Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 35

– Тепер немає сумніву, – повторив Сайрес Сміт, – саме тут отвір витоку; я оголю його.

– Яким чином? – запитав Гедеон Спілет.

– Опустивши на три метри рівень води в озері.

– А як можна опустити її рівень?

– Відкривши їй інший вихід, ширший, ніж теперішній.

– Де, Сайресе?

– Там, де берег озера найбільше наближається до краю плоскогір’я.

– Але ж у озера гранітний берег! – зауважив журналіст.

– Нічого, – відповів Сайрес Сміт. – Я висаджу його в повітря, вода рине у вилом, рівень її спаде, і таким чином звільниться отвір до підземної печери…

– А на берег моря литиметься водоспад, – додав Гедеон Спілет.

– Так, водоспад. І ми використаємо його силу, – відповів Сайрес. – Ходімо, ходімо скоріше!

Інженер швидко пішов попереду свого супутника, а той так довіряв йому, що й на хвилину не засумнівався в успіхові Сайресових планів. І все ж таки, як проломити гранітну кручу? Як без пороху, з примітивним знаряддям розколоти ці скелі? Чи не брався інженер за непосильну справу?

Коли Сайрес Сміт і журналіст повернулися до Комина, Герберт і Пенкроф уже розвантажували пліт, на якому привезли дрова.

– Зараз, пане Сайресе, дроворуби закінчать своє діло, – сміючись, сказав моряк, – і якщо вам знадобляться муляри…

– Муляри – ні, а хіміки потрібні, – відповів інженер.

– Так, так, – додав Гедеон Спілет. – Ми висадимо в повітря острів…

– Висадимо в повітря острів?! – вигукнув Пенкроф.

– Принаймні частину острова, – підтвердив журналіст.

– Слухайте, друзі, що я вам скажу, – промовив інженер.

І розповів товаришам про відкриття. На його думку, в гранітному масиві під плоскогір’ям Широкий Обрій мала бути досить велика печера, і він збирався туди пройти. Для цього необхідно передусім звільнити отвір, крізь який тече вода, знизивши її рівень в озері, тобто проломити для води ширший отвір у кам’яному березі. Звідси ж випливає необхідність виготовити вибухівку і зробити добре «кровопускання» озеру на іншому його березі. І він, Сайрес Сміт, спробує виготовити потужну вибухівку з тих матеріалів, які їм надала природа.

Нічого й говорити про захоплення, з яким зустріли викладений план усі колоністи, а найбільше Пенкроф. Висадити у повітря гранітну скелю, створити водоспад – таке страх як подобалося морякові! І він так само радо стане хіміком, як муляром або шевцем, аби лише прислужитися інженерові. Якщо треба, він стане ким завгодно, «навіть учителем танців та вишуканих манер», казав він Набу.

Набові й Пенкрофу передусім було доручено оббілувати дюгоня, зрізати з нього сало й зберегти м’ясо для харчу. Ті відразу вирушили по дюгоня, навіть не питаючи про додаткові настанови. Їхня довіра до керівника загону не мала меж.

А через кілька хвилин Сайрес Сміт, Герберт і Гедеон Спілет, несучи плетені ноші, вирушили понад річкою до покладів вугілля, де було також багато вугільного колчедану, що зустрічається у перехідних формаціях порівняно недавнього походження. Сайрес Сміт уже приносив зразки цього мінералу.

Цілий день пішов на перенесення піриту до Комина. Надвечір його зібрали кілька тонн.

Наступного дня, 8 травня, інженер узявся до своїх дослідів. Перитоносні сланці переважно складаються з вуглецю, окису алюмінію і сірчистої сполуки заліза – найбільше там саме його; треба було виділити сірчисте залізо і якнайшвидше перетворити його на залізний купорос, а одержавши залізний купорос, добути з нього сірчану кислоту. В цьому й полягала інженерова мета. Сірчана кислота має дуже широке застосування, і промисловий розвиток різних країн можна визначити за кількістю її використання. Надалі ця кислота виявиться дуже корисною для колоністів при виготовленні свічок, дубленні шкір і таке інше, але поки що інженер мав намір використати її для іншої мети. Вибравши за Комином майданчик, Сайрес Сміт разом з товаришами старанно вирівняли його, наклали купу сухих гілок і нарубали дров, а зверху поклали шматки залізного колчедану таким чином, щоб між ними проходило повітря; потім на них насипали тонкий шар сірчистого колчедану, подрібненого на шматочки завбільшки як горіх.

Підготувавши таким чином вогнище, колоністи підпалили дрова; розпечені сланці також загорілися, бо до їх складу входять вуглець і сірка. Тоді зверху поклали ще кілька шарів подрібненого колчедану і всю цю величезну купу прикрили землею й дереном, залишивши отвори, як це робиться, коли складають купу дров, перепалюючи їх на деревне вугілля.

Всю цю підпалену масу дерева й вугілля покинули тихо горіти, аби там протягом десяти-дванадцяти днів відбувалися відповідні процеси, під час яких колчедан мав перетворитися на сірчисте залізо, а потім – на залізний купорос, а окис алюмінію – на сірчанокислий алюміній, тобто на однаково розчинні сполуки, тоді як кремнезем і вуглець, що переходять у золу, нерозчинні.

Поки тривали ці хімічні процеси, Сайрес Сміт розпорядився почати інші роботи. Колоністи виконували їх не просто старанно, а самозречено.

Наб і Пенкроф зрізали з дюгоневої туші все сало і поскладали його у великі глиняні горшки. Із цього сала, обробивши його содою чи вапном, треба було виділити одну з його складових частин – гліцерин. І в першому і в другому випадку колоністи дістали б мило й необхідний Сайресові Сміту вже згаданий гліцерин. Як нам відомо, вапна їм не бракувало, але обробка жиру вапном могла б дати лише нерозчинне, а отже, непотрібне колоністам мило, в той час як обробка содою дала б розчинне мило, що знадобилося б у побуті. Будучи людиною практичною, Сайрес Сміт мав спочатку знайти спосіб, як добути соду. Чи складно це? Ні, бо на морському узбережжі було вдосталь необхідних водоростей: солянки, фукоїдів, морського моху та інших. Колоністи назбирали цілі купи отих водоростей, висушили їх і спалили у відкритих ямах. Згорання тривало кілька днів і підтримувалося при такій високій температурі, що зола розплавилася, внаслідок чого утворилася суцільна сірувата маса, яку віддавна називають природною содою. Одержавши її, інженер піддав сало обробці содою і дістав, по-перше, розчинне мило, а по-друге – таку нейтральну речовину, як гліцерин.

Але це ще не все. Для здійснення майбутніх планів Сайресові Сміту потрібна була ще одна речовина: азотнокисла сіль, більш відома під назвою селітра.

Сайрес Сміт міг би виготовити цю речовину, обробивши азотною кислотою вуглекислу сіль поташу, яку легко добути з рослинної золи. Але йому бракувало азотної кислоти, і саме її він хотів одержати. Отже, він опинився у замкненому колі, з якого, здавалося, ніколи не вибратися. На щастя, цього разу селітру давала сама природа – треба було тільки добре потрудитися, аби її назбирати досхочу. Герберт відкрив її поклади на півночі острова, біля підніжжя гори Франкліна, і Сайресові Сміту залишалося тільки очистити її.

Згадані роботи тривали щонайменше тиждень і закінчилися ще до того, як сталося перетворення сірчистого заліза у залізний купорос. У наступні дні колоністи ще мали час для виготовлення вогнетривкого посуду з глини і спорудження особливої печі, в якій можна перегнати залізний купорос після його одержання. Усі ці роботи закінчилися 18 травня, десь на той час завершувалися і відомі нам хімічні процеси в купі дерева та сланцю. Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф під мудрим Сайресовим керівництвом стали майстрами на всі руки. А втім, біда – найкраща вчителька: нікого так не слухають і ні в кого так не вчаться!

Коли перепалили всю купу колчедану, внаслідок хімічних перетворень було одержано залізний купорос, сірчанокислий алюміній, кремнезем, рештки вугілля і золу. Все це висипали в посудину з водою, збовтали, дали осісти й злили, внаслідок чого одержали розчин залізного купоросу і сірчанокислого алюмінію, а решта речовин залишилися на дні посудини у вигляді нерозчинного осаду. Рідину частково випарували, при цьому відклалися кристали залізного купоросу, а невипарувану воду з купоросом алюмінію залишили без ужитку.

Тепер Сайрес Сміт мав чимало кристалів залізного купоросу, з яких належало добути сірчану кислоту.