Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 118

Незабаром у світловому колі з’явилася якась темна маса. То був віз, і за хвилину Сайрес Сміт почув, як зачинились ворота й загриміли засуви.

І тут собака, зірвавшися з повідка і люто гавкаючи, кинувся в глиб загону, праворуч від хижки.

– Обережно, друзі! Цільтеся!.. – крикнув Сайрес Сміт.

Колоністи скинули рушниці до плечей і приготувалися стріляти. Топ, не змовкаючи, гавкав, а Юп, підбігши до нього, збуджено засвистів.

Колоністи подалися за собакою й підійшли до струмка, що біг у затінку великих дерев.

І що ж вони побачили у місячному світлі?

На березі лежало п’ять трупів!

То були пірати, які чотири місяці тому висадилися на острів Лінкольна!

Розділ XIII

Айртонова розповідь. Плани його колишніх спільників. Захоплення загону для худоби. Суддя острова Лінкольна. «Бонавентур». Пошуки під горою Франкліна. Гірські полонини. Підземний гул. Морякова відповідь. У глибині кратера. Повернення.

Що ж сталося? Хто вбив піратів? Невже Айртон? Ні, адже він щойно сам їх боявся!

Але Айртон упав у глибокий сон, і розбудити його було неможливо. Після того, як він вимовив кілька слів, якийсь ніби дурман знову звалив його на постіль, і він нерухомо лежав у тяжкому забутті.

Гублячись у невиразних здогадках, з нервами, вкрай напруженими через усі ті події, колоністи цілу ніч просиділи біля Айртонової постелі, не повертаючись до того місця, де лежали трупи забитих піратів. Напевне, Айртон не міг би сказати, за яких обставин вони знайшли смерть, адже бідолаха навіть не знав, що він перебуває в загоні. Та принаймні він, може, знав, що відбулося перед тією жахливою карою.

Наступного дня Айртон прокинувся з глибокого сну, і колоністи навперебій висловлювали радість, що бачать його живим і майже здоровим після ста чотирьох днів розлуки.

Айртон коротко розповів про все, що з ним сталося, точніше, про все, що знав.

Через день після його повернення до загону, 10 листопада, ледве настала ніч, на нього, перелізши через частокіл, несподівано напали пірати. Вони зв’язали Айртонові руки й ноги і запхнули в рота кляп. Потім пірати перетягли його в темну печеру біля підніжжя гори Франкліна, де влаштували для себе лігво.

Його прирекли на смерть і наступного дня забили б, якби один із піратів раптом не впізнав у ньому свого австралійського спільника. Пірати залюбки вбили б Айртона, але зовсім інакше вони ставилися до Бена Джойса!

Але відтоді, як Айртона впізнали, йому весь час доводилося боротися проти вимог колишніх поплічників. Ті вирішили перетягти його на свій бік, аби він допоміг їм захопити Гранітний Палац; вони сподівалися, що, пробравшися в неприступне житло колоністів, зможуть їх перебити і стануть хазяями на острові!

Айртон опирався. Колишній розбійник, що покаявся і дістав прощення, швидше помер би, ніж зрадив би нових друзів.

Зв’язаний, із заткнутим ротом, він майже чотири місяці пролежав у тій печері.

Пірати знайшли загін для худоби незабаром після появи на острові і весь час черпали в ньому продовольчі ресурси, але жити там не відважувались. 11 листопада двоє бандитів несподівано для себе побачили колоністів, що підходили до загону. Один із них вистрілив у Герберта і, повернувшись до спільників, вихвалявся, що «вколошкав» когось із жителів острова. Проте злочинець прийшов до печери сам-один – його напарникові, як відомо, вкоротив віку кинджал Сайреса Сміта.

Можна уявити горе Айртона, коли той довідався про Гербертову смерть! Колоністів зосталося тільки четверо, і вони опинилися, так би мовити, у руках піратів!

Весь час, поки колоністи перебували в загоні для худоби через Гербертову хворобу, пірати майже не виходили з печери. Навіть після погрому на плоскогір’ї Широкий Обрій вони з обережності залишалися у тій самій печері.

Ставлення до Айртона дедалі гіршало. У нього на руках і на ногах зосталися криваві сліди від мотузків, яких пірати не знімали навіть на ніч. Він щохвилини чекав смерті; вона йому здавалася неминучою.

Так тривало до середини лютого. Чекаючи сприятливої нагоди для нападу на колоністів, пірати рідко виходили зі свого лігва, а лише робили кілька разів вилазки для полювання то всередині острова, то доходячи аж до його південного берега. Айртон більше не одержував ніяких звісток про своїх друзів і уже втратив будь-яку надію побачитися з ними!

Через лихе ставлення до себе й голодування він поступово впав у напівсвідомий стан і перестав бачити й чути. Бувши майже непритомним уже два дні, Айртон не міг сказати, що з ним відбувалось останнім часом.

– Але, пане Сміте, – додав Айртон, – як могло статися, що я, недавно ще ув’язнений в печері, опинився у загоні для худоби?

– Ви спочатку дайте відповідь, як трапилося, що всі пірати лежать убиті всередині частоколу нашого загону для худоби? – запитав інженер.

– Пірати вбиті? – вигукнув Айртон, піднімаючись на ліжку, незважаючи на свою кволість.

Колоністи допомогли йому підвестися і, підтримуючи під руки, відвели до берега струмка.

Уже розвиднилось.

На березі лежали трупи піратів у такому самому положенні, в якому їх застала, мабуть, блискавична смерть.

Айртон був приголомшений. Сайрес Сміт і решта колоністів мовчки дивилися на нього.

За знаком інженера Наб і Пенкроф оглянули холодні вже тіла піратів.

На них не виявилося жодних слідів ран.

Лише уважно обдивившися всі трупи, Пенкроф побачив у кожного з них ледь помітну червону цятку, ніби від слабенького удару (у одного – на лобі, в другого – на грудях, у третього – на плечі), походження якої неможливо було визначити.

– Ось як їх було вбито! – сказав Сайрес Сміт.

– Але якою зброєю? – вигукнув журналіст.

– Рушницею, яка стріляє блискавкою, і якої ми й уявити собі не можемо.

– Хто ж їх убив?.. – спитав Пенкроф.

– Вершитель правосуддя на цьому острові, – відповів Сайрес Сміт. – Той, хто переніс вас, Айртоне, до загону для худоби, хто своїм втручанням стільки разів нас рятував, хто робить для нас усе, чого ми не можемо зробити самі для себе, і щоразу ухиляється від нашої подяки.

– Його будь-що треба знайти! – вигукнув Пенкроф.

– Атож, треба знайти, – відповів Сайрес Сміт. – Але тепер і я гадаю, що надлюдину, яка має таку могутність і здатна творити такі дива, ми знайдемо лише тоді, коли вона сама того захоче.

Оте невидиме заступництво, що зводило нанівець усі їхні намагання, і розчулювало, й дратувало водночас. Свідомість власного безсилля перед лицем могутності тієї таємничої сили було образливим для гордої людини, а у великодушності їхнього заступника, що не давав їм найменшої можливості висловити свою вдячність, було щось зневажливе. Це в інженерових очах зменшувало цінність отієї добродійності.

– Треба знайти, – повторив він, – і дай Боже, щоб нам пощастило довести нашому гордому покровителю, що ми здатні відчувати вдячність! Я віддав би півжиття, аби мати можливість, у свою чергу, зробити йому якусь хоча б і невелику послугу.

Від цього дня пошуки таємничого заступника стали єдиною турботою жителів острова Лінкольна.

Вони прагнули будь-що знайти ключа до розгадання таємниці, дізнатися ім’я людини, яка мала справді незбагненну, надприродну могутність.

За хвилину колоністи пішли до хатини, і їхнє піклування швидко повернуло Айртонові душевні і тілесні сили.

Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, чимдалі від загону для худоби, і закопали їх глибоко в землю.

Потім Айртонові розповіли про все, що сталося, поки він був у піратському полоні. Він тоді довідався і про Гербертове поранення, і про всі випробування, які випали на долю колоністів, котрі вже не сподівалися побачити його серед живих, бо мали всі підстави боятися, що каторжани давно безжально вбили його.