Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 34

– Що там відбувається у глибині? – здивувався Пенкроф, вдивляючись у озеро.

– Певне, Топ почув якусь земноводну тварину, – відповів Герберт.

– Чи не алігатора? – запитав журналіст.

– Не думаю, – відповів Сайрес Сміт. – Алігатори та й інші крокодили водяться у нижчих широтах.

Топ, повернувшись на поклик свого хазяїна, знову вибрався на берег, але й далі не знаходив спокою; він стрибав серед високої трави і, керований інстинктом, ніби стежив за якимсь невидимим створінням, що пірнуло в озеро й рухалося під водою попід самим берегом. Однак поверхня озера була спокійна, на ній не з’являлося жодної зморшки. Колоністи раз у раз зупинялися на березі й пильно вдивлялися у воду. Там нічогісінько не було видно. Все це здавалося загадкою.

Інженера вельми зацікавила їхня пригода.

– Доведімо до кінця нашу розвідку, – запропонував він.

За півгодини колоністи добулися до південно-східного краю озера й опинилися на плоскогір’ї Широкий Обрій. Тут дослідження берегів озера мало вважатися закінченим, а інженер так і не з’ясував, де витікає надлишок води із озера.

– І все ж таки тут десь повинен бути стік, – повторював Сайрес Сміт. – А коли його немає на поверхні, то він пробив собі дорогу в гірській породі!

– Але яке це має для нас значення, дорогий Сайресе? – запитав Гедеон Спілет.

– Досить велике, – відповів інженер, – бо якщо стік відбувається усередині масиву, вода могла б там вирити печеру, де можна було б оселитися, відвівши воду в інше русло.

– А чи не може вода витікати з дна озера і впадати в море підземним руслом? – запитав Герберт.

– Звичайно, може, – відповів інженер, – і якщо це справді так, нам доведеться будувати житло власноруч, бо природа нам не вимурувала стін і стелі.

Колоністи вже мали намір піти через плоскогір’я до Комина – була вже п’ята година вечора, – коли Топ знову захвилювався. Він став люто гавкати і, перш ніж хазяїн устиг його затримати, вдруге стрибнув у озеро.

Всі кинулися до берега. Собака відплив уже футів на двадцять, Сайрес Сміт гучно кликав його, як раптом із води виринула величезна голова; озеро у тому місці не було глибоким.

Герберт відразу впізнав, кому належить конічна морда з витрішкуватими очима і довгими шовковистими вусами.

– Ламантин! – вигукнув він.

Але то був не ламантин, а інший представник того виду ссавців, і називався він дюгонь – ніздрі розміщені в нього у верхній частині морди.

Величезний звір кинувся на собаку, і марно Топ намагався вивернутись і повернутися на берег. Його хазяїн був безсилий врятувати свого вірного друга, і перш ніж Гедеонові Спілету чи Герберту спало на думку покласти стріли на тятиву, дюгонь схопив собаку й зник із ним під водою.

Наб, стиснувши в руці кийка із залізним наконечником, хотів було кинутися рятувати Топа і битися з велетенською тварюкою в її ж стихії.

– Набе, зупинися! – крикнув інженер, хапаючи свого відважного служника.

А під водою тривала незбагненна, певно, люта боротьба, що могла скінчитися тільки загибеллю собаки! Та раптом серед кола піни виринув Топ; підкинутий у повітря якоюсь невідомою силою, він підлетів над озером футів на десять, знову впав у водяний вир і, дивом урятувавшись, незабаром підплив до берега, не маючи на тілі серйозних ран.

Сайрес Сміт і його товариші лише отетеріло дивилися на нього. Та була ще одна обставина, так само незбагненна: під водою й далі точилася запекла боротьба. Не було сумніву, що на дюгоня напав якийсь іще сильніший звір, і той, облишивши собаку, мусив боронити власне життя.

Та сутичка не тривала надто довго. Вода зачервоніла кров’ю, пляма якої щораз ширшала, і скоро на вузьку піщану мілину в південному кінці озера випливло нерухоме тіло дюгоня.

Туди кинулися колоністи. Дюгонь був мертвий. То була велетенська тварина, завдовжки футів п’ятнадцять чи шістнадцять і вагою тисячі три-чотири фунтів. У неї на шиї зяяла рана, ніби розпорена великим лезом.

Що ж то за тварина, здатна завдати такого страшного удару, знищила велетенського дюгоня? Ніхто не міг цього сказати, і, занепокоєні пригодою в озері, Сайрес Сміт і його товариші вернулися до Комина.

Розділ XVII

Дослідження озера. Свідчення течії. Плани Сайреса Сміта. Сало дюгоня. Застосування сірчаного колчедану. Сірчисте залізо. Як виготовляється гліцерин. Мило. Селітра. Сірчана кислота. Азотна кислота. Народження водоспаду.

На другий день, 7 травня, Сайрес Сміт із Гедеоном Спілетом, залишивши Наба готувати сніданок, піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, а Герберт із Пенкрофом пішли берегом річки по хмиз.

Інженер і журналіст швидко дійшли до невеличкої коси з південного краю озера, на яку викинуло дюгоня. На його м’ясисту тушу злетілися вже зграї птахів; їх довелося відганяти камінням – Сайрес Сміт хотів зберегти дюгоняче сало для потреб колонії, а м’ясо тварини могло стати смачною поживною їжею, адже неспроста в деяких районах Малайзії його подають як делікатес до столу місцевих князьків. Але то вже був Набів клопіт.

Сайреса Сміта на той час не полишали інші думки. Дивна пригода, що сталася напередодні, й далі не давала інженерові спокою. Йому кортіло розгадати таємницю загадкової битви в глибинах озера, дізнатися, що ж то за мастодонт чи інше морське чудовисько завдало велетневі-дюгоню такої дивної різаної рани.

Отож він мовчки стояв на березі й пильно дивився на озеро, але в його спокійних водах, що виблискували під ранковим промінням сонця, нічогісінько не було видно.

Біля піщаної смужки берега, де лежав труп дюгоня, було досить мілко, але далі озеро потроху глибшало і посередині, вочевидь, мало дуже велику глибину. Напевне, то була гірська западина, наповнена водами Червоного струмка.

– То що, Сайресе, – мовив журналіст, – як на мене, в цьому озері нема нічого підозрілого.

– Ваша правда, дорогий мій Спілете, – відказав інженер, – я і сам не знаю, як пояснити те, що сталося вчора!

– Зізнаюся, – повів далі Гедеон Спілет, – рана, завдана тому дюгоню, мені здається щонайменше дивною, а ще здається незбагненним, що могло так високо викинути Топа з води. Складалося враження, що його підкинула чиясь могутня рука і та сама рука, озброєна кинджалом, потім завдала смертельної рани дюгоню!

– Так, – задумливо погодився інженер. – Для мене теж у цьому є щось незбагненне. А чи розумієте ви, дорогий Спілете, яким чином я сам урятувався? Хто мене витяг із моря й переніс у дюни? Незрозуміло, чи не так? Я відчуваю в цьому якусь таємницю, і рано чи пізно ми, безумовно, її розгадаємо. Будьмо спостережливими, тільки не треба заводити мову про ті загадкові пригоди з товаришами. Залишмо ці спостереження при собі й мовчки займаймося своїми справами!

Як відомо, інженер досі не міг знайти, де витікав надлишок води з озера, але оскільки не було жодних ознак, що воно будь-коли переповнювалося, витік неодмінно мав існувати. Тут Сайрес Сміт здивовано помітив досить сильну течію поблизу того місця, де стояв. Він кинув у воду кілька паличок і побачив, що вони пливуть на південь. Інженер пішов берегом за течією і дійшов до південного краю озера.

Там рівень води знижувався, ніби вона різко впадала в якусь розколину в землі.

Сайрес Сміт нахилився, майже торкаючись вухом озера, і ясно почув шум підземного водоспаду.

– Саме тут, – промовив він, випростуючись, – витік надлишків води. Тут, у гранітному масиві, вона прорила вихід у море через якісь печери, а ми використаємо їх для себе! Чудово! Зараз перевіримо!

Інженер відламав довгу гілку, обшмульгав з неї листя, і, застромивши її там, де два береги озера сходилися під кутом, визначив, що на глибині одного лише фута справді є широкий отвір. Це й був отой давно шуканий витік води, а сила течії в тому місці була такою великою, що гілку вирвало із Сайресових рук і вона зникла в глибині.