Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 11

Вранці 26 березня, ледь розвиднилося, Наб знову пішов берегом у північний бік, туди, де море, очевидно, зімкнуло свої хвилі над головою бідолахи Сміта.

Того дня на сніданок вони мали тільки голубині яйця та молюски літодомів. У западині скель Герберт знайшов сіль, що залишилася внаслідок випаровування морської води, і за теперішніх обставин цей мінерал виявився дуже доречним.

Поснідавши, Пенкроф запитав у журналіста, чи той не хоче піти з ним і Гербертом до лісу й спробувати там пополювати. Але, поміркувавши, вони вирішили, що комусь треба залишитися підтримувати вогнище, а також бути в печері на малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і тому знадобиться допомога.

– Ходімо, Герберте, на полювання, – сказав моряк. – Набої знайдемо дорогою, а рушницю виріжемо в лісі.

Але, уже виходячи, Герберт зауважив, що у них немає трута і не завадило б його чим-небудь замінити.

– Чим? – запитав Пенкроф.

– Обпаленою ганчіркою, – відповів хлопець. – Коли треба, вона може замінити трут.

Моряк, звичайно, визнав Гербертову думку вельми слушною. Шкода тільки, що він мусив пожертвувати шматком свого носовика. Та все ж мета виправдувала жертву, і Пенкрофову картату хусточку було розірвано на два шматки, один з яких перетворився на обпалену ганчірку. Цю легкозаймисту матерію поклали у центральному приміщенні на дно ямки в кам’яному валуні – там вона була захищена від вогкості й вітру.

Настала дев’ята ранку. Небо супилося, дув сильний південно-східний вітер; Герберт і Пенкроф зайшли за ріг Комина, кинувши погляд на дим, що вився над вершиною однієї зі скель, і пішли лівим берегом проти течії річки.

Діставшись лісу, Пенкроф відламав від першого ж дерева дві грубі гілки і зробив з них замашні кийки, а Герберт загострив їхні кінці об скелю. О, чого б він тільки не віддав тепер за простого невеличкого ножа! Потім мисливці пішли далі берегом, що заріс високою травою. Від коліна, де річка повертала на південний захід, вона потроху звужувалась і текла у вузькому руслі з крутими високими берегами, над якими з обох боків здіймалися крони дерев. Аби не заблукати, Пенкроф вирішив триматися берега річки, що завжди приведе їх до того місця, звідки вони вирушили. Але йти берегом було не просто: вони весь час наштовхувалися на дерева, віти яких опускалися аж до води, на густе плетиво ліан та колючий чагарник, крізь які Пенкроф і Герберт мусили продиратися, розчищаючи собі дорогу кийками. Часто Герберт спритно, мов кошеня, прослизав поміж потрощених кущів і зникав у чагарнику. Але Пенкроф відразу гукав його, просячи не віддалятися.

А тим часом моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості та навколишньої природи. Лівий берег був низький і переходив у похилу рівнину. Подекуди він ставав болотистим, і тоді відчувалося, що під ґрунтом сочиться ціла мережа струмків, які, знайшовши підземну розколину, вливаються в річку. Деякі з них бігли поверхнею серед чагарників, але через них легко було перескочити. Протилежний берег був вищий, горбистіший, і долина, якою звивалося русло річки, по той бік окреслювалася чіткіше. Пагорб, порослий згори донизу пасмами зелених дерев, ніби завіса, приховував від очей краєвид. Іти правим берегом було б важче, бо схили його час від часу ставали урвистими, а дерева, схилені до води, втримувало лише міцне коріння.

Не варто й казати, що в лісі, так само, як і на пройденому березі, не виднілося жодного сліду людини. Пенкроф помітив тільки свіжі відбитки чотириногих, але що то були за тварини, визначити не міг. Безумовно, деякі сліди належали великим і страшним хижакам, на яких не можна не зважати – так думав і Герберт, – але ніде ні разу не трапилося жодної зарубки сокирою на стовбурах віковічних дерев, жодних решток згаслого вогнища, жодного відбитка людської ступні; можливо, цьому треба було тільки радіти, бо на цій невідомій землі, що загубилася у просторах Тихого океану, присутність інших людей була не так бажаною, як небезпечною.

Шлях виявився тяжким, тож Герберт і Пенкроф, зрідка перекидаючись словом і повільно просуваючись уперед, за годину подолали не більше милі. Досі мисливцям не всміхалася доля. А довкола у кронах дерев щебетали пташки, перепурхуючи з гілки на гілку й інстинктивно сахаючись людей, котрі цілком справедливо викликали у них страх. У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха, схожого на рибалочку, з довгим і гострим дзьобом. Та на відміну від згаданого рибалочки він мав яскравіше пір’я з металевим відблиском.

– Це, мабуть, жакамар, – прошепотів Герберт, намагаючись поближче підкрастися до птаха.

– Непогано було б скуштувати його м’ясця, коли б він погодився настромитись на рожен і дати себе підсмажити! – відповів моряк.

У цю мить камінь, спритно запущений хлопцем, ударив птаха в крило, однак удар виявився несильним, бо жакамар прожогом кинувся геть і зник з очей.

– Ох і мазій же я! – вигукнув Герберт.

– Е ні, синку! – озвався моряк. – Не кожен зміг би поцілити у пташку. Та не журися! Ми його спіймаємо іншим разом!

Мисливці не зупинялися. І що далі вони йшли, то більші й розкішніші здіймалися дерева, тільки на жодному з них не було їстівних плодів. Марно Пенкроф шукав серед них і безцінні пальми, з яких стільки користі для домашнього вжитку і які зустрічаються в Північній півкулі до сорокової паралелі, а в Південній – до тридцять п’ятої. Але тут росли лише хвойні дерева – такі, як уже раніше розпізнані Гербертом деодари, дугласи, схожі на своїх родичів із північно-західного узбережжя Америки, та красуні ялинки в сто п’ятдесят футів заввишки.

Цієї хвилини ціла зграя невеличких пташок з яскравим оперенням і довгими різноколірними хвостами всілася на гілля, розсипавши довкола цілу хмарку пір’я, що встелило землю ніжним пушком. Герберт підняв кілька пір’їнок, роздивився їх і сказав:

– Це куруку.

– Краще б замість них прилетіли цесарки чи глухарі, – відповів Пенкроф. – Зрештою, їх можна їсти?

– Ще й як можна! У них дуже ніжне м’ясо, – запевнив його Герберт. – До того ж, якщо я не помиляюся, вони близько підпускають до себе, і їх легко вбити звичайною палицею.

Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, прослизнули до стовбура розлогого дерева, низькі віти якого обсіли пташки. Куруку чатували на комах – свою їжу. Зблизька видно було, як вони вчепилися волохатими лапками за гілочки, на яких повсідалися.

Підкравшись, мисливці схопилися на ноги і палицями, як косами, стали цілими рядами косити пташок, котрі й не думали злітати у повітря, і безглуздо дозволяли вбивати себе. На землі вже лежала добра сотня пташок, перш ніж решта зграї надумалася полетіти геть.

– Таки пощастило! Оце дичина! Саме для таких мисливців, як ми! Руками бери!

Моряк нанизав пташок, як пічкурів, на лозину і пішов з Гербертом далі. Стало помітно, що русло річки, ледь заокруглюючись, робить гак на південь, але цей заворот, імовірно, не був дуже довгим, бо витоки річки були в горах і живилися талим снігом, що лежав на схилах центральної конусоподібної вершини.

Як відомо, метою походу було добути для поселенців гірського Комина якнайбільше дичини. Досі вони не могли сказати, що мети досягнуто, отож моряк активно вів далі пошуки й сердито лаявся, коли якась тварина, яку він навіть не встигав розгледіти, втікаючи, зразу зникала у високій траві. От якби з ними був ще й собака Топ! Але Топ зник разом зі своїм хазяїном і, мабуть, теж загинув!

Близько третьої пополудні Пенкроф і Герберт у просвітку між деревами помітили ще одну зграю птахів, що мирно дзьобали ягоди ялівцю. І раптом у лісі залунали ніби мідні фанфари. Цими дивними звуками перегукувалися птахи з родини курячих – тетеруки, котрих у Сполучених Штатах називають тетрасами. Вони завбільшки з курку і мають смачне, як у рябчиків, м’ясо. Незабаром мандрівники побачили кілька пар цих птахів з рудуватим і коричневим оперенням та коричневими хвостами. Герберт упізнав самців по красивому пухнастому коміру з двома зубцями, що вимальовувались обабіч шиї. Пенкроф загорівся бажанням будь-що вполювати хоч одного тетерука, але то була непроста справа – тетеруки не підпускали близько до себе. Після кількох марних спроб, коли вони тільки розполохали птахів, моряк сказав Гербертові: