Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 119

– А тепер, – сказав під кінець Сайрес Сміт, – ми мусимо нарешті виконати свій обов’язок. Пів справи зроблено. Проте якщо нам уже нема чого боятися піратів і ми знову стали господарями на острові, то це не наша заслуга.

– Гаразд! – відповів Гедеон Спілет. – Обшукаймо весь лабіринт відрогів гори Франкліна! Обшукаймо кожну тріщину в ґрунті, кожну печеру! О, я гадаю, жоден журналіст не мав іще нагоди розплутувати таку захопливу, незвичайну загадку!

– І ми не повернемося до Гранітного Палацу, доки не знайдемо свого заступника? – запитав Герберт.

– Авжеж! – відповів інженер. – Ми зробимо для цього все, що в людських силах!.. Але повторюю: нам пощастить знайти його лише в тому разі, якщо він сам того захоче!

– То ми залишимося у загоні для худоби? – запитав Пенкроф.

– Так, у загоні для худоби, – відповів Сайрес Сміт. – Провіанту тут доволі, і, крім того, ми перебуваємо якраз у центрі місцевості, де мусимо провести пошуки. До того ж звідси будь-коли можна поїхати возом до Гранітного Палацу.

– Слушно, – сказав моряк. – Тільки дозвольте нагадати вам…

– Що саме?

– Що ми відклали до літа нашу морську подорож, а літо вже настало.

– Яку ще морську подорож? – запитав Гедеон Спілет.

– На острів Табор! – відповів Пенкроф. – Хіба ви забули? Ми ж повинні залишити там записку, що Айртон та й ми самі перебуваємо на острові Лінкольна, і вказати в ній координати острова на випадок, якщо прийде шотландська яхта! Аби тільки не спізнитися…

– Але на чому ви, Пенкрофе, збираєтесь пливти туди? – запитав Айртон.

– Як на чому? На «Бонавентурі»

– На «Бонавентурі»? – вигукнув Айртон. – Його давно немає!

– Мого «Бонавентура» вже немає?! – закричав Пенкроф, схопившися на ноги.

– На жаль, немає, – відповів Айртон. – Тиждень тому пірати знайшли його в порту Повітряної Кулі, вийшли в море і…

– І що?.. – завмираючи від хвилювання, перепитав Пенкроф.

– Боба Гарвея з ними не було, вести судно вони не вміли… От і напоролися на рифи… Ваш бот розбився вщент!

– Негідники! Мерзотники! Падлюки! – кричав моряк.

– Пенкрофе, – сказав Герберт, узявши моряка за руку, ми збудуємо судно більше і краще, ніж попереднє. Тим паче, що тепер у нас є всі залізні частини й оснастка з піратського брига.

– А ви знаєте, – сумно мовив Пенкроф, – що треба не менш як п’ять-шість місяців, щоб збудувати бот тоннажністю тридцять-сорок тонн?

– Часу в нас удосталь, – сказав журналіст. – Тільки цього року вже не доведеться з’їздити до острова Табор.

– Не журіться, Пенкрофе, – додав інженер. – Нічого не зробиш, треба змиритися. Сподіваюся, така відстрочка не завдасть нам шкоди.

– Бідний «Бонавентур»! Мій бідний «Бонавентур»! – побивався Пенкроф, приголомшений втратою судна, яким так пишався.

Знищення «Бонавентура» було справді відчутним ударом для колоністів. Тому вони ухвалили почати спорудження нового судна, щойно повернуться до Гранітного Палацу. Тепер у них зосталося одне завдання – обстежити всі закутки острова.

Пошуки почалися того самого дня, 19 лютого, і тривали цілий місяць. Біля підніжжя гори Франкліна тягся цілий лабіринт ущелин, тріщин, гротів і печер. Очевидно, треба було шукати саме там і, можливо, навіть у надрах гори Франкліна. Людині, що хотіла залишитися для всіх невідомою, найлегше було влаштувати житло саме в цій частині острова.

Відроги гори були розкидані так безладно, що Сайрес Сміт, перш ніж почати пошуки, методично розбив усю площу на окремі ділянки.

Передусім колоністи обстежили південний схил вулкана з витоками Водоспадної річки. Айртон показав їм печеру, де пірати тримали його в полоні. В печері нічого не змінилося відтоді, як Айртон покинув її. Там колоністи виявили припаси харчів і набоїв, украдених піратами в загоні.

Всю цю частину гори, вкриту чудовими хвойними деревами, колоністи оглянули дуже уважно. Дійшовши до південно-західної частини схилу, вони виявили вузьку ущелину, що діставала до мальовничого нагромадження базальтових скель на березі океану.

Дерева там росли рідше, замість трави, навколо лежало каміння. По скелях стрибали дикі кози й муфлони. Там починалася безплідна частина острова. Колоністи дійшли висновку, що серед численних долин, які прилягали до відрогів гори Франкліна, лише три поросли лісом і густою травою, їх омивала із заходу Водоспадна річка, а зі сходу – Червоний струмок. Обидві водні артерії починалися десь у горах, а нижче, ввібравши в себе кілька приток, перетворювались у річки, які зрошували південну частину острова. Що ж до річки Вдячності, то її живили переважно джерела, які губилися в густих хащах лісу Жакамара; численні струмки підґрунтових вод, що виходили на поверхню також джерелами, зрошували півострів Звивистий.

Отож із трьох родючих долин біля підніжжя гори Франкліна тільки одна мала всі умови, необхідні для життя людини. Проте, попри старанні пошуки, колоністи й там не знайшли жодних слідів таємничого заступника.

Невже він вибрав притулок у глибині безплідних ущелин північної частини острова, серед громаддя похмурих скель, серед потоків застиглої лави?

Північний схил гори Франкліна переходив біля свого підніжжя у дві широкі й неглибокі мертві долини, всіяні валунами й помережані довгими смугами морен та потоками застиглої лави, серед яких лежали розсипи дрібних уламків обсидіану й лабрадоритів. Ця частина острова потребувала тривалого й важкого дослідження. Тут у схили гори врізалося безліч печер, звичайно неприступних. Колоністи пробиралися в темні тунелі, що, утворившися за часів виверження вулкана, заглиблювалися у гірський масив; із запаленими смолоскипами в руках оглядали кожен закуток, кожне відгалуження, кожну западину. Всюди панували тиша й морок. Здавалося, під темним склепінням тих прадавніх печер ніколи не ступала людська нога, ніколи люди не пересували тут жодного каменя. Печери й гроти стояли такі самі похмурі й пустельні, як і того дня, коли підземний вогонь підняв їх з морського дна на поверхню і створив новий острів.

Однак, попри відсутність у них життя і панування непроглядної темряви, Сайресові Сміту довелось переконатися: то не було царство мертвої тиші.

В одній із печер, яка тяглася на сотні футів у глибину гори, його здивував глухий, далекий гуркіт, що відлунював під темним склепінням.

Гедеон Спілет, ідучи разом з інженером, також почув далекий гул, який свідчив: у глибині вулкана оживає підземний вогонь. Обидва раз у раз прислухалися – глухе гуготіння повторилося кілька разів; очевидно, в надрах землі відбувався невідомий геологічний процес.

– Хіба вулкан ще не погас? – запитав журналіст.

– Може, відтоді, як ми обстежували його кратер, – відповів Сайрес Сміт, – у нижніх пластах гори почалися нові процеси. В будь-якому вулкані, що вважається згаслим, може знову розгорітися вогонь.

– Але якщо гора Франкліна оживає і готується нове виверження вулкана, то хіба острову Лінкольна не загрожує небезпека? – запитав Гедеон Спілет.

– Не думаю, – відповів інженер. – Кратер вулкана грає роль запобіжного клапана: надлишок пари й лави, як і раніше, вирветься через звичний канал.

– Якщо тільки лава не проб’є виходу до родючих земель острова!

– Але чому ж так має статися, дорогий Спілете? – заперечив інженер. – Чому лава відхилиться від шляху, прокладеного самою природою?

– Ет, вулкани такі примхливі!.. – відповів журналіст.

– Зауважте, – мовив інженер, – нахил гори Франкліна сприяє витоку лави до тих долин, які ми тепер обстежуємо. Щоб лава потекла в інший бік, повинен зміститися центр ваги, а це можливо лише внаслідок землетрусу.

– По-моєму, під час виверження вулкана завжди можливий і землетрус, – зауважив Гедеон Спілет.

– Завжди, – погодився інженер. – Надто, якщо підземні сили пробуджуються з довгого сну, а вихід кратера завалено. Отож, дорогий Спілете, виверження вулкана може стати для нас страшною бідою, і краще б він ніколи не прокидався, а й далі спав мирним сном. Але ми нічим не можемо завадити його пробудженню, чи не так? У всякому разі, хоч би що сталося, я вірю: нашому господарству на плоскогір’ї Широкий Обрій ніщо не загрожує. Між ним і горою лежить досить глибока западина, і якщо коли-небудь лава потече у бік озера, вона литиметься із цієї западини до дюн і Акулячої затоки.