Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 15

– Сліди ніг! – вигукнув Пенкроф.

– Еге ж! – мовив Наб.

– І його сліди починалися біля самих рифів? – перепитав журналіст.

– Ні, аж за межею припливу, – відказав Наб, – а між береговою смугою й рифами море, мабуть, змило їх.

– Розповідай далі, Набе, – попросив Гедеон Спілет.

– Побачив я ті сліди і мало з глузду не з’їхав. Чіткі, ще не розвіяні на піску, вони вели в напрямку дюн. Не спускаючи з них очей і намагаючись не пошкодити їх, я пробіг добрих чверть милі. Біг хвилин п’ять; уже спускалися сутінки, і тут чую: собака гавкає. Наш собака, Топ; він і привів мене ось сюди до мого хазяїна!

Наприкінці Наб розповів, яка туга опанувала його, коли він побачив бездиханне інженерове тіло! Хоч як він придивлявся, та не міг виявити в Сайреса Сміта жодних ознак життя. Він шукав мертве тіло, а тепер, знайшовши його, прагнув удихнути в нього життя. Та всі його відчайдушні зусилля залишалися марними! Йому зоставалося тільки віддати останню шану своєму господареві, якого любив понад усе!

І тоді Наб згадав про товаришів. Вони, безумовно, також хотіли б востаннє попрощатися з бідолашним небіжчиком. Поруч був Топ. Хіба не міг він покластися на кмітливість такого вірного чотириногого друга? Наб кілька разів повторив журналістове ім’я: серед усіх інженерових супутників Топ його знав найкраще. Потім негр показав рукою на південь, і собака помчав берегом у вказаний бік.

Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, котрий може здатися мало не надприродним, знайшов їхній Комин, хоч ніколи досі там не був.

Набові супутники слухали його розповідь, затамувавши дух. Для них залишалося незбагненним, як Сайрес Сміт попри неймовірні зусилля, потрібні, аби вибратися з бурунів, що кипіли навколо рифів, не мав жодного синця чи подряпини. Не легше було зрозуміти, як інженер міг потім пройти понад милю від берега до цього гроту, що загубився серед дюн.

– Послухай, Набе, – спитав інженер, – то це не ти переніс сюди свого хазяїна?

– Ні, не я, – відповів Наб.

– Цілком очевидно, що Сміт прийшов сюди сам, – мовив Пенкроф.

– Очевидно-то очевидно, – зауважив Гедеон Спілет, – а в голові не вкладається!

Пояснення цієї загадки можна було почути лише з інженерових уст. А для цього треба було чекати, поки він заговорить. На щастя, життя потроху поверталося до нього. Розтирання відновило кровообіг. Сайрес Сміт знову ворухнув руками, потім головою, і з вуст у нього зірвалося ще кілька незрозумілих слів.

Нахилившись, Наб покликав його, але інженер, здавалося, нічого не чув, лежачи із заплющеними очима. Життя прокидалося в ньому, він починав ворушитися, та, на жаль, цього аж ніяк не можна було сказати про його свідомість.

Пенкроф побивався, що немає вогню і нічим його добути, бо, на нещастя, забув прихопити джут із обпаленої ганчірки, яку легко було б запалити, висікаючи іскри двома кремінцями. Що ж до інженерових кишень, то з’ясувалося, що вони, крім жилетної кишеньки, де вцілів годинник, зовсім порожні. Тож конче треба було якнайшвидше перенести Сайреса Сміта до Комина. Такої думки дійшли всі присутні.

Та активне розтирання тіла привело інженера до тями набагато скоріше, ніж вони сподівалися. Потроху відживляла їхнього товариша й вода, якою йому раз по раз змочували губи. Пенкрофові спало на думку додати до води кілька краплин м’ясного соку, вичавленого із принесеної тетерятини. Герберт побіг на берег і приніс звідти дві великі двостулкові скойки. Моряк приготував щось подібне до мікстури і влив її в рот інженерові, котрий пожадливо ковтнув каламутну суміш.

Очі його розплющились. Над ним схилилися Наб і журналіст.

– Хазяїне! Хазяїне! – окликав його Наб.

Інженер почув. Він упізнав Наба й Спілета, потім – двох інших своїх супутників, – Герберта й моряка, і його рука ледь-ледь потисла їхні долоні.

Із його уст знову зірвалося кілька слів, тих самих слів, які він, певно, вже намагався сказати і які свідчили про те, що за думки не давали йому спокою навіть за тих складних обставин. Товариші нарешті зрозуміли його.

– Острів чи материк? – прошепотів Сайрес Сміт.

– А-а-а! – не втримався Пенкроф. – Хай йому чорт! Чхати нам, пане Сайресе, острів це чи материк, аби тільки ви жили! А острів це чи материк, побачимо пізніше!

Інженер кивнув, відкинув голову й ніби заснув. Усі притихли, й журналіст відразу вирішив ужити заходів, аби, якнайменше тривожачи інженера, перенести його до Комина. Наб, Герберт і Пенкроф вийшли з печери і попростували до високої дюни, увінчаної кількома рахітичними деревцями; дорогою збентежений моряк раз у раз повторював:

– Острів чи материк? Он про що він думає, а сам ледве дихає! Ото людина!

Зійшовши на вершину дюни, Пенкроф із двома супутниками, не маючи ніяких знарядь, голіруч відчахнули кілька найгрубіших гілок від чахлуватого дерева, схожого на пошарпану всіма вітрами морську сосну. Потім із відламаних гілок змайстрували ноші й наклали зверху листя й трави, аби інженерові було зручніше лежати.

На це пішло хвилин сорок, і годині о десятій ранку моряк, Герберт і Наб повернулися до Сайреса Сміта, від якого не відходив журналіст.

Інженер прокинувся зі сну, чи то пак із забуття, в якому його знайшли перед тим. Його досі бліді, як віск, щоки ледь порожевіли. Спираючись на лікті, Сайрес Сміт трохи підвівся і, ніби питаючи, де він, оглянувся довкола.

– Чи не буде для вас надто втомливим вислухати мене, Сайресе? – запитав журналіст.

– Прошу, – тихо відповів інженер.

– Як на мене, – сказав моряк, – краще нехай пан Сміт спочатку скуштує оце желе із тетерятини, а вже потім слухає вас. Скуштуйте, пане Сміт, – додав він, – простягаючи інженерові трохи желе, в яке поклав цього разу кілька шматочків м’яса.

Сайрес Сміт пожував шматочок, а решту поділили між собою троє його зголоднілих супутників, жоден з яких, звичайно, не наївся.

– Нічого, – озвався моряк, – на нас чекає їжа в Комині. Вам, пане Сміте, не завадить знати, що там, на півдні, ми маємо житло, з кімнатами, постелями і вогнищем, а в коморі у нас лежить кілька десятків пташок, яких наш Герберт називає «куруку». Ноші для вас готові, і як тільки ви трохи оклигаєте, ми вас перенесемо.

– Дякую, друже, – тихо відказав інженер. – Іще година або дві, й можна буде рушати… А поки що розповідайте, Спілете.

Тоді журналіст розповів про те, що з ними сталося, повідомив про події, яких не міг ще знати Сайрес Сміт: про останнє падіння кулі, приземлення на невідомій їм, здається, незаселеній землі, – байдуже, острів це чи материк, – про те, як пощастило знайти Комин, про пошуки самого інженера, Набову відданість йому, про те, чим вони всі завдячують розуму Топа і таке інше.

– Хіба не ви знайшли мене на березі? – запитав ще слабким голосом Сайрес Сміт.

– Ні, – відповів журналіст.

– І не ви перенесли мене в цю печеру?

– Ні.

– А на якій відстані печера рифів?

– Десь за півмилі, – відповів Пенкроф. – І якщо вac це дивує, пане Сміт, то ми не менше дивуємось, як ви могли тут опинитися.

– Справді, – мовив інженер, потроху оживаючи і з дедалі більшою цікавістю слухаючи всі подробиці. – Це справді дивина!

– А чи не могли б ви розповісти, – вів далі моряк, – що відбулося після того, як вас змило хвилею?

Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що пам’ятав. Ударом хвилі його відірвало від сітки аеростата. Спочатку він занурився в глибину на кілька саженів. Випірнувши на поверхню моря, в сутінках він відчув, що поруч борсається якесь живе створіння. То був Топ, котрий кинувся в море рятувати свого хазяїна. Звівши догори очі, інженер не побачив кулі аеростата – той, позбувшись його ваги та ваги собаки, стрілою злетів у небо. Сайрес Сміт опинився серед пінявих хвиль не менше ніж за півмилі від берега. Сильно гребучи руками, він намагався втриматися на хвилях. Топ піддержував його зубами за одяг, але їх підхопила шалена течія, понесла на північ, і через півгодини нерівної боротьби інженер став тонути, тягнучи за собою в безодню Топа. Від тієї миті й до хвилини, коли Сайрес Сміт опинився на руках своїх друзів, він нічого не пам’ятав.