Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 14

І собака гавкав, ніби ствердно відповідаючи на його запитання.

Вони пішли далі. Було десь о пів на третю ночі. Починався приплив, один із тих припливів, які в шторм та ще за молодика сягають найвищого рівня. Високі хвилі гриміли біля смуги рифів, так люто штурмуючи їх, що напевне перекочувалися через зовсім невідомий острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег незнаної для них землі, і на неї без перешкод налітали морські вали.

Як тільки моряк та його супутники вийшли з-за скелі, на них знову оскаженіло налетів вітер. Згорбившись, підставляючи спину бурі, вони підбігцем простували за Топом, що впевнено вибирав дорогу. Їхній шлях пролягав на північ; праворуч від них сіріли нескінченні гребені хвиль, які з оглушливим громом розбивалися об берег, а ліворуч губилася в мороці незрима земля. Та все ж вони відчували, що поверхня її досить рівна й полога, бо відтепер ураган віяв над їхніми головами в одному напрямку, не завихряючись, як тоді, коли наштовхувався на гранітну кручу.

До четвертої ранку вони пройшли близько п’яти миль. Хмари вже не летіли понад землею, а підбилися вище. Водяний пил розсіявся, шквали вітру стали сухіші й водночас холодніші. Пенкроф і Гедеон Спілет промерзли аж до кісток, але з їхніх уст не зірвалося жодного нарікання.

Вони твердо вирішили йти за Топом, хоч би куди вів їх розумний собака.

Близько п’ятої ранку почало розвиднятися. Спочатку в зеніті, де хмари здавалися рідшими, їхні краї окреслилися сіруватими смугами, і незабаром під темними хмарами трохи світлішою лінією вималювався морський обрій. По хвилях пробігли бляклі відблиски, і їхні піняві гребені знов побіліли. Водночас ліворуч на чорному тлі став невиразно позначатися сірий горбистий берег.

О шостій ранку зовсім розвиднилося. Досить високо над головою ще мчали розбурхані хмари.

На ту пору моряк і його супутники були за шість миль від Комина. Вони простували пологим берегом, окресленим удалині пасмом підводних скель, верхівки яких ледь виглядали з води, – був пік припливу. Ліворуч простягався дикий піщаний берег із кількома дюнами, що поросли чортополохом. Тільки рідке пасмо невисоких пагорбів захищало від океанських вітрів ледь покраяний берег. То там, то сям корчилися одне-двоє дерев, судомно нахилившись і простягши свої віти на захід. Удалині на південному заході виднівся заокруглений пружок лісу.

Цієї хвилини Топ недвозначно заметушився. Він то забігав уперед, то, повертаючись, підбігав до моряка і ніби просив його наддати ходи. Тепер собака звернув із піщаного пляжу і, гнаний непомильним інстинктом, не вагаючись, побіг між дюнами.

Усі троє супутників подалися за ним. Місцевість здавалася зовсім пустельною. Навколо – жодного живого створіння.

Серед широкої смуги дюн примхливо здіймалися пагорки й навіть горби. Місцевість нагадувала маленьку піщану Швейцарію, і лише завдяки надзвичайному інстинкту собака міг угадувати дорогу.

Хвилин за п’ять після того, як журналіст і його супутники звернули з піщаного берега, вони опинилися перед западиною, виритою у підвітряному боці високої дюни. Топ зупинився і дзвінко гавкнув. Спілет, Герберт і Пенкроф зайшли в печеру.

Там стояв навколішки Наб, схилившись над тілом, що лежало на трав’яній підстилці…

То було тіло інженера Сайреса Сміта.

Розділ VIII

Чи живий Сайрес Сміт. Набова розповідь. Людські сліди. Нерозв’язане питання. Перші слова Сайреса Сміта. Дослідження слідів. Повернення до Комина. Пенкроф нажаханий.

Наб не ворушився. Моряк кинув йому тільки одне слово:

– Живий?

Негр нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Але було ясно, що бідолашний негр такий пригнічений горем, що не помітив товаришів і не почув морякових слів.

Журналіст опустився навколішки біля нерухомого тіла і, розстебнувши інженерів одяг, приклав вухо до його грудей. Минула хвилина – ціла вічність, – поки Гедеон Спілет прислухався до ледь чутного серцебиття.

Наб трохи підвівся з невидющими, хоч і широко розплющеними очима. Важко уявити собі більш змучене відчаєм людське обличчя. Виснаженого, стомленого, зломленого невимовним горем Наба неможливо було впізнати. Він не сумнівався, що його хазяїн помер.

Довго й пильно подивившись на інженера, Гедеон Спілет підвівся й промовив:

– Він ще живий!

Пенкроф і собі став навколішки біля Сайреса Сміта, вухом почув кілька слабеньких ударів серця, а губами, прикладеними до губів інженера, – ледь помітне дихання.

Журналіст кинув короткий наказ, і Герберт прожогом побіг по воду. За сотню кроків від дюни натрапив на переповнений нещодавніми дощовими водами прозорий струмок, що в’юнився серед пісків. Але чим набрати води? Серед дюн не було жодної черепашки! Хлопцеві нічого не лишалося, як намочити в струмку хустину і бігом повернутися до печери. На щастя, цієї намоченої хустини виявилося достатньо для Гедеона – той хотів тільки змочити інженерові губи. Кілька краплин холодної вологи майже відразу справили чудодійний вплив. Із грудей Сайреса Сміта вирвалося зітхання, і навіть здалося, що він намагається щось сказати.

– Ми врятуємо його! – переконано сказав журналіст. Його слова пробудили в Набовому серці втрачену надію.

Він роздягнув хазяїна, аби побачити, чи немає на тілі ран. І диво дивне, – ні на обличчі, ні на тулубі, ні на руках чи ногах не було жодного синця, жодної подряпиночки, навіть кисті рук були цілі, що й зовсім не вкладалося в голову, адже інженер мусив докладати величезних зусиль, аби подолати лінію рифів.

Та пояснення цих загадок надійде пізніше. Коли до Сайреса Сміта повернеться мова, він сам пояснить, що з ним сталося. А поки що конче треба було повернути його до життя, і напевне цьому допоможе розтирання всього тіла. Що й зробили за допомогою морякової куртки. Розігрітий активним масажем, інженер ледь випростав руки і став дихати трохи рівніше. Сайрес Сміт помирав від виснаження, і якби не прибув журналіст із товаришами, безумовно віддав би Богові душу.

– Отже, ви вирішили, що ваш хазяїн помер? – запитав Наба моряк.

– Еге ж! Думав, помер! – відповів Наб. – Коли б Топ не знайшов вас, коли б ви не прийшли, я його поховав би і помер коло його могили!

Можете уявити, на якій волосинці трималося життя Сайреса Сміта!

І Наб розповів, що сталося. Напередодні, покинувши на світанку Комин, він пішов берегом знову на північ і дійшов до місця, де вже був раніше.

Там, ні на що уже не надіючись, як Наб сам зізнався, він став шукати інженера на узбережжі, серед скель і пісків. Найуважніше негр придивлявся до тієї частини берега, куди не діставала найбільша вода, бо край моря припливи й відпливи напевне змили всі сліди. Наб уже не сподівався знайти хазяїна живого. Він шукав тільки інженерове тіло, котре хотів власноруч поховати в землі!

Наб шукав дуже довго. Та всі його пошуки лишилися марними. Здавалося, на тому пустельному березі зроду не ступала людська нога. Ніде не було жодної розтоптаної черепашки, мільйони яких лежали на смузі берегової тераси, що до неї доходив приплив. Жодної! На відстані двох-трьох сотень ярдів[7] ані найменшого сліду людини, котра будь-коли ступала б на землю.

Отже, Наб вирішив пройти над водою ще кілька миль – морські течії могли віднести бездиханне тіло десь далі. Коли потопельник пливе недалеко від пологого берега, рідко трапляється, щоб рано чи пізно хвилі не викинули його на сушу. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на хазяїна.

– Я йшов ще дві милі, передивився всі рифи під час відпливу, весь берег під час припливу, і впав уже у відчай: нічого я не знайду! І раптом вчора близько п’ятої вечора несподівано помітив на піску сліди ніг.