розкажіть, що ви замислили, - сказав Ерні, - бо тут уже ходило стільки чуток! Ми про вас дізнаємося з «Поттерварти». - Він показав на радіо. - Ви ж не вдиралися в «Ґрінґотс»?

- Вдиралися! - вигукнув Невіл. - І про дракона теж правда!

Хтось заплескав у долоні, а хтось захоплено зойкнув. Рон жартівливо вклонився.

- А що ви там шукали? - очікувально запитав Шеймус.

Перш ніж Рон чи Герміона встигли кинути якесь зустрічне запитання, щоб уникнути прямої відповіді, Гаррі раптом відчув жахливий, нелюдський біль у шрамі-блискавці. Він різко відвернувся від усіх заінтригованих і захоплених облич, кімната на вимогу щезла, і він опинився у зруйнованій кам’яній хатині, під ногами валялися зогнилі, видерті з підлоги дошки, викопана з землі золота коробка лежала біля вилому відкрита й порожня, а Волдемортів дикий вереск розривав голову.

Неймовірним зусиллям він вирвався з Волдемортової свідомості й, захитавшись, отямився в кімнаті на вимогу. Піт заливав обличчя, під руку його підтримував Рон.

- Що з тобою, Гаррі? - допитувався Невіл. - Хочеш сісти? Мабуть, дуже втомився?..

- Ні, - заперечив Гаррі. Він подивився на Рона й Герміону, самими очима намагаючись дати їм зрозуміти, що Волдеморт щойно виявив пропажу одного свого горокракса. Часу лишалося все менше. Якщо Волдеморт зараз вирішить податися у Гоґвортс, то вони нічого не встигнуть.

- Нам треба йти, - сказав він, і з виразів облич обох друзів побачив, що вони все зрозуміли.

- То що ти задумав, Гаррі? - запитав Шеймус. - Які в тебе плани?

- Плани? - перепитав Гаррі. Він зібрав усю волю в кулак, щоб не піддатися знову Волдемортовому безумству. Шрам болів. - Ну, ми просто... Рон, Герміона, я... нам треба дещо зробити, а тоді ми звідси зникнемо.

Ніхто вже не сміявся й не вигукував захоплено. Невіл розгубився.

- Як це «зникнете»?

- Ми прибули ненадовго, - Гаррі розтирав шрам, щоб притлумити біль. - Ми повинні зробити щось важливе...

- І що ж це?

- Я... я не можу вам сказати.

Усі забурмотіли, а Невіл насупив брови.

- Чому не можеш сказати? Ще щось пов’язане з Відомо-Ким?

- Ну, так...

- То ми вам допоможемо.

Інші воїни Дамблдорової армії закивали головами - хто з ентузіазмом, а хто урочисто. Дехто аж з місць позіскакував, щоб продемонструвати свою готовність до негайних дій.

- Ви не розумієте, - за останні кілька годин Гаррі, здається, вже не раз повторював цю фразу. - Ми... ми вам не можемо сказати. Ми це повинні зробити... самі.

- Чому? - не вгавав Невіл.

- Бо... - відчайдушно прагнучи почати пошуки останнього горокракса, чи хоч би обговорити з Роном і Герміоною наодинці, з чого ті пошуки починати, Гаррі ніяк не міг зібратися з думками. Шрам смикало. - Дамблдор доручив нам трьом виконати одну роботу, - пояснив він, обережно добираючи слова, - і ми не повинні нікому казати... це умова, тобто він хотів, щоб це зробили тільки ми, ми втрьох.

- Але ж це його армія, - наполягав Невіл. - Дамблдорова армія. Ми були тут, ми не давали їй розпастися, поки ви десь пропадали...

- Старий, це був не курорт, - зауважив Рон.

- Я такого й не казав, але я не розумію, чому ви нам не довіряєте. Усі присутні в цій кімнаті чинили опір, і всі опинилися тут, бо на них полювали Керроу. Усі присутні довели свою вірність Дамблдорові... і вірність тобі.

- Послухайте, - почав Гаррі, сам не знаючи, що казати, та це вже не мало особливого значення, бо за спиною в нього щойно відчинилися двері тунелю.

- Ми отримали твою звістку, Невіле! Гаррі, Роне, Герміоно! Привіт вам! Ми так і думали, що ви тут!

Це були Луна й Дін. Шеймус задоволено загорлав і побіг обніматися зі своїм найкращим другом.

- Салют усім! - радісно привіталася Луна. - Ой, як гарно знов до вас повернутися!

- Луно, - розгубився Гаррі, - а ти чого тут? Як ти?..

- Я їй повідомив, - пояснив Невіл, показуючи фальшивий ґалеон. - Я обіцяв їй і Джіні, що дам їм знак, якщо ти тут з’явишся. Ми всі думали, що твоє повернення означатиме революцію. Що ми повстанемо проти Снейпа і тих Керроу.

- Звичайно, інакше й бути не може, - весело підтримала його Луна. - Правда ж, Гаррі? Ми починаємо боротьбу, щоб вигнати їх з Гоґвортсу?

- Послухайте, - Гаррі вже охоплювала паніка, - нам дуже прикро, але ми повернулися не для цього. Ми повинні щось зробити, а тоді...

- То ви просто покинете нас серед усього цього? - не вірив Майкл Корнер.